Глава 8

Як я вже казала, мій чоловік слів на вітер не кидає. Він пообіцяв знайти житло, тому узявся за цю нелегку справу наступного ж дня.

- Сьогодні спробую піти з роботи раніше й заїду в сільраду. Там мають знати про порожні будинки та умови їхньої оренди.

- Дякую! – зраділа я. – Ти найкращий.

Єгор лише знизав плечима. Я відчувала, що він вважає моє прохання забаганкою… Але байдуже. Все ж таки я дівчинка, мені можна.

Мене більше напружувала реакція Тамари Петрівни. Було б логічно й очікувано, якби вона закотила істерику. Стала б звинувачувати мене у легковажності, казала б, що я не знаю ціни грошам та вигадую проблеми для чоловіка. Вона ж співала цю пісеньку з першого дня нашого спільного проживання, а пройшло вже три тижні… Проте тут раптом видала:

- Як скажеш, синку. Якщо тобі з мамою не затишно, то живіть окремо. Я переб’юсь…

Розумієш? Вона вдалась до нової тактики! Стала давити на жалість.

- Ні, ма. Нам і з тобою добре, чесно, - виправдовувався Єгор. – Просто ми хочемо самостійності.

- Звісно, - зітхнула свекруха. – Робіть як вам зручніше. Я своє вже прожила, на мене можете не зважати.

Коханий перевів погляд на мене, мовляв, «бачиш, як ти її засмутила?». Я вдала, що не зрозуміла його натяк. Що не кажи, а іноді дуже зручно придатися дурненькою.

- Тамаро Петрівно, - скорчила найлюб’язнішу усмішку. – Ми ж залишимося в одному селі. Ви приходитимете до нас у гості. А як знадобиться допомога – кличте! Прибудемо за першої ж потреби.

- Дякую, Танюшо, - прошипіла вона у відповідь.

Коли ж Єгор пішов на роботу, маска з її обличчя спала. Ні, вона все ще не вдавалась до істерик, але доброзичливістю більше не пахло. Дивилась з-під лоба так, аж мороз йшов по шкірі. Здавалося, подумки проклинала увесь мій рід. Я навіть замислилась чи не замінити кулончик із «Золотого віку» на хрестик з Покровського монастиря.

Так, морально в таких умовах дуже важко. Легше навіть пережити грандіозну сварку, ніж здихати від напруження, що так і витає у повітрі. Але я трималась. Заради себе, заради Єгора, заради нашої з ним сім’ї. Хай та свекруха хоч лусне!

Тим паче я не збиралась сидіти вдома, а мала бігти до Мацицька.

- А куди це ти знову зібралась? – перестріла мене на порозі свекруха. - Вчора швендяла, сьогодні тікаєш… Ще й одягнулась, як на здибанку.

Я поглянула в дзеркало, намагаючись зрозуміти що такого неприйнятного є у моєму одязі. Шорти до коліна та стара футболка, якій вже років п’ять, як не більше.

- Соски аж в очі колють! – пояснила Петрівна. – Порядні дівчата носять ліфчики.

- А, так я ж не порядна.

От скажи, чому деяким жінкам так не йметься запрягти інших у ліфчики? Спека на дворі! Тут і так дихати важко, навіщо власноруч створювати додатковий дискомфорт? Пропоную написати петицію до президента з вимогою заборонити ліфчики на літній період. Свободу цицькам!

- Дивись, Таню… Куманівці – село маленьке, тут чутки розходяться дуже швидко! Один твій невірний крок, і потім не відмиєшся.

- До чого ви хилите?

- Та то я так, просто попереджаю.

Залякати мене вирішила? Не на ту напала! Мене подібними натяками не пройняти. Тому помахала на прощання, послала їй повітряний поцілунок й побігла у справах.

Цього разу я не забула зайти до магазину й купити гостинці. Думала узяти фруктів, але після ревізії по кухні Віті, зупинила вибір на мінімальному продуктовому наборі. В холодильнику у Мацицька було порожньо, а мені не хотілось, аби він склеїв ласти від голоду. В кого ж тоді Соню закохувати?

- Проходь! – зрадів дільничний. – Я тут трохи прибрався…

У хаті дійсно було чистіше. Принаймні я більше не шукала місце, куди можна присісти без ризику забруднитися чи просмердітись невипраним одягом.

- Це тобі, - я простягнула пакет. – Виклади у холодильник й почнемо заняття. Сьогодні в Єгора короткий робочий день, тому не хочу затримуватись.

- Ти йому так і не сказала, що ходиш до мене?

- Ні, - бо виносила мозок з іншого приводу. – Боюсь, він здасть нас Соні.

- Хм… може, й правильно.

Мацицько швидко розклав гуманітарну, тисячу разів подякував та повернувся у вітальню з ручкою і блокнотом. Молодець, підготувався!

- І так, почнемо, - на мить відчула мене професором психології. - Що ти раніше робив, аби сподобатися Софії?

- Ну… - почухав потилицю. – Щосуботи у нас в клубі дискотека. Вона жодної не пропускає… Ну а я чергую там, приглядаю за порядком. А коли починається мєдляк, то запрошую її на танець.

- І що? Що ви робите після танцю?

- Нічого. Вона жодного разу не погодилась, - зітхнув Вітя. – Їй, бачте, краще з приїжджими удодіками танцювати, ніж зі мною! Дивлюсь, як вони обжимаються, і аж руки чешуться дубинкою врізати.

- Бо ти все робиш не правильно! Записуй: хочеш привернути увагу дівчини – ігноруй її.

- Що за фігня?

- Пиши! Нам не подобаються хлопці, які зі штанів вистрибують, так хочуть догодити. Нам потрібен лев – гордий та неприступний. Тільки поряд з левом ми відчуваємо себе левицями.

- Де мені узяти лева? - вирячив очі дільничний.

- Ти знущаєшся?! Закресли про лева. Просто залиш про ігнорування, - студент виявився трохи тупуватий. - Наступної дискотеки візьмеш собі вихідний. Можеш?

- Можу.

- Я допоможу тобі створити образ, одягну як людину. А потім ти прийдеш в клуб відпочивати. Не охороняти Соню, не робити їй компліменти, не бігати за нею. Ти будеш проводити час у своє задоволення.

- І як це допоможе?

- Допоможе! А ще краще, запиши, щоб ти почав фліртувати з іншою. Соня з тих самиць, які полюбляють заборонений плід. Поки ти холостяк – ти не цікавий. Підчепиш дівчину – відразу викличеш інтерес до своєї персони. Ти записав?

- Записав! Але це так… важко. Я налажаю.

- Ні, ти впораєшся. Маєш впоратись.

Мацицько зробився сумним. Я навіть почала сумніватись, що зможу зробити з нього гарячого мачо.