Розділ 13

У голові було так порожньо, що я просто не усвідомлювала нічого. Свідомий розум покинув мене, а натомість я піддалася своїм інстинктам. Моє тіло затремтіло, і я ще сильніше потягнулася до Дениса, щоб хоч трішки зігрітися. Його обійми та поцілунок подарували мені відчуття повного затишку та тепла. І я занурилася в ці відчуття з головою. Холодними пальцями провела по його плечах і торкнулася гарячої чоловічої шкіри на шиї. Мені так відчайдушно хотілося торкатися його, що я мало не задихнулася. Крізь прозорий розум почувся якийсь сигнал. Я трохи насупилася, бо цей звук був не з приємних.

— Таксі вже зачекалося, — видихнув Денис, коли відсторонився від мене.

Я боялася, але наважилася розплющити очі. Ми все ще обіймалися, і я помітила на його губах залишки від моєї помади.

— О! Думаю, нам уже час іти, — пробурмотіла я розгублено.

— Так, — погодився він і прочистив горло.

— Т-а-а-а-к, — прошепотіла я.

Я забрала свої руки від нього, а він відпустив мою талію. Я ледве боролася з тим, аби не впасти, бо від нашого поцілунку в мене ноги підкошувалися. Вмить стало холодно, тому я дужче закуталася у свою шубу. Денис легко штовхнув мене в спину, щоб я йшла вперед. Я намагалася триматися рівно, хоча алкоголь почав надто сильно пробирати.

Я залізла на заднє сидіння таксі, ігноруючи той факт, що Денис зробив це слідом за мною. Думала, що він сяде спереду, але це, мабуть, на краще. Усю дорогу я хвилювалася, що мене знудить, тому просто мовчки дивилася вбік. Потім я сперлася чолом до віконця та заплющила очі. Мені так сильно хотілося спати. І на мить я задумалася про те, що той поцілунок був не насправді.

— Юліано, — почула голос Дениса та скривилася. — Ми уже приїхали. Виходь!

Я застогнала та важко розплющила очі. Краще б не засинала в тому таксі, бо тепер відчуття були ще гіршими. Денис просто-таки витягнув мене з автомобіля та почав вести доріжкою до входу в будинок. Я сперлася на нього, бо мною хитало в різні боки. Денис у цьому плані тримався краще.

— Я б, звісно, міг тебе підняти на руки, — почав говорити він, — але боюся, що ми обоє впадемо. Ще розбудимо усіх.

— І що? — спитала я та засміялася. — Твоя бабуся дуже навіть зрадіє цьому. Здається, їй подобається, коли з нашої кімнати доноситься бодай маленький натяк на те, що у нас щось більше, аніж фіктивні стосунки.

— Т-с-с-с... — Денис приклав вказівний палець до своїх губ. — Вона не знає, що у нас все не по-справжньому.

— Як думаєш, вони справді повірили нам?

— Не знаю. Але принаймні хочуть вірити. Моя бабуся та мама уже не можуть дочекатися, щоб одружити мене.

— Доведеться їх розчарувати, — зауважила я та важко видихнула. — Хоча це ж не завжди буде так. Колись, я впевнена, ти зустрінеш дівчину, яку представиш своїм батькам як свою справжню наречену.

— А поки в мене такої дівчини нема, тож... — Денис раптом підняв мене на руки, а я запищала. — Доводиться втішатися фіктивними стосунками з однією божевільною, яка дуже любить добряче випити.

Я вчепилася рукою за його шию та ще голосніше засміялася.

— Що? Ні! — різко заперечила, продовжуючи усміхатися. — Я взагалі не п'ю.

— Сьогодні мені так не здалося.

— Але це правда. Ох, мені так спати хочеться. І в голові паморочиться.

Я втомлено поклала свою голову на його плече та заплющила очі. Насправді мені подобалося, що Денис навіть у такому стані вирішив занести мене до нашої спальні, бо мої ноги зовсім не тримали мене. І як тільки ми опинилися в кімнаті, я одразу ж впала на ліжко та міцно заснула.

Вранці я прокинулася від того, що денне світло надто сильно било в очі. Я повільно розплющила одне око, а потім інше. У голові був такий різкий біль, що здавалося, ніби мій череп зараз вибухне. Я зітхнула та втомлено провела долонею по своєму обличчі. У кімнаті зі мною не було нікого, але я помітила, що постіль біля мене була зім'ята. Я повільно підвелася у сидяче положення та глибоко вдихнула, щоб стримати раптовий порив нудоти. Опустивши погляд униз, помітила, що на мені досі була вчорашня сукня. Я розуміла, що мені терміново потрібно прийняти душ, тому попленталася до ванної кімнати. У душі я була достатньо довго, адже мені зайняло багато часу, щоб привести себе в більш-менш пристойний вигляд.

Я розчесала своє волосся, зробила мінімальний макіяж і перевдягнулася в домашній комплект, що складався зі зручних штанів і сорочки.

— Дінь-Дінь! — гукнула я, коли вийшла в коридор. — Де ти?

Але вона не відгукувалася. Мабуть, залишилася з бабусею Дениса. Їй вона, схоже, подобається. Коли я спустилася на перший поверх, то почула звук, що доносився з кухні. У вітальні нікого не було, тож я попрямувала туди.

Я завмерла на порозі, коли побачила спину Дениса. Він щось зосереджено готував на плиті, наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку. На ньому були звичайні спортивні штани та чорна футболка, що вдало підкреслювала його м'язи. Моє серце забилося швидше, коли я пригадала наш вчорашній випадковий поцілунок. Це було неочікувано, але, мабуть, усе ж неминуче.

— Привіт, — привіталася я та увійшла до кухні.

Денис озирнувся на мене. Він швидко окинув оком моє тіло в повний зріст, в тоді кивнув головою на знак вітання.

— Як спала? — поцікавився він.

— Як убита, — відповіла я і втомлено сперлася руками до столу. — Почуваюся так, наче мене перемололи в м'ясорубці.

— Думаю, що тобі потрібна кава, але спершу... — Денис підсунув до мене склянку з водою. — Ось.

— Ох, дякую! — щиро подякувала йому та схопила склянку.

Я зробила декілька ковтків холодної води та нарешті відчула таке бажане полегшення. Не стрималася і закотила очі від задоволення. Помітила, що Денис надто уважно спостерігає за мною і від цього мені стало трохи ніяково. Я випила усю склянку, а тоді прочистила горло. Очевидно, що нам є про що говорити.

— Щодо вчорашнього... — почав він.

— Це було помилкою! — швидко мовила я з натягнутою усмішкою. — Ось бачиш, Денисе! Я полегшила тобі завдання та сказала це сама. Знаю, ми обоє багато випили, веселилися, а потім стояли так близько. Ти обіймав мене, і це... Це сталося! Так буває. Але ж на нашу ситуацію це ніяк не вплине, чи не так? Тому тобі не варто хвилюватися і підбирати слова, щоб не образити мене. Це більше не повториться.

— Я не... — Денис насуплено звів брови. Виглядав він трохи розгубленим і збентеженим. — Я...

— О, ти не це хотів сказати? — перепитала я, піднявши обидві брови.

— Не зовсім, — тихо пробурмотів він.

— Що тоді? Щось не так?

Я зацікавлено дивилася на нього, очікуючи його відповіді. Денис сперся до кухонного гарнітура та задумано відвів погляд вбік. Мені здалося, що він починав нервувати.

— Ні, все так, — сказав чоловік і глянув на мене. — Звісно, це була помилка. І це просто поцілунок.

— Угу! — тихо погодилася я. — Просто поцілунок. Я рада, що ми розібралися з цим.

— Чудово! — Денис натягнуто усміхнувся мені, а тоді розвернувся до мене спиною. — Я вирішив приготувати для нас сніданок. Ти будеш каву?

— Так!

Уже за декілька хвилин ми вдвох сиділи за невеликим столом на кухні. Я куштувала найсмачніший у своєму житті хрусткий сендвіч з беконом та овочами.

— А де всі? — спитала я, глянувши на Дениса.

— Поїхали кататися на лижах, — відповів Денис. — Ти ще спала, а я зустрів їх тоді, коли вони уже виходили.

— А ми не їдемо на лижі? — поцікавилася я.

Помітила, що Денис, здається, був не в настрої. Навіть свій сендвіч він жував дуже неохоче.

— Ти хочеш? — спитав чоловік, глянувши на мене.

Він кинув залишки сендвіча на тарілку. Я знизала плечима, бо трохи розгубилася від такої дивної поведінки Дениса.

— А ти?

— Ні, — якось надто різко відповів він. — Сьогодні мені не хочеться на лижі. До того ж уже майже обід.

— Добре. Я й так трохи втомлена після вчорашнього, — тихо сказала. — А Дінь-Дінь з ними?

— Не знаю, — буркнув Денис.

— Твоя бабуся пообіцяла наглянути за нею. Не знаю, що б ми робили без неї. Довелося б Дінь-Дінь брати з нами в клуб, — я засміялася, але Денис не підтримав мене. Це здалося мені дещо дивним. — Ти можеш спитати у бабусі чи вона точно з ними? Мені так буде спокійніше?

Він декілька секунд дивився на мене так, наче я дратую його, а тоді все ж видихнув і кивнув головою. Я провела поглядом Дениса, який підвівся і підійшов до тумби, де лежав його телефон. Поки він розмовляв з бабусею, я думала про те, що його так сильно розізлило? Наче ж усе гаразд. І йому має бути радісно, що я не нав'язуюся після нашого помилкового поцілунку. Це ж все було несерйозно.

— Бабуся сказала, що Дінь-Дінь залишилася вдома, — спокійно сказав мені Денис. — Вони ще потім планують поїхати в магазин, бо післязавтра Різдво і...

— Її нема вдома, — схвильовано мовила я, відчуваючи, як моє серце починає битися швидше. — Дінь-Дінь нема!

— Вона десь тут, мабуть.

Я заперечливо похитала головою та підвелася на тремтливих ногах. У голові запаморочилося, а дихати стало важче. Я глибоко вдихнула, але щосекунди моє дихання збивалося.

— О боже... — схлипнула я, а на мої очі навернулися сльози. — Вона кудись втекла. Може, її збила машина або роздерли вовки десь у лісі. Я не догледіла Дінь-Дінь.

— Ей, Юліано! — Денис обійняв мене за талію, коли я мало не впала. — Заспокойся, гаразд?

— Як я можу заспокоїтися? — голосно закричала я у своїй істериці. — Як? Це не просто собака, як ти собі думаєш. Це був подарунок від мого батька! Дінь-Дінь — це єдине, що у мене є!

Я задихалася, заливаючись сльозами. Мені стало так погано, що я не могла й кроку зробити. Груди стиснуло, а у горлі з'явився спазм. Денис швидко підняв мене та обережно посадив на диван.

— Не можу дихати, — сказала я, задихаючись від браку кисню. Почали нігтями дерти свою шкіру на шиї. — Не можу...

— Юліано, дихай, — заспокійливо говорив Денис. Він почав розстібати ґудзики на моїй сорочці. — Ти мене лякаєш.

В очах потемніло, а у вухах з'явився дивний шум. Мені здавалося, що я от-от знепритомнію.

— Дихай зі мною, гаразд? — Денис охопив моє обличчя своїми долонями. — Вдих... — він глибоко вдихнув. — Видих... Вдих... Видих...

Я дивилася в його схвильовані карі очі та почала глибоко дихати разом з ним. За декілька хвилин, здається, стало трохи легше. Я провела долонею вниз і поклала її на свої груди. Помітила, що погляд Дениса прослідкував за моїм рухом. Його очі зосередилися на помітному шрамі.

— Ти в нормі? — спитав він у мене, а я заперечливо похитала головою. — Я знайду Дінь-Дінь.

— Я з тобою!

Але тільки я спробувала підвестися, як у голові знову запаморочилося.

— Залишайся тут, — сказав мені Денис. Він ніжно погладив своїми долонями мої щоки. — Я скоро повернуся.

— А якщо ти не знайдеш її? — крізь сльози спитала я. — Якщо вона вже десь замерзла? Я не переживу цього.

Денис видихнув і міцно стиснув мої долоні в мене на колінах. Я почувалася такою розбитою і слабкою в цей момент.

— Юліано, ти довіряєш мені? — Денис уважно глянув мені в очі.

Це запитання ввело мене в ступор. Я кліпнула декілька разів, обдумуючи його. Чи довіряю я йому? Важко сказати, якщо між нами суцільна брехня.

— Т-а-а-а-к, — видавила з себе.

— Тоді тобі не варто хвилюватися. Я зараз піду на вулицю, а повернуся вже з Дінь-Дінь, чуєш? Тільки пообіцяй мені, що будеш в порядку.

Я ледь усміхнулася йому кутиками губ і кивнула головою. Усередині все завмерло, коли Денис раптом потягнувся до мене та ніжно поцілував мене в чоло.

— Я скоро повернуся.

Він відпустив мої руки та поспішив до виходу. Денис похапцем взув черевики та схопив свою куртку. Я мовчки дивилася йому вслід з надто сильним хвилюванням. Очікування повільно вбивало мене. У грудях наче щось шкребло. Уже минуло точно більше як десять хвилин, але Денис досі не повернувся. Я підвелася на ноги та почала намотувати круги по кімнаті, сильно стискаючи свої пальці. Я відчувала провину, бо за останніх декілька днів з Денисом майже забувала про Дінь-Дінь. Так, вона не дуже сумувала за мною через бабусю Дениса та його рідних, які давали їй постійну увагу, але я... Як я могла ось так ігнорувати її? Як я могла думати більше про себе, аніж про неї?

Я більше не витримувала цього, тому побігла до виходу. Я повинна знайти Дінь-Дінь! Похапцем накинула на себе куртку і як тільки відчинила вхідні двері, то побачила на ґанку Дениса. Я завмерла, а серце пропустило декілька ударів, бо в нього на руках не було нічого. На очі знову навернулися сльози...

— Ти... Ти не знайшов її? — напруженим голосом спитала я.

Денис слабо усміхнувся мені, а тоді злегка потягнув блискавку на куртці.

— Дивись, хто у мене тут є, — з усмішкою сказав він.

З-під куртки виглянула маленька світло-коричнева мордочка, і я полегшено видихнула. На ватних ногах підійшла ближче та глянула в темні собачі очі.

— Дінь-Дінь, — звернулася до неї я. — Де ж ти була? Ти змусила мене дуже сильно понервувати.

— Ховалася у сараї, — відповів Денис. — Під верстатним станком. Я уже сам почав хвилюватися за неї.

Я зітхнула та глянула йому в очі. Відчувала надто сильну потребу подякувати йому та, можливо, отримати додаткову підтримку. Без жодних сумнівів і вагань я підвелася навшпиньки, а тоді міцно обійняла Дениса за шию.