Розділ 3. Мій шанс

В лічені секунди навколо нас запалилися магічні світильники, і нашу дивну парочку оточили люди у військових мундирах.

- У карету її, - інквізитор передав мене своїм підлеглим, не забувши при цьому зв'язати руки якоюсь тонкою павутиною заклинання. - Не спускайте з бранки очей, я відлучуся на пару хвилин, - я дивилася на спину чоловіка, що віддалявся, міцно прикусивши губу, щоб не дозволити собі заплакати.

Як і казав, лже-Роберт повернувся досить швидко, стрибнув в екіпаж навпроти мене, і ми рушили, залишаючи позаду не тільки особняк баронеси Каєрської, а й Славерію.
Дорога вийшла напрочуд спокійною, але було помітно, що маг поспішав. Ми практично ніде не зупинялися, тільки кожні дві-три години за потреби, та й то мене відпускали лише під наглядом жінки в мундирі інквізиції. Звідки серед них взялася леді – було для мене загадкою.
Ні, я, звичайно, спробувала її розговорити, але відповіддю мені були лише короткі репліки. Після кількох невдалих спроб я все ж таки кинула цю згубну справу і просто мовчала.
У столиці ми опинилися вже вдосвіта, ось тільки повезли мене не до центральних її районів, а кудись на околицю, туди, де чітко чувся запах риби впереміш з ароматами промислових стоків.

- Де ми? – Я вперше подала голос у присутності чоловіка, і він із сумнівом зиркнув на мене.

- Тимчасові каземати для злочинних магів, - все ж таки відповів інквізитор, покидаючи карету. - Ідіть за мною, - я вибралася з екіпажу, розминаючи затеклі ноги, але мені довелося поспішити, адже мій тюремник уже рухався до непримітної сірої будівлі.

На вході нас зустріли похмурі військові, що кинули на мене свої чіпкі погляди, а як тільки ми ввійшли всередину, двері за спиною клацнули, відрізаючи мене від решти світу.

- Куди ми йдемо? - Стало трохи страшно, і я намагалася хоч якось відволіктися від тяжких думок.

- У вашу камеру, - кинув коротку відповідь лже-Роберт. - Розташуйтеся, - він відчинив першу з однотипних дверей і пропустив мене в крихітне приміщення, повністю позбавлене будь-якого освітлення.
Після цього інквізитор мовчки вийшов, замикаючи за собою стулку, і я почула його кроки, що віддалялися.

- Чорт! - Рикнула, роззлуютившись на саму себе. - Треба було сидіти десь у глушині і не висовуватися! – я нарікала на свою жадібність, хоч і розуміла, що вже нічого не змінити.
Рано чи пізно вони все одно мене спіймали б.

***
Спочатку я ходила по колу, потім просто стояла і витріщалася на стулку в очікуванні, що вона відкриється, ну а після все ж таки впала на жорсткий тапчан, намагаючись відокремитись від навколишнього мене мороку.
Надія на те, що все ще нормалізується, гасла з кожною хвилиною, яку я тут провела. А коли двері нарешті відчинилися, являючи мені все такого ж похмурого, як і раніше, інквізитора, я просто байдуже простежила за його рухами. А коли чоловік показав мені на вихід, то мовчки пішла за ним, зовсім не замислюючись над тим, що це, можливо, мій кінець.

- Куди їхати? - Як тільки ми опинилися біля вже знайомої мені карети, кучер підвівся, ставлячи запитання своєму начальникові.

- До будівлі центрального суду, - лже-Роберт відповів спокійно, хоча я все ж таки бачила, наскільки він був напружений. - Чому ви мовчите, Аделія? Пам'ятається, ви багато чого хотіли мені розповісти, - все ж таки чоловік перервав тишу, звертаючись до мене.

- Я думаю, що це все вже не має сенсу, - спробувала промовити спокійно, але голос чомусь тремтів, а в кінці так і зовсім ледь не зірвався криком.

- Все має сенс, якщо вам є що сказати, - задумливо промовив інквізитор, але я лише похитала головою, не погоджуючись, - Як знаєте, можливо, це могло б вас врятувати, - я криво усміхнулася, вирішуючи як мені вчинити під час суду.
Якщо це мирський розбір, тоді я зможу вплинути на розум громадян, хоча не варто бути такою впевненою. Адже хтось із королівського роду може прибути на слухання. А може, це буде Фредерік, все ж племінник правителя не повинен був ще забути про мене.

Але всі мої надії зникли відразу, адже у приміщенні суду на подив виявилося порожньо. А коли ми увійшли до просторої зали, де зазвичай яблуку не було де впасти, то до мене прийшло усвідомлення того, що звідси я навряд чи вийду вільною людиною.
По колу біля західної стіни стояло сім крісел, у яких розташовувалися чоловіки у мантіях Верховних суддів. Одне сидіння все ж таки порожніло, але його швидко зайняв мій провідник.
Інквізитори мовчки окинули мене поглядом, в якому я читала свій вирок.

- Сьогодні ми зібралися тут, щоб провести вогняний суд над магом Аделією Гроуф. Причинами даного слухання є: використання своєї сили на шкоду, вплив на ментальному рівні та крадіжка особливо цінних артефактів, - мабуть, у мене той ще послужний списочок. Але з ментальним впливом я зовсім не згодна.
Чоловіки завжди закохувалися в мене без будь-яких навіюваннь. Та я й не користувалася своїми вміннями практично, може, кілька разів за все життя, але зараз навряд чи хтось мене слухатиме.

- Ви хочете щось сказати на своє виправдання, Аделіє? - Сивий чоловік дивився чіпко, намагаючись зазирнути в саму душу.
Ось як. Жодних розслідувань, свідків та іншого. Лише отримані раніше докази, які вмілий правознавець зміг би розбити за дві секунди, та моє слово, яке, я впевнена, абсолютно ні на що не вплине. Хіба ці сині очі будуть дивитись на мене менш суворо?

- Я ніколи не використовувала магію на шкоду людям, - промовила голосно і чітко, зазначивши, що свічка праворуч від мене набула іскристо-білого кольору, що говорило про правдивість сказаного.

Бути того не може! Серед інквізиторів виявився справжній маг вогню, яких не народжувалося вже кілька століть. І нехай це надавало моїм словам певної ваги, але навряд чи вирішувало, адже вердикт виноситься судом присяжних засідателів.
І як би мені не хотілося вірити в те, що шанс є, погляди чоловіків говорили мені про інше.

- Що ж... ми візьмемо до уваги ваше щире зізнання, - я недовірливо подивилася на того, хто говорив, намагаючись зрозуміти, коли це я встигла зізнатися хоч у чомусь. - Переходимо до голосування, - та це не суд, це якийсь фарс!
Я хотіла було обуритися, але мої губи застигли. Та мені банально навіть не дали звуку промовити, запечатавши вуста найскладнішим заклинанням німоти. А вони, виявляється, підготувалися.