Розділ 1.1

– Всім розділитися! – вигукнув підполковник Ізбор, скеровуючи власного коня вперед. – До столиці Тур їдете по парах, зайвої уваги до себе не привертаєте.

Тільки півгодини тому вони оминули кордон, вчасно помітивши дивних спостерігачів – ті нагадували рухливих, механічних ляльок, що пересувалися деревами. Знищивши дивних створінь, спеціальний загін зовнішньої розвідки одразу розділився.

– Гей, Демі, Реквієм, готуйтеся ковтати пил з-під копит наших коней! – азартно кинула стихійниця Злата. Руда, разом з Юліаною, що трохи ніяково усміхнулася команді випадкових суперниць, миттю кинулася вперед.

– Та дідька лисого вам, а не першість, – зневажливо пирхнула солдат Рута, через браслет зв'язку виводячи перед собою голограмне зображення карти. Обравши шлях, вона озирнулася до Вієм: – пропоную їхати головним трактом, що думаєш? Так, трохи задовго, але дорога безпечна, там ще й караван зустрінемо.

– Поїхали, – знизала плечима розвідниця, направляючи Лиха в потрібний бік.

Кожна команда обирала різні дороги, аби не привертати зайву увагу, тож всі були вкрай зібраними. Солдати розуміли, що на чужій території не буде жодного безпечного місця, тому намагалися відволіктися хоч якось. Наприклад, суперництвом і невеликими перегонами, як Злата з Юліаною.

Решта загону, що складалася з чоловіків та молодих парубків, обирали вузькі стежки через незнайомий ліс та вздовж драговини. Вони без слів погодили між собою рішення залишити більш-менш спокійні шляхи командам дівчат, що трохи дратувало запальну Злату. Все ж, на завданнях вони були, в першу чергу, солдатами, а тільки потім леді та лордами. Втім, леді теж не потребували зайвої поступливості. Не в Роросі.

– Слухай, Демі, – гукнула Реквієм, тільки-но обидві розвідниці виїхали на тракт з густого лісу. – Як ти дивишся на те, щоб поступитися в цих перегонах іншим, і трохи поспілкуватися з місцевими?

Здивовано озирнувшись до напарниці, демонолог перевела погляд на караван попереду. Близько семи возів, які тягли коні, були повністю загружені різними товарами. На козлах сиділи візники, в дорожній кареті неподалік їхали заможні торговці, а охороняли товар та його власників десятеро найманців.

– Непогана ідея, – чомусь важко зітхнула брюнетка. Вона вже здогадувалася, як саме доведеться дізнаватися інформацію, але надто вже не любила такі непрямі способи. – Чуей чи Ророс?

– Ророс, – похитала головою Реквієм. – Чуейський діалект складно підробити, це тільки видасть нас. А молодим панянкам з Роросу вони не здивуються.

– Тільки чур леді відігруватимеш ти! – одразу промовила Демі. Впіймавши спантеличений погляд напарниці, дівчина пояснила: – ти на корінну роросівку схожа більше – і волосся світле, і шкіра. У мене ж татові гени, уроженця південних островів – довго пояснюватимемо. А так назвусь твоїм охоронцем і питань не виникне.

Невдоволено скривившись від такої перспективи, розвідниця тільки зітхнула. Все ж, ідея належала їй, їй і втілювати. Добре хоч до дорожнього одягу питань не виникне, завдяки тому, що обидві їхали верхи. Навіть леді в п'ятнадцятому поколінні в сідло сукню не надягатиме, тим паче, роросівка.

Скерувавши обох коней до каравану, дівчата вчасно перейшли з рисі на крок, привертаючи увагу найманців. Зупинившись за декілька кроків від озброєних вершників, Реквієм скинула каптур дорожнього плащу.

– Панове, чи дозволите доїхати разом з вами до найближчого міста? – тремтячим голосом запитала дівчина, злякано озираючись на ліс, з якого вони лише нещодавно виїхали.

Напружений найманець років тридцяти на вигляд одразу розслабився, помітивши гарну незнайомку. Його рука в ту ж мить відпустила рукоятку широкого меча на поясі, а сам чоловік заспокійливо промовив:

– Пані, ви в порядку?

Збентежено глянувши в карі очі, Реквієм закусила нижню губу, що помітно тремтіла. Коротко кивнула і почала сплутано пояснювати, ледь стримуючи ридання:

– На нас напали якісь розбійники, моїх людей... ох, пане, це було жахливо! Вони... І навіть старого Устима, мого бідного вчителя...

Більше не стримуючись, розвідниця сховала обличчя в долонях і тихо розплакалась. Її плечі здригалися від страху і схлипувань, змушуючи найманця остаточно розгубитись.

Зараз її сльозам вірила навіть вражена Демі, що була змушена тримати обличчя і демонструвати не лише співчуття своїй пані, але й стриманість найманки. Демонолог здогадувалася, що для такої натуральної вистави Вієм мала б згадувати найсумніші події свого життя. А, судячи зі згадки про вчителя Устима, дівчина зрозуміла, що напарниця думала про свого справжнього наставника, який загинув у Цґої.

– Тут є розбійники? – спантеличено видихнув чоловік, коротко озирнувшись на своїх людей, які одразу з розумінням кивнули. Вони будуть напоготові. – Пані, де це сталося?!

– Уласе, в чому справа?! – роздратовано гукнув один із купців, визирнувши з вікна дорожньої карети. – Чому ми зупинились?!

Піднявши голову, Вієм розгублено поглянула на торговця, змусивши того проковтнути лайку в бік капітана. Дівчина знала деякі хитрощі, аби викликати щире співчуття у чоловіків, тим паче тут, у патріархальній Вірляні.

До прикладу, в Роросі, де жінки були рівноправною частиною войовничого народу, її сльози викликали б приблизно стільки ж співчуття, як і будь-чиї інші. Але тут акторська майстерність, зрощена тіткою Теодорою та заняттями з маскування, стала в нагоді.

Очі Вієм почервоніли та стали більш насиченого, синього кольору, тоді як шкіра навпаки, зблідла. Вона чудово знала свої сильні сторони, які вміло використовувала на завданнях.

– Я... перепрошую, пане, – ніяково промовила розвідниця, опускаючи очі додолу. Знервовано стисла поводи в руках і знову глянула на повнотілого купця років сорока п'яти на вигляд: – на нас напали по інший бік цього лісу, всіх моїх людей... їх усіх вбили... Втекти змогли лише ми з моїм охоронцем...

Збентежено кхекнувши, чоловік таки виліз з карети, розправивши плечі, і зробив декілька кроків в їхній бік. Ближче не підходив, інакше опинився б у вкрай невигідному положенні, адже обидві дівчини і навіть капітан досі сиділи верхи.