Розділ 4. Завдання перше

– Де це я? - Прохрипіла, злякавшись власного голосу. – І чому голова так розколюється? - Спробувала підвестися, але на плечі, здавалося, кам'яну плиту поклали, прицвівши мене до ліжка.

- «Хто тут?», - у голові пролунав розгублений чужий голос, і я в паніці спробувала встати, ось тільки тіло не слухалося, більше того, здавалося, що хтось зв'язав сплячу мене, позбавивши навіть крихітної можливості рухатися.

- Що відбувається? Чому я не можу поворухнутися? - Тривога наростала, змушуючи мене подумки перебирати можливі варіанти минулих подій. А що якщо це і є те страшне, про що мене попереджала Богиня?

– «Богиня? Тебе надіслала Катрина Милосердна?», - надія, що прозвучала в думках, явно належала не мені. Так, здається, у мене вже почалися галюцинації, адже я чую голоси у голові.

- «Гей, я не галюцинація. І це ти в мене в голові, а не навпаки», - сумнівна заява, тому що говорю я, хай і не своїм голосом, а ось ці слова шеренгою проносяться всередині моєї черепної коробки. - "Гей, взагалі-то це моя...".

- Не важливо, - спробувала відмахнути від дивного нав'язливого звуку, але руки не слухалися, як, власне, і ноги. Та в мене взагалі все тіло не рухалося. Що відбувається? Чому я…?
Я засмикалася на місці, але єдине, що в мене вийшло, це розгублено плескати віями. Іншим своїм тілом я зовсім не володіла. Можливо, мене отруїли і тепер я паралізована у лапах якогось маніяка?

- «О, богиня, невже ти прислала мені на допомогу божевільну?», - прозвучало дещо прикро, тим більше, коли це каже міраж у голові. - «Добре, не віриш – я тобі доведу», - тіло раптом різко підхопилося з твердої кушетки і я (чи може все ж таки «ми»?) наблизилася до стіни, на якій висіло дзеркало. - "Ось, дивись", - долоня пройшлася по нерівній прозорій поверхні, і я помітила гарненьку руду дівчину.

- Печені пряники! - Я на всі очі втупилася в своє (наше?) відображення, відзначаючи  розвинену худорлявість тіла, сутулість і ще один маленький дефект, який у нашому світі вирішував твою долю, не даючи навіть крихітного шансу на щастя. - Так, гаразд. Давай по порядку: хто ти і чому я опинилася всередині тебе? – Звучало дуже дивно, і це змушувало мене нервувати.
Але, помітивши, як мала скуксилася, я вирішила контролювати не тільки свої слова, а й думки.

- «Вчора мені виповнилося двадцять, і я попросила Богиню-заступницю про допомогу», - розпочала свою розповідь моя нова підопічна. – «Я пройшла ритуал «очищення», очікуючи, що прокляття Катрини спаде, а сталося це», - ясно, що справа темна.
Ні, я, звичайно, здогадувалась, що мене з цим одностороннім контрактом богиня могла банально підставити. Але щоб таааак! От…

- Чудово. Якщо вона направила мене до тебе, отже, впевнена, що я впораюся, - почала я міркувати вголос. - Так, спочатку давай познайомимося. Я - Аделія Гроуф, - промовила з гордістю, чекаючи захопленого зітхання дівчинки, але та ніяк не відреагувала, ніби й не чула раніше мого імені.

- «Мене звуть Еліна», - скромно прошелестів голос у мене в голові.
Схоже, вона справді не знає, з ким їй пощастило зустрітись.

- "Не знаю. А ви хто?», - дожилися, це з якої ж вона глушині, якщо не чула про «божественну сваху»?

- Кхм... Я та, хто з'єднує закохані серця і допомагає юним леді знайти свою другу половинку, - так, звучить трохи пафосно, але я сподіваюся, що таким чином Еліна зрозуміє, наскільки їй пощастило.

- «Отже, ви й мені допоможете?» - Так, маленька, тут ти прийшла за адресою.

- Звичайно! У тебе є хтось особливий на прикметі? - Я готова була почати діяти прямо зараз.

- "Є", - просто чудово! Думаю, ми впораємося вже сьогодні, і я зможу повернутись у своє тіло, адже так?

- Прекрасно. Ти просто зобов'язана мені його показати, - та це має бути простіше пареної ріпи! - Ходімо! - Скомандувала, помітивши нерішучість своєї підопічної.
Дівчина задумалася на кілька миттєвостей, а потім все ж таки накинула на плечі шаль і ми вийшли з невеликого будиночка на околиці богами забутого містечка. Воно було настільки крихітним, що я навіть приблизно не могла зрозуміти, куди ж мене занесло.

Рухали ми якимись кривими вуличками, поки не опинилися на центральній площі звичайного провінційного містечка, яких у Міларії було безліч. Дівчина переміщалася швидко, при цьому практично не дивлячись вперед, тільки собі під ноги, а коли ми з'явилися біля фонтану, Еліна зовсім стиснулася, намагаючись здаватися ще непомітніше.
Е, ні. Так річ не піде.

- Він тут? - Запитала пошепки, намагаючись не привертати зайвої уваги. Моя підопічна і без того вела себе дивно, а якщо ще й почне говорити сама з собою, то її взагалі запишуть у божевільні. - Покажи мені цього щасливчика, - і нехай дівчина так не рахувала, але її серце стислося і забилося з новою надією, варто було їй подивитись на білявого красеня-актора, що роздавав брошури із запрошенням на їхній вечірній виступ.

- "Он той, світловолосий", - уточнила моя підопічна, хоча хіба що сліпий не помітив би тих палких поглядів, які кидала закохана рижуля на того, кому вдалося підкорити дівчину.
Так, губа не дурна. Хлопчина дійсно симпатяга, хоча я все ж таки віддаю перевагу більш мужнім представникам чоловічох статі. Але як кажуть на смак та колір палітра у всіх різна.

- Ясно все з тобою. Виступ сьогодні увечері? – Я, звичайно, хотіла якнайшвидше закінчити з цим завданням, але на підготовку практично не було часу.

- «Так», - навіть подумки Еліна продовжувала шепотітися, мабуть на неї так впливала навколишня атмосфера.

- Чудово. Іди та візьми в нього буклет. - Я, зрозуміло, не бачила виразу обличчя дівчини, але розгубленість і шок відчувалися всіма фібрами, а ще вона ледь не затремтіла, боячись не те що підійти до чоловіка, а навіть глянути повторно в його бік.
От справи... Мені доведеться добряче попрацювати з впевненістю Еліни, перш ніж пускати в люди, а годинник-то цокає.

- «Я не можу», - як і очікувалося, підопічна поступилася назад.