Розділ 32. Листя зірок

Клара

Сільвервейл застиг у тихому передсвітанковому м’якому світлі, його ліхтарі згасали, поступаючись ніжному серпанку, що оповивав море, відбиваючи зорі в сріблястих доріжках на воді. Я сиділа у своїй маленькій кімнаті, оточена хаосом тканин, альбомів, розкиданих олівців і ескізів, що лежали на столі, підлозі, а деякі впали на старе крісло в кутку, ніби віддзеркалюючи мій внутрішній безлад. У руках я тримала білу сукню, обрану для весілля, її легка тканина ковзала крізь мої пальці, наче шепіт хвиль, а зелений шарф, який Ноа так любив, лежав поруч, мов оберіг із його дотиками. Мій перстень — срібний обідок із каменем, що сяяв, як зірка, — відблискував при тьмяному світлі свічки, нагадуючи про його пропозицію на березі. Його слова «Будь моєю дружиною» досі гуділи в моїй душі, теплі й ніжні, але радість, що переповнювала мене, була пронизана тінню — ніби зорі на небі ховали за своїм сяйвом глибоку таємницю, яку я ще не могла розгадати.
Я відкрила стару дерев’яну скриньку, де зберігала наші листи — кожен із пелюсткою гортензії, кожен із його нерівним почерком, що розповідав про любов і страх. Я взяла перший лист, написаний того вечора, коли ми вперше малювали разом:
Кларо, моя зірко, твій сміх — як світло над морем. Я боюся, що мої хвилі занадто темні для тебе, але твої очі дають мені надію. Залишайся зі мною.
Я відчула, як сльози застрягли в горлі, згадуючи, як його слова розтопили мої стіни. Потім я взяла інший, із пелюсткою, що вже пожовкла:
Твоя душа — моя зірка в бурі. Я втратив брата, і тінь його відсутності переслідує мене. Але з тобою я бачу світло. Тримай мене.
Ці слова розкрили його рани, і я відчула, як мої власні страхи перегукуються з його. П’ять років тому я кинула малювання, сховавши мрії в коробку під ліжком, боячись невдачі й осуду. Тоді я стала Клер — дизайнеркою в «Срібному пікселі», де мої руки малювали чужі історії, а моя душа мовчала. Але Ноа повернув мені Клару Вест, ту дівчину, яка мріяла про зірки й море. Його листи стали моїм щоденником, де я знаходила себе. Я написала йому у відповідь:
Ноа, моє море, твої хвилі несуть мене. Мої зірки тремтять від страху, але з тобою я сміюся. Тримай мене міцніше.
Я розгорнула альбом, де наші малюнки — силуети під ліхтарями, оточені гортензіями — розповідали нашу історію. Але тепер я бачила тіні, що нависали над ними, і серце стиснулося. Я взяла пензель, відчуваючи його вагу, і почала малювати — зірки, що пливли над морем, їхнє світло відображалося у хвилях, а гортензії розквітали на березі, їхні пелюстки тремтіли, як мої мрії. Я додала наші силуети, але тінь, яку я намалювала в попередній картині, стала густішою, ніби попередження. Я працювала годинами, доки дощ не почав накрапати за вікном, його краплі стукали по шибках, наче відлуння моїх думок. Потім я написала йому новий лист:
Ноа, моя зірко, я бачу тіні за нашим світлом. Мої мрії тремтять, але твої листи тримають мене. Прийди, давай розберемо їх разом.
Я залишила його біля його дверей і чекала.
Коли він увійшов, його темне скуйовджене волосся було зволоженим від дощу, а очі сяяли теплом, коли він побачив мене. У руках він тримав мій лист і букет гортензій, їхні пелюстки блищали краплями, ніби маленькими зірками.
– Ти прекрасна, – сказав він, підходячи ближче й кладучи квіти на стіл. – Але твої слова… вони глибокі.
Він обережно взяв мій лист, його пальці легенько торкнулися моїх, і я відчула, як тепло розливається по шкірі.
– Як ти уявляєш наш день? – спитала я, тримаючи сукню, відчуваючи її шовк.
Він усміхнувся, беручи мене за руки.
– Берег моря, – відповів він м’яко. – Зірки над нами, гортензії навколо, і ми — просто ми, танцюємо під музику хвиль.
Ми почали рухатися по кімнаті, ніби танцюючи, його руки вели мене легко, а я сміялася, але мої думки поверталися до тіней.
– А обітниці? – додала я, зупиняючись і дивлячись у його очі, шукаючи відповіді.
– Щось просте, – сказав він, його погляд тримав мене. – Про те, як твої зірки світять у моїй душі, і моє море несе нас. Про вічність, де ми пишемо листи одне одному.
Його слова зігріли мене, але я відчула, як сльози підступають.
– А якщо вічність розірветься? – спитала я тихо, мій голос тремтів від страху.
Він завмер, а потім обійняв мене, його руки міцно стиснули мої плечі.
– Тоді ми напишемо її заново, – прошепотів він. – Але чому ти бачиш тіні?
Я відвела погляд, відчуваючи, як тінь стає густішою.
– Мої листи до тебе — це мої страхи, – зізналася я. – Я боюся, що мрії розіб’ються, як колись.
Він узяв моє обличчя в долоні, його очі шукали мої.
– Твої листи — це твоя сила, Кларо, – сказав він. – Я втратив Тома, і це зламало мене, але твої слова зібрали мене. Ми подолаємо тіні, якщо будемо писати одне одному.
Його слова вразили мене, і я відчула, як сльози котяться по щоках. Ми сіли на підлогу, оточені ескізами, і почали планувати — ліхтарі, музика, обітниці. Але я взяла перо і написала:
Ноа, моє море, давай обіцяємо в листах. Якщо тіні прийдуть, ми напишемо їх геть.
Він посміхнувся, беручи перо:
Кларо, моя зірко, обіцяю писати тобі крізь усе. Твої зірки — мій притулок.
Годинами ми писали, плекаючи мрії про будинок біля моря, про дітей, про листи, що стануть нашим спадком. Але я відчувала, як тінь росте, ніби море готує шторм.
– А якщо листи не врятують нас? – спитала я тихо.
– Тоді ми станемо їхньою силою, – відповів він, цілуючи мою руку.
Коли він пішов, я залишилася сама, і тиша стала гнітючою. Я глянула на перстень, і його світло здалося тьмянішим, наче віддзеркалюючи мої страхи. Я взяла альбом і додала до малюнка лист, що пливе над хвилями, але тінь залишилася.
Наступного дня я пішла в парк, тримаючи ескіз і новий лист:
Ноа, моя зірко, я чую шепіт. Давай тримаймося.
Дощ ущух, залишивши свіжий аромат, і він чекав мене під ліхтарем, тримаючи букет гортензій.
– Це для тебе, – сказав він, простягаючи квіти.
Я взяла їх, і ми сіли на лавку.
– Ти щаслива? – спитав він, його очі шукали мої.
– Так, – відповіла я, але показала йому лист. – Але я чую шепіт.
Він узяв мій лист, читаючи його, а потім написав у відповідь:
Кларо, моє море, шепіт — це наша сила. Ми витримаємо.
Ми поцілувалися, його любов була безмежною, але тінь у душі не зникла.