2 глава

У двері постукали.
Амелія здивовано подивилася на Емму.
— Хтось прийшов.
Вона підійшла й відчинила.
На порозі стояла сусідка.
— Амеліє! Нарешті ти повернулася. Я вже думала, що будинок так і стоятиме порожнім.
— Та, сьогодні приїхала.
Сусідка усміхнулася й заглянула всередину.
— Ти сама?
Амелія на мить розгубилася.
Емма стояла буквально за кілька кроків від неї.
— Ні, — відповіла Амелія.
— Але я нікого не бачу.
Емма здивовано подивилася на Амелію.
— Вона справді мене не бачить…
Амелія підійшла до неї й, сама не знаючи навіщо, торкнулася її руки.
Сусідка раптом широко розплющила очі.
— Ой…
Амелія повернулася.
— Що?
Жінка дивилася прямо на Емму.
— А це хто?
Емма застигла.
Амелія теж.
— Ти її бачиш?
— Звичайно, бачу. — Сусідка насупилася. — А чому ти так дивно питаєш?
Амелія обережно відступила на крок від Емми.
Погляд сусідки одразу змінився.
— Стривай… де вона?
Емма зникла з її поля зору.
Амелія знову підійшла до неї.
— Ось.
Емма з'явилася перед очима сусідки.
Жінка кілька секунд мовчала.
— Амеліє… хто це така?
Амелія подивилася на Емму.
Тепер вони обидві зрозуміли одне.
Емму можуть бачити. Але тільки тоді, коли поруч із нею Амелія.
І це породжувало набагато більше запитань, ніж відповідей.

Звісно 🥰 Ось відредагований шматочок із правильним правилом: Амелія завжди бачить Емму, а інші — лише коли Амелія поруч.

Амелія не знала, що відповісти.

— Це… Емма.

— Емма? — перепитала сусідка.

— Приємно познайомитися, — тихо сказала Емма.

Сусідка здивовано подивилася на неї, а потім на Амелію.

— Я не знала, що в тебе гості.

— Я теж не знала, що вона тут буде, — чесно відповіла Амелія.

Емма ледь усміхнулася.

— Дуже приємно, — повторила сусідка. — Ви давно знайомі?

Амелія вже хотіла відповісти, але сама не знала, що сказати.

— Не дуже.

Розмова поступово перейшла на будинок. Сусідка розповідала, як він довго стояв порожнім і як усі раділи, що нарешті хтось повернувся.

Амелія слухала її, але краєм ока постійно стежила за Еммою.

Щось у всьому цьому було неправильним.

Нарешті сусідка попрощалася.

— Якщо тобі щось знадобиться, приходь. Я живу через два будинки звідси.

— Добре. Дякую.

Амелія зачинила двері й кілька секунд просто стояла, дивлячись на Емму.

— Вона тебе бачила.

— Так.

— А до цього не бачила.

— Так.

Амелія задумалася.

— Значить, справа в тому дотику…

Вона підійшла до Емми й обережно торкнулася її руки.

— А тепер відійди.

— Навіщо?

— Просто спробуй.

Емма відійшла на кілька кроків.

Амелія все ще чудово її бачила.

— Я тебе бачу, — сказала вона.

— Я знаю.

— Але цікаво, чи бачила б тебе зараз вона?

Емма подивилася на двері.

— Думаю, ні.

Амелія замислилася.

Виходило, що для неї Емма завжди була видимою. А для інших — лише тоді, коли вона була поруч.

— Схоже, ти якимось чином прив'язана до мене, — тихо сказала Амелія.

Емма нічого не відповіла.

Лише подивилася на неї.

І цього разу в її очах було не здивування.

А страх.

Амелія зачинила двері й повернулася до Емми.
— Це було дивно.
— Що саме?
— Вона не бачила тебе. А потім, коли я тебе торкнулася, раптом побачила.
Емма задумалася.
— Можливо, я просто… невидима для інших?
— Але чому?
Амелія озирнулася на кімнату.
— Спробуй щось взяти.
— Що?
— Будь-що.
Емма підійшла до столу й потягнулася до чашки.
Її пальці пройшли крізь ручку.
Обидві завмерли.
Емма спробувала ще раз.
Результат був той самий.
Амелія повільно підійшла ближче.
— Ти можеш торкатися речей?
— Ні…
— А дверей?
Емма похитала головою.
Амелія подивилася на неї.
— Тоді… хто ти?
Емма опустила очі.
— Я не знаю.
Амелія кілька секунд мовчала.
А потім тихо сказала:
— А якщо ти не можеш торкатися світу, інші тебе не бачать… але я можу…
Вона не договорила.
— Амеліє?
— Ти привид?