Розділ 10. Втеча

Аделія
Заклинання паралізації спрацювало на «ура», і велика тушка щура впала прямо біля моїх ніг.

- Фух, - зітхнула з полегшенням, намагаючись відсунутись подалі від гризуна, а в ідеалі було б добре взагалі звідси піти, щоб фантазія перестала малювати мені картинки з жахливими мешканцями напівсирого приміщення.
Не встигла я так подумати, як раптом почула кроки людини, що спускалася по сходах. Може це Кармела прийшла мені на допомогу? При всій її шкідливості сестра все ж таки не була поганою людиною, і часто рятувала мене від розправи тітоньки.
Але даремно я раділа. Незнайомець зупинився біля самих дверей і почав промацувати навколишній простір магією. Так, якби я була молодою дівчинкою, сплутала б холодок чужорідної сили з протягом від прочинених дверей. Але зараз я вже занадто добре була знайома з відчуттями від магічного впливу, і це говорило про одне.
Справи мої погані. А якщо тітонька здогадалася, що я зовсім не її племінниця, і вирішила запросити інквізитора для того, щоб він перевірив дівчину на наявність сторонньої присутності? Так, я не повинна відкидати таку можливість. Все ж таки я маю справу з недурною жінкою, судячи з першого враження.
Ех, зараз би не завадила допомога власниці цього невдачливого тіла. І куди вона тільки запропастилася? У деяких тут, між іншим, з її вини проблеми, а моя підопічна десь прохолоджується, покинувши і мене, і свою тушку напризволяще. І як можна бути такою безвідповідальною?
Тим часом маг провів діагностику приміщення, після чого я почула глухе клацання замку, що відкривався.

– Аделія, я магістр Кронелі, старший клірик арманійського відділення інквізиції. Ти не могла б вийти у бік світла, я хотів би тобі допомогти, - у голосі чоловіка чулися заспокійливі нотки, але ще я помітила, що він чогось побоюється. - Ти ж тут одна? - Ах ось воно що!
Часу на роздуми у мене практично не залишалося, а віддаватися в лапи магам мені зовсім не хотілося, адже варто їм почати свою перевірку, як вони зрозуміють, що в цьому тілі є душа-підселенка. І що ж мені робити? Як бути в ситуації, що склалася?
Відповідь у мене була тільки одна – бігти. А для цього потрібно якось вибратися з підвалу, після чого обвести навколо пальця інквізитора, вибратися з особняка і спробувати втекти у незнайомому мені містечку. Та простіше простого, чого тут!

- Аделія? - Схоже, магістрові набридло чекати, і він ступив у мій бік.

- Пане Кронелі, не могли б ви трохи відійти від дверей... - сказала я тоненьким голосочком. - Я вас побоююся, - адже і граму не збрехала, все ж таки зараз на кону стояла не тільки моя свобода, але і життя цієї дівчини, про яку я майже нічого не знала.

- Боїтеся мене? - Чоловік здивовано підняв одну брову, і я поспішно кивнула, збираючись дотримуватися обраної позиції. - Ну, гаразд. Я чекатиму вас нагорі, тому як тільки будете готові поговорити - піднімайтеся, - чудово, ще б він від сходів відійшов - ціни йому не було б у базарний день.
Так, губу я звичайно знатно розкотила, але погодьтеся, було б непогано сховатися непомітно, не прориваючись на вулицю з боєм. Та й взагалі, я навіть не уявляю собі протистояння із магом. Та не просто чарівником, а справжнім кліриком інквізиції. Гірше тільки їхній глава, але його тут на моє щастя немає.
Дочекавшись, поки чоловік зникне з поля зору, я почала оглядатися на всі боки в пошуках зручних засобів для втечі. Не знайшовши нічого кращого за забуту кимось качалку, я приховала свою імпровізовану зброю за спину, а сама рушила по сходах, намагаючись створювати мінімум шуму.
Опинившись на першому поверсі особняка, я помітила, що чоловік стояв лише за кілька метрів від мене і з кимось розмовляв. Обережно ступивши на холодний паркет босими ступнями (так, непогано було б роздобути десь взуття), я з усіх ніг кинулася до вхідних дверей, що виднілися попереду.

«Тільки б були відкриті!», - шепотіла наче мантру, наближаючись до довгоочікуваної свободи.
І саме в цей момент маг почав обертатися, помічаючи мою втечу:

- Аделія, стій! Ми не завдамо тобі шкоди! Зупинися! - Ага, тримайте кишеню ширше, панове інквізитори, так я вам і повірила.
Не зупиняючись ні на мить, я лише прискорилася в спробі вибігти назовні. А коли двері глухо стукнули, зачиняючись, я поставила поверх ручок свою імпровізовану зброю, намагаючись заблокувати вихід.
Шумно видихнувши, озирнулася на всі боки, після чого кинулась навтьоки, намагаючись опинитися якнайдалі від страшної інквізиції.

«Нііі, цур мене! Я до цих граблів ні ногою», - скакали думки в голові, поки я мчала по пустих вулицях смутно знайомого мені містечка.

У вечірніх сутінках було складно визначитися з напрямком бігу, але я на якомусь інтуїтивному рівні долала квартал за кварталом, практично не плутаючи в окрузі. Все ж таки моя так не вчасно зникла підопічна залишила деякі спогади цьому тілу, в якому я опинилася.
Тому я рухалася досить-таки впевнено, і вже через хвилин п'ятнадцять опинилася в торговому районі, де можна було знайти місце для ночівлі. Ось тільки біда – у мене зовсім не було грошей, навіть ламаної монети не знайшлося в порожніх кишенях робочої сукні дівчини.

- Що ж мені робити? - Застигла навпроти яскравої вивіски одного з трактирів, що розташувався так вдало.
І в цей момент ніби хтось зверху почув моє прохання, посилаючи несподівану допомогу у вигляді багатої карети, що зупинилася прямо біля мене.

- Гей, ти, підійди-но сюди, - віконце прочинилося, і мені махнула рукою незнайома жінка.
Вибір я мала не дуже широкий, та й вона цілком могла запропонувати якусь роботу, тому на роздуми дала собі не більше секунди, і тієї ж миті попрямувала в бік тої, що заговорила зі мною.

- Ви щось хотіли, пані? - Зобразила покірність, старанно ховаючи палаючий погляд, все ж таки бути уклінною я не звикла, але ситуація не залишала інших варіантів.

- Ти місцева? - Я підняла очі на співрозмовницю, відзначаючи, що вона лише прислуга при багатій леді, яка ховалася в темряві карети, закриваючи при цьому своє обличчя.