Глава 4

Від переляку в мене затремтіли ноги. Сидіти на дереві стало ще важче. У мене в житті усіляке траплялося, але щоб рушницю до лоба – вперше.

- Ви не правильно зрозуміли! – заверещала не своїм голосом. – Я… Я лише..

- Спершу курей у мене вкрала, потім вишню обібрала, - розмахуючи зброєю, загарчав дід. – Тепер ти від мене нікуди не сховаєшся.

Все життя промайнуло перед очима. Я так мало встигла, стільки планів, стільки сподівань… і що? Невже усе закінчиться кульовим пораненням у позі макаки. Тихонович і слухати не хотів мої пояснення. Навпаки, з кожною хвилиною мені приписували все більше злочинів. Єдиною моєю надією було повернення свекрухи.

Та порятунок прийшов звідкіля не чекали. Поряд з Тихоновичем з’явилась дівчина. Висока, з пишним бюстом і широкими стегнами. Картуз діда ледве діставав її плеча. Власне, я теж на її фоні здавалась хворим дистрофіком. Як там кажуть? Кров з молоком? Ото точно було про неї. Коротше, гематоген, а не дівчина.

- Діду, ти зовсім розум пропив? Чого людину залякуєш? – потім підняла голову й подивилась на мене з-під чорних, як смола, брів. – Я так розумію, ви – Таня.

- Звідки ви знаєте?

- За описом впізнала. Тьотя Тома багато про вас розповідала.

Нічого собі! А це приємно.

- Сподіваюсь, тільки хороше.

У відповідь дівчина якось дивно посміхнулась. Відібравши в діда рушницю, вона провела роз’яснювальну бесіду. Виявилось, що тих курей взагалі ніхто не крав, а він сам продав їх минулого тижня. Та й вишні обривалися з дозволу господаря, про який він забув. Я ледве стримувала сміх. Якби не ввічливість, то вже б точно від реготу полетіла з дерева.

- Все, - дівчина махнула до мене рукою, - можете спускатись, він вас не чіпатиме.

Дід зняв картуза та, спираючись на рушницю, пошкандибав назад у двір. Небезпека дійсно минула.

- Слухайте… - мені було соромно зізнаватись, але діватися нікуди. Сама б я точно не злізла, хіба що обличчям об стовбур. – А у вас часом не знайдеться драбини?

- О, я зараз допоможу.

Думаєш вона принесла мені ослінчик? Ніфіга. Ця грім-баба простягнула до мене руки, узяла за талію та зняла з дерева, як малу дитину. Сказати, що я почувалась незручно, це нічого не сказати. Одне радувало – під ногами знову була тверда земля.

- Мене Соня звати, - представилась дівчина, – живу он там.

Коли та Соня вказала на свій будинок, я зрозуміла, що вона і тією самою подругою дитинства й сусідкою за сумісництвом. Чесно кажучи, в мене відлягло від серця. Ну не конкурентка вона мені, що б та баба Зоя не пророчила. Ні, вона по своєму симпатична, але в порівнянні зі мною якась не сучасна. Та й, наскільки я знаю свого чоловіка, йому не подобаються жінки у тілі.

- Приємно познайомитись.

Соня хутко підхопила відро з вишнями й пішла в сторону свекрушиного подвір’я.

- Я оце якраз думала зайти привітатись з Єгором. Так давно не бачились!  А тут чую хтось кричить…

- Ще раз дякую, що врятувала. Не знаю, куди поділась Тамара Петрівна… Кинула мене саму і не повернулась.

- Впевнена, у неї була поважна причина, - з ледь помітною ноткою докору зауважила Соня. Може мені й здалося, але це прозвучало так, наче докір у бік свекрухи вона сприйняла за особисту образу.

Я трохи очманіла, коли Соня без дозволу штовхнула хвіртку й пройшла у чуже подвір’я. Так само вона не церемонячись, переступила поріг будинку. Напевно про особистий простір у селі не чули.

- Тьотю Томо, - гукнула, відсуваючи фіранку на дверях, що слугувала захистом від мух. – Ви тут?

- Так, заходь, сонечко!

Нічого собі люб’язність! Свекрушенція з такою інтонацією тільки до синочка зверталась. Але ще більше мене здивувало не це, а та сама «поважна причина» через яку вона покинула мене на чужій вишні. Ця диво-жінка лежала на дивані й дивилась серіал!

Я там, бачте, життям ризикую заради її майбутнього варення, а вона у холодочку на турків залипає! Так хотілося сказати пару ласкавих, але ж то був лише перший день нашого спільного життя. Насилу змусила себе стриматись.

- Я вашу невістку з дерева зняла, - сказала Соня, пропускаючи мене вперед. - Наступного разу не забувайте зачиняти вікна, щоб не тікала.

Тамара Петрівна, щойно помітила мене, зорієнтувалась і стала вдавати помираючого лебедя.

- Ох, Танюша… А я зайшла вишні висипати… І в мене так тиск скакнув, аж в очах потемнішало. Оце прилягла на хвилинку.

Актриса без Оскара. Може, Соня і повірить у таку маячню, але я – ніколи. То була реальна провокація. З якою метою – загадка, але свекруха точно хотіла вивести мене на скандал.

- Викликати вам швидку? – запропонувала я, вдаючи співчуття.

- Та не треба…

- Я заварю вам трави! – підхопилась Соня. Знову ж таки з дивовижною впевненістю вона пішла на кухню. У той час, як я уявлення не мала що де знаходиться, вона орієнтувалась у домі Тамари Петрівни, як у своєму власному.

- Дякую, люба, - «нещасна» не відриваючи погляду від телика, відкинулась на подушку.

Комедія та й годі. Я вирішила підіграти:

- А що мені зробити? Я полегшити ваш стан?

- Сонічка вже все робить. А ти краще відійди від телевізора… щось він шипить, коли ти поряд.

- Як скажете, - знизала плечима.

Відійти, так відійти. Я пішла до себе в кімнату, переодягнулась, а потім гайнула гуляти селом, щоб не тріпати собі нерви. Нехай свекруха насолоджується компанією своєї сусідки, а я буду насолоджуватися красою природи.

Думаю, ти здогадалась, що й там на мене чекали пригоди.

Я гуляла звивистими вуличками, намагаючись відновити ментальне здоров’я після спілкування зі свекрухою. Найбільше напружував той момент, що вона мала приховану неприязнь до мене. Окей, нехай я тобі не подобаюсь. Але скажи мені це в очі. Навіщо корчити з себе саму люб’язність, коли від одного погляду на мене у тебе рот наповнюється отрутою?

Вдих-видих. Тамара Петрівна залишилась вдома, а навколо мене мальовнича природа Вінниччини. Над дахами будинків виднівся ліс, а перед ним розкішним килимом розстелилося поле з найрізноманітнішими польовими квітами – точно одне з полотен пейзажистів у художньому музеї. Я дійшла до межі, де закінчувався асфальт, але зупинятися не стала. Ступила на вузеньку стежку та рушила далі.