Глава 1 Терпіння відьми не безмежне

Марія Айстра прокинулася від настирливого стукоту у двері.

Вона розплющила очі, поглянула на годинник і невдоволено простогнала.

Сьома ранку.

— Кому там жити набридло?

Стукіт повторився.

Тридцятидворічна відьма відкинула ковдру, накинула халат і спустилася на перший поверх.

Три роки тому Марія успадкувала від бабусі Гафії двоповерховий будинок. Перший поверх перетворила на магічну крамницю, а на другому залишила житлові кімнати.

Бабуся прожила сто п'ять років. Вона навчила онуку чаклувати, готувати зілля та розпізнавати магічні рослини.

А ще часто повторювала:

— Марійко, запам'ятай: магічний дар — це велика відповідальність. Особливо коли маєш справу з дурнями.

Марія цю пораду пам'ятала.

Вона відчинила двері.

На порозі стояла літня жінка з кошиком.

— Доброго ранку, Марієчко!

— Для кого як. Щось сталося, пані Олено?

— Мені потрібне зілля від безсоння.

— Крамниця відчиняється о дев'ятій.

— Але я ж усю ніч не спала!

— А я спала до вашого приходу.

Жінка винувато опустила очі.

Марія зітхнула.

— Гаразд. Зачекайте.

За кілька хвилин вона повернулася з маленьким флаконом.

— Три краплі перед сном. Не більше. І не додавайте чоловікові в чай, як минулого разу.

— Звідки ви знаєте?

— Ви самі мені розповідали, коли приходили скаржитися, що він проспав риболовлю.

Отримавши гроші, Марія зачинила двері.

— І це тільки початок дня...

О дев'ятій крамниця офіційно відчинилася.

На дерев'яних полицях стояли десятки флаконів із різнокольоровими зіллями. Під стелею сушилися трави, а за прилавком висіли диплом про магічну освіту та ліцензія на надання магічних послуг.

Хоча Марія володіла даром від народження й навчалася в бабусі, для відкриття власної справи їй довелося здобути офіційну освіту.

Відвідувачі приходили один за одним.

Один чоловік хотів зілля для росту волосся.

Жінка середнього віку шукала амулет від невдач.

А молода дівчина попросила приворожити сусіда.

— А він вам подобається? — запитала Марія.

— Не дуже. Але квартира в нього хороша.

— То, може, вам краще шукати квартиру, а не чоловіка?

Дівчина образилася й пішла.

Марія тільки знизала плечима.

Ближче до обіду відьма нарешті отримала можливість випити чаю.

Вона поставила чашку на прилавок, дістала печиво й задоволено зітхнула.

Саме тоді дзенькнув дверний дзвіночок.

— О! Маріє! А я дивлюся, ти знову чаї ганяєш!

Відьма повільно підняла голову.

На порозі стояв Андрій Щебетун.

Тридцятисемирічний чоловік був відомий своєю балакучістю. Він міг годинами розповідати історії, жартувати й давати поради, навіть коли його про це ніхто не просив.

— Доброго дня, Андрію, — відповіла Марія.

— А чого це ти чай п'єш посеред робочого дня?

— Бо хочу.

— Неправильно!

Марія завмерла з чашкою в руці.

— Що саме?

— Ну як що? Треба нормально обідати! А не перебиватися чаєм із печивом.

— Я обідатиму пізніше.

— От бачиш! Пізніше! А потім дивуватимешся, чому шлунок болить.

— У мене нічого не болить.

— Поки що! Я тобі кажу, треба харчуватися за розкладом.

Марія зробила ковток чаю.

— Андрію, ти щось купити хотів?

— Та зачекай! Я ж тобі пояснюю важливі речі!

— Ти вже пояснив.

— Ні, ти не зрозуміла! Сніданок, обід і вечеря мають бути вчасно. А ще треба...

— Андрію.

— Що?

— Я знаю, коли мені їсти.

— От ти завжди так! Тобі слово скажеш, а ти вже ображаєшся!

Марія заплющила очі й подумки порахувала до десяти.

— Я не ображаюся.

— От і добре! До речі, чай теж треба правильно заварювати.

Відьма повільно поставила чашку.

— Що?

— Ну, спочатку чайник прогрівають. Потім заварку насипають. А вода не повинна бути надто гарячою.

— Я знаю.

— Ні, ти послухай! Це важливо!

— Андрію, я готую магічні зілля. Думаєш, не впораюся зі звичайним чаєм?

— О! То ти ще й ображаєшся на поради!

— Я не просила порад.

— А даремно! Треба вміти прислухатися до розумних людей.

Марія підняла брову.

— І ти себе до них зараховуєш?

— Звичайно!

— Яка несподіванка.

Андрій розсміявся.

— От бачиш! Ти теж жартувати вмієш!

Він підійшов до полиць і почав розглядати флакони.

— А це що?

— Зілля для покращення пам'яті.

— О! Мені не потрібне. У мене пам'ять чудова!

— Помітно. Особливо коли втретє повторюєш те саме.

— Та я повторюю, бо ти не слухаєш!

— Я почула з першого разу.

— Тоді чому не погоджуєшся?

— Бо слухати й погоджуватися — різні речі.

Андрій замислився на кілька секунд.

— От бачиш, Маріє, у цьому твоя проблема! Ти не вмієш приймати критику.

— Яку саме?

— Конструктивну!

— Андрію, ти прийшов купувати зілля чи читати мені лекцію?

— А що, поговорити вже не можна?

— Можна. Але бажано не повторювати одну думку п'ять разів.

— Та я ж для твого добра стараюся!

Марія потерла скроні.

— Андрію, чого ти хочеш?

— Хотів купити амулет на удачу.

— Ось, — вона дістала невеличкий мішечок із вишитим символом. — Триста гривень.

— Ого! А чого так дорого?

— Бо це магічний амулет, а не ґудзик.

— Тобі треба переглянути ціни! Я серйозно кажу. Люди не купуватимуть за такі гроші.

— Купують.

— Ну, це поки що. А потім перестануть. Ти мене послухай...

Марія відчула, як починає сіпатися повіка.

— Андрію, я сама встановлюю ціни.

— От бачиш! Знову не хочеш слухати! А я тобі діло кажу.

Він покрутив амулет у руках.

— Може, зробиш знижку?

— Ні.

— А для хорошого знайомого?

— Особливо ні.

— Ой, яка ж ти скупа! Бабуся твоя була добрішою.

Марія миттєво посерйознішала.

— Не треба порівнювати мене з бабусею.

— Та я ж просто кажу! Вона б точно знижку зробила.