Розділ 10

Я була втомленою, мокрою і... не зовсім задоволеною. Ні, Денис направду робив усе, аби мені вдалося спуститися на лижах бодай з одного спуску, але я щоразу падала десь у середині. Можливо, проблема була в тому, що я вперше стояла на лижах.

Насправді я боялася, що Денис буде дратуватися, адже я фактично зруйнувала йому весь день відпочинку. Та він, здається, все ще був у хорошому настрої.

— Це жахливо, — пробурмотіла я, чіпляючись за його руку.

Він допоміг мені підвестися. Я поправила свій шолом на голові та голосно зітхнула.

— Для першого разу це нормально, — сказав Денис, спираючись на свої палиці.

Я озирнулася довкола, зауважуючи здебільшого дітей, які вправно спускалися з цього невеликого спуску. Від цього я ще більше засмутилася.

— Я не змогла підкорити навіть дитячий спуск, — тихо пробурмотіла. — Мабуть, лижі — це не зовсім моє.

— У нас з тобою ще достатньо часу, щоб ти не просто підкорила цей спуск, а стала справжньою лижницею.

Я закотила очі, але не стримала усмішки, коли помітила, що Денис усміхається мені.

— Уже доволі пізно, — заговорив він. — Скоро стемніє. Гадаю, ми можемо підійматися вгору.

— Угору? — здивувала я.

— Там усі розваги! — Денис показав рукою на вершину, до якої можна було піднятися на підіймачі. — Ресторани, ярмарок, тюбінг...

— О! Ну, гаразд.

Я трохи хвилювалася, сідаючи на підіймач, але присутність Дениса заспокоїла мене. Мені подобалося, що він був таким упевненим, досвідченим, обізнаним. З ним не страшно, а ще на нього можна покластися. Принаймні зі мною останнім часом він був саме таким.

— Що таке? — раптом спитав він. — Відколи ми піднялися, ти погляду не зводиш з мене.

Мої щоки спалахнули. Я сильніше притиснула Дінь-Дінь до себе та швидко глянула перед собою. Ми вже достатньо високо відірвалися від землі.

— Бо мене це лякає, а ти такий спокійний, що... — я запнулася, глибоко дихаючи. — Поряд з тобою мені теж стає спокійно.

— Не думав, що ти боїшся висоти.

— Ні. Просто це все для мене в новинку. Таке враження, що за цих два тижні з тобою я побачу більше, аніж за все своє життя.

— Я люблю активний спорт, — раптом сказав він та розслаблено відкинувся на спинку сидіння. — Мені подобається бігати щоранку, відвідувати тренажерний зал, плавати, кататися на лижах, сноуборді, велосипеді. Обожнюю їздити на квадроциклі чи кросовому мотоциклі в горах. Неодноразово стрибав з моста і двічі з парашутом.

— Ого! — відверто здивувалася я, не в змозі відвести погляду від нього. — Я навіть не думала, що у тебе таке активне життя.

— Як щодо тебе? — поцікавився він.

— Ну... Я обожнюю дресувати собак. Навіть пройшла курси, — жартома нагадала йому його ж брехню. — Фанатка пивних фестивалів і жодного разу не пропустила «Октоберфест».

Денис засміявся, кивнувши головою. Тепер, знаючи його активний стиль життя, я не дивувалася такій фантазії та вигадливості.

— А якщо серйозно? Чим тобі подобається займатися, Юліано?

Я знизала плечима, бо не знала, що відповісти. У мене не було навіть можливості знайти в собі якийсь талант. Я не вміла малювати, у мене не виходило гарно співати чи танцювати, а також я не поділяла любові до спорту чи чогось іншого.

— Це складно, — тихо відповіла і відвела погляд убік. — Останнім часом моє життя складалося виключно з пошуку роботи та десятків невдалих співбесід. Мені здавалося, що я от-от втрачу надію, але батько завжди казав мені не здаватися. Я вірила, що потім щось зміниться і стане краще. У мене не залишалося іншого вибору, як просто сподіватися на себе. Але насправді втрата роботи — це не найгірше, що могло бути в моєму житті.

Денис нічого не сказав на це, а я навіть не глянула на нього. Мені не хотілося дорікати йому за те звільнення, адже я розуміла, що сама завинила. Та все ж частинка мене все ще була надто сильно ображена на те, що мені не дали навіть мінімального шансу виправити усе та виправдати себе.

— А взагалі я люблю романтичні фільми, — додала я з легкою усмішкою.

— Серйозно? Ще вчора ти розказувала мені, що кохання — це дурниці й усе таке.

— Бо у фільмах усе не насправді. Ніхто зараз не пише любовних листів, не робить подарунків власними руками...

— Оригамі, — перервав мене Денис. — Я пам'ятаю.

— Так! — погодилася я. — Мені це подобається, хоча я й розумію, що таке можливо хіба що у фільмах і книжках.

— А якщо ти колись неочікувано для себе закохаєшся? — припустив він, нахилившись ближче до мене.

— Що? Ні! — голосно заперечила я. — Ні, звичайно ж. У мене принцип щодо цього.

— Це абсурдно, Юліано. І я даю сто баксів на те, що скоро ти закохаєшся.

Я не стрималася та голосно засміялася. Навіть Дінь-Дінь на моїх руках здригнулася від такого гучного сміху.

— Ти смішний, Денисе. Готуй свої гроші.

— Два тижні, — сказав він, не відриваючи від мене свого погляду, — і ти закохаєшся.

— Якщо ти не забув, то ці два тижні ми з тобою будемо ще тут грати закохану парочку. У кого я закохаюся?

— Не знаю-ю-ю-ю, — задумано протягнув він. — Є як мінімум один варіант.

Я підозріло примружила очі, коли чоловік показав пальцем на себе. Це змусило мене знову засміятися.

— Перестань так жартувати, бо я скоро лопну від сміху.

З мого обличчя усмішка не сходила, аж доки ми не зістрибнули з підіймача. Денис тримав мене за руку, і я підняла на нього свій погляд.

— Хто сказав, що я жартую? — спитав він з дивним блиском в очах, а тоді одразу ж перевів тему: — Ти, мабуть, зголодніла. Тут неподалік є чудовий ресторан. Упевнений, що там зараз усі наші. Ходімо!

Я слухняно йшла з ним і навіть не забрала своєї руки з його міцної долоні. Хоч ми й були в рукавицях, відчуття здавалися пекельними, такими, що мало не обпікали. Я вирішила вперто проігнорувати це та наліпила на обличчя широку усмішку, коли ми підійшли до ресторану. На терасі, де відкривався красивий вигляд на інші гірські вершини, я одразу ж помітила усіх "наших", як сказав раніше Денис. Це звучало для мене дивно, але водночас якось надто правильно. Коли я погодилася на цю авантюру з Денисом, то не очікувала, що можу прив'язатися до цих абсолютно незнайомих мені людей. І мене насправді це дуже сильно лякало.

— О, нарешті ви тут! — радісно сказала його бабуся. — А ми зустріли Артема...

— Я вже тут! — голосно сказав чоловік, підіймаючи келих з пивом.

Я впізнала в ньому найкращого друга Дениса. Поруч з ним за великим довгим столом сиділа Ніка. Мені одразу ж стало соромно за ту незручну ситуацію, але я подумала, що краще не зважати на це. Принаймні вони точно не засумніваються у наших з Денисом стосунках.

— На жаль, є лише один вільний стілець, — заговорила мама Дениса. — Можливо, знайдеться у сусідньому столику...

Але все було зайнято. Увесь ресторан всередині та на терасі був забитий людьми.

— Думаю, що ми вмістимося вдвох, — сказав Денис.

Я відчула дурне хвилювання в грудях, коли він повів мене до вільного місця поруч з тією дівчиною. Я стримано усміхнулася їй, і наші з нею погляди зустрілися. Мені стало ще більше ніяково, коли Денис сів на стілець, а тоді обережно посадив мене собі на коліна. Мої щоки сильно почервоніли, бо більше жодна інша дівчина в цьому ресторані не сиділа на колінах у свого хлопця. У даній ситуації — фальшивого хлопця. Я непомітно видихнула, щоб заспокоїтися, а тоді стиснула пальцями свої коліна. Чомусь почала хвилюватися, що Денису може бути незручно через мою вагу. Можливо, йому важко? Скоро ноги затерпнуть...

— Усе нормально? — спитала я в нього, прикусивши нижню губу.

— У якому сенсі? — перепитав він.

Денис глянув на мене, і тільки тепер я зауважила, як близько ми сидимо одне до одного.

— Ну... Тобі не важко? — тихо спитала.

— Ні, — твердо і без можливості заперечити йому відповів він.

Хоча Денис був з тих чоловіків, які б ніколи не зізналися, що їм важко. Я здригнулася, коли відчула його долоню на своєму стегні. Моє серце забилося швидше, а дихати стало важче. Ми декілька секунд мовчки дивилися одне на одного, аж раптом Дінь-Дінь вистрибнула з моїх колін просто на ноги Ніки.

— Ох, Дінь-Дінь! — скрикнула я та схвильовано глянула на Ніку. — Вибач, вона...

— Усе гаразд, — перервала мене дівчина. — Я люблю собак. Вона у вас ще така гарненька.

Ніка обійняла Дінь-Дінь, а та почала радо крутитися в неї на руках від бажання додаткової уваги.

— Я взагалі шокований! — почав говорити Артем. — У Дениса дівчина та ще й з собакою! Я в житті не бачив його з собакою.

— Вони, мабуть, і в ліжку сплять утрьох, — вирішив пожартувати Віктор. Його жарти, як завжди, були максимально недоречні. — Ай справді! Ви це робите при ній чи закриваєте їй вуха?

Я не очікувала, що розмова дійде до обговорення нашого з Денисом статевого життя. І хоч між нами ніколи нічого не було, я чомусь розізлилася.

— Я хвилююся чи нема у неї часом психологічної травми, — додав він, жуючи шматок м'яса. — А у собак узагалі є психологічні травми?

— Щодо психологічних травм не знаю, але розуму в них точно більше, аніж у тебе, — достатньо голосно сказав йому Денис.

За столом усі замовкли. Я помітила, як рука Віктора повисла у повітрі з новим шматком м'яса. Денис абсолютно спокійно підсунувся ближче до столу. Він наколов на виделку запечений шматочок болгарського перцю та простягнув його до моїх губ. Я спочатку трохи розгубилася та здивувалася, але потім зрозуміла, що у нас з ним один набір посуду для двох. Тож я нахилилася, відкрила рота і дозволила Денису трохи погодувати себе.

Атмосфера за столом оживилася, коли Артем почав згадувати усі їхні пригоди в юному віці. Насправді слухати це було весело і моментами я дивувалася, що Денис колись міг бути таким бешкетником і хуліганом. І повільно образ суворого боса в моїй уяві почав стиратися.

За відчуттями я уже добряче наїлася, але чомусь не могла відмовитися, коли Денис раз за разом запихав мені їду до рота. Врешті-решт я заперечливо похитала головою та втомлено сперлася на нього. Мені хотілося спати, а ще здавалося, що ці штани на мені от-от тріснуть.

— У готелі, в якому ми зупинилися, — почала говорити до нас Ніка, — щовечора проводять вечірки. Ми з Артемом нікого не знаємо там. Можливо, ви приєднаєтеся до нас? Розважимося разом, познайомимося ближче.

— Може, завтра? — Денис запитально глянув на мене.

Мені чомусь сподобалося те, що він вирішив порадитися зі мною, а не вирішувати все самостійно.

— Так, можна, — погодилася я.

— Чудово! — Ніка полегшено видихнула. — Я вже втомилася від Артема. Мені конче потрібна жіноча компанія!

Я не заперечувала, хоча в мене ніколи й не було подруги. Але ж це всього лише на два тижні. Потім наші шляхи з Денисом розійдуться і мені доведеться повернутися до своєї самотності. А поки я дозволила собі забутися та повірити у те, що ми з Денисом дійсно разом.