Розділ 3.2

Залишок шляху до Тур розвідниці гнали коней галопом. Не могли втрачати час дарма, хоча напруга в м'язах ледь не призводила до судом – розуміння, що за ними спостерігають механічні вартові, змушувало контролювати кожен рух.

– Це якесь знущання, – процідила крізь зуби Демі, краєм ока помітивши чергову тінь на гіллі дерев.

– І не кажи, – гмикнула Реквієм, поволі переводячи Лиха на крок – попереду вже виднілися яскраві дахи столичних будинків. – Навіть Ророс так своїх людей не контролює, як вірлянівці. Чесно кажучи, так і збожеволіти недовго.

– Це ненормально! – обурилася брюнетка, стараючись зайвий раз не озиратися на бездушних спостерігачів. – Такими темпами я сіпатися від кожної тіні почну вже цього вечора!

– Не раджу, – флегматично простягнула Вієм. Перехопивши розгублений погляд напарниці, пояснила: – ти так тільки привернеш до себе увагу. Просто розслабся. Зараз ти більше нагадуєш крадійку-початківця, яка боїться бути спійманою, а не мого охоронця.

Ображено пирхнувши, Демі таки промовчала. Розуміла, що зауваження слушне, але визнати це виявилося важко. Дівчина навіть здригнулася, зупинивши себе на думці, що несвідомо змагається з Реквієм, починаючи вбачати в тій суперницю. Їй не хотілось поступатися напарниці бодай в чомусь чи хоча б визнати правильність її думок. І чому? Невже вона справді ревнує Івора?

Здавалося б, між ними з Вієм тільки робота, та й сама білявка наголосила, що з підполковником її ніщо інше не пов'язує. Проте й говорила вона про це ще дорогою до Херета. А відтоді чимало могло змінитися.

Демонолог пригнічено закусила нижню губу і лише сильніше стисла поводи в долонях. Безжальні думки та ревність раз по раз підкидали спогади й про всі ті рази, коли вона бачила командира в компанії напарниці. Як довго вона намагалася ігнорувати ці почуття? Звісно, нічого підозрілого в їхньому спілкуванні дівчина не помічала, хоча зараз не могла бути в цьому впевненою – потрібного досвіду Демі не мала.

– Вієм, я... – розвідниця з ледь помітною надією поглянула на мовчазну білявку. Ненавиділа поєднувати особисте з роботою, але зараз розуміла, що не витримає невизначенності. Їй потрібно було впевнитися в тому, що напарниця не відмовиться від своїх давніх слів.

Озирнувшись, Реквієм рефлекторно відмітила невеликі зміни в аурі Демі. Кожна емоція мала власне забарвлення, відтінок, що неабияк допомагало знаходити спільну мову з більшістю людей. Ось і зараз звичка оцінювати емоційний стан співрозмовника стала їй в нагоді, викликавши легке здивування від побаченого.

– Що сталося?

– Пробач за це питання, але... – брюнетка рішуче струснула головою, відганяючи важкі думки, і запитала: – між вами з Івором... нічого не змінилося? Просто... ви багато часу проводите разом і я подумала...

– Ти про мої слова під час вилазки до Херета? – запитала розвідниця. Отримавши кивок, вона зітхнула і розгублено скуйовдила волосся. Стягнула стрічку з розпатланої, після швидкої їзди, коси і прийнялася переплітати пасма. – Насправді, багато що змінилося з тих пір. Та дещо залишилося таким же – хоч ми й змушені співпрацювати і проводити разом чимало часу, але повір мені, жодної романтики в цьому немає. Один для одного ми тільки підполковник і поручник зовнішньої розвідки.

– Дякую, – ніяково усміхнулася Демі.

Їй не подобалося зізнаватися у своїх слабкостях, але поруч з Реквієм це виявилося не так і страшно. Принаймні, напарниця не збиралась сміятися з її зацікавленності в командирові і вже вдруге з розумінням поставилася до почуттів дівчини.

– Та було б за що дякувати, – відгукнулася Вієм. – Я думала, ви в достатньо близьких стосунках з Івором, аби не сумніватися в його намірах.

– В тому й справа, – зітхнула демонолог і на здивований погляд співрозмовниці пояснила: – він же був моїм вчителем до армії. Ми часто спілкуємося й зараз, але... він змінився. Раніше постійно провокував мене дурними жартами і заграваннями, а тепер... Іноді здається, ніби він шкодує, що запропонував мені перейти до зовнішньої розвідки і покинути каральний загін.

– Ну, його легко зрозуміти, – задумливо кивнула Реквієм і неголосно захихотала у відповідь на ображене сопіння напарниці: – та не про те я, Демі. Ти його учениця, яку він міг втратити ще біля мертвого міста, через напад Йор. І зараз наші шанси вижити знижуються з кожним кроком на шляху до вірлянівської столиці. Знаючи Івора, я не здивуюся, якщо він звинувачує себе в нерозсудливості через те запрошення. Не думай забагато, ти ж завжди можеш запитати його прямо.

– Якби ж це було так просто...

– Не важче, ніж здається, – заперечила розвідниця. – Краще одразу отримати чітку та конкретну відповідь, аніж губитися в сумнівах і ще більше себе накручувати.

Цього разу Демі промовчала. Примружила яшмові очі, визначивши час по положенню сонця на небі, – звичка не зникла навіть з появою зручного годинника на браслеті зв'язку, – і знову глянула в бік столиці. До Тур залишилося ще близько двадцяти хвилин, вони як раз встигають до заходу сонця.

Тихо зітхнувши, демонолог на мить замислилася над словами Вієм. Запитати Івора прямо здавалося ще важче, ніж переступити власну гордість у розмові з напарницею, практично зізнавшись у власних почуттях. Демі не була впевнена, що підполковник відчуває до неї щось, крім вчительської прив'язанності. А отримати відмову вона точно не готова.

В той же час, Реквієм уважно прислухалася до енергій довкола, непомітно вивчаючи незвичних, механічних вартових. Зроблені з білого металу, вони мали людський тулуб і голову, але павучі кінцівки та великі, фасеткові очі, як у мух. Всі ляльки досягали метра у висоту і не володіли живою аурою, тож, проводячи паралель з бойовими големами Херета, Вієм спохмурніла.

І ті, і інші взагалі не схожі між собою – ні за матеріалом, ні за принципом дії, і навіть знайомої енергії титанів в серцевинах не знайшлося. Звісно, створенням цих ляльок могли займатися звичайні маги, але дівчина вже не була впевнена, що невідомий титан, про якого згадував Йор, до цього причетний.