Розділ 4

Я востаннє провела по губах червоним блиском, а тоді злегка поправила верх своєї в'язаної сукні сірого кольору з відкритими плечима. Мені здалося, що для такої сімейної вечері мій образ дуже вдало підходить. Моя рука потягнулася до передніх пасом волосся, як почувся стукіт у ванну кімнату.

— Ти ще довго там? — спитав Денис. — Твоя собака зараз відгризе мені ногу.

Я закотила очі, а тоді глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. У світі було надто мало людей, які по-справжньому дратували мене, але Денису пощастило очолити цей топ.

Коли я відчинила двері, то спершу мій погляд зустрівся з його невдоволеним обличчям. Він показав рукою вниз, де Дінь-Дінь тягнула зубами штанину його класичних чорних штанів.

— Серйозно? — буркнула я та присіла біля собаки. — Вона намагається привернути на себе твою увагу.

Я схопила Дінь-Дінь, відриваючи її від такого захопливого жування штанів Дениса. Піднявши погляд уверх, помітила, що він скривився, адже на штанині залишилися вологі сліди від собачої слини.

— Намагайся тримати свого пса якнайдалі від мене, — крізь стиснуті зуби сказав він.

Я підвелася, притискаючи Дінь-Дінь до своїх грудей. Відчула дику потребу захистити свою дівчинку.

— Не називай її так! — обурилася я. — Це не просто якась дворова собачка, зрозумів?

Денис примружив очі та нахилився ближче до мене, тикнувши своїм пальцем мені в груди.

— Тоді зроби так, щоб вона не наближалася до мене. Нам уже час іти на вечерю, але комусь тепер потрібно змінити штани!

Я не розуміла, що саме так сильно розлютило його. Дінь-Дінь була максимально слухняною дівчинкою. І, як усі собаки, вона любила гратися. Тільки Денис чомусь не оцінив її бажання потоваришувати з ним.

Мої очі розширилися, коли він почав знімати ремінь на штанах, а тоді взявся розстібати ґудзик і ширінку. Я не очікувала, що він буде знімати штани при мені! Мені, звісно, хотілося обуритися, але я вирішила не дратувати його ще більше, тому розвернулася до нього спиною, прикриваючи рукою очі Дінь-Дінь.

— Гаразд, — голосно сказала я. — Наступного разу я візьму її з собою у ванну. Але насправді це так дивно, Денисе.

— Що саме? — уточнив він уже спокійніше.

— Дінь-Дінь зазвичай усім дуже подобається, а тебе чомусь дратує.

— Справа не у ній, а у собаках загалом, — буркнув Денис, хоча я б не назвала це хорошим поясненням. — Терпіти їх не можу.

Я зітхнула, втупивши погляд до дверей ванни. Шурхіт за спиною дав зрозуміти, що Денис уже вдягає інші штани. Я помітила, що Дінь-Дінь почала крутитися в мене на руках, намагаючись зазирнути назад.

— Підглядаєш? — тихо спитала я в неї. — Ах ти ж бешкетниця!

Я спробувала відвернути її від Дениса, але вона вперто пручалася.

— Отже, — почав він за моєю спиною, — познайомилися ми на роботі.

— Тоді, коли ти постійно сидів у своєму кабінеті? — пробурмотіла я. — Чи коли так зверхньо проходив повз працівників, навіть не вітаючись?

— Тоді, коли ти безсоромно залізла в мою шафу разом зі своєю собакою, — огризнувся він. — Це не має жодного значення, Юліано. Суть залишається незмінною. Ми зустрілися на роботі, а тоді...

— А тоді ти закохався у мене з першого погляду, — перервала його я, — і запросив на побачення. Але я, звісно, відмовилася, бо ти здавався мені таким грубим і суворим та ще мій бос! Але я так сильно тобі сподобалася, що ти почав добиватися мене. Врешті-решт я здалася та пішла з тобою на побачення. Потім ти захотів мене поцілувати, але я відмовилася, ясна річ. Тобі нічого не залишалося, як запросити мене на ще одне побачення. І от на одному з таких побачень ти запропонував мені зустрічатися. Я уже встигла закохатися у тебе, тому погодилася. Звучить достатньо правдоподібно?

Я обернулася до Дениса, прикриваючи рукою свої очі. Я не поділяла бажання Дінь-Дінь, і мені зовсім не хотілося бачити його без штанів.

— Максимально тупо, — сказав Денис, — але нехай. Думаю, що підійде.

— От і чудово! Ти... Ти вже перевдягнувся? — спитала я.

— Так.

— Хух!

Я зітхнула та нарешті забрала руки зі своїх очей. Помітила, що на ньому тепер були сірі штани.

— Коли в тебе день народження? — раптом спитав він, глянувши на мене. — Думаю, що повинен знати такі базові речі.

— А ти не прочитав цього у тих даних, які тримаєш у базі працівників? — поцікавилася я, здійнявши обидві брови.

— Мабуть, ти мала на увазі "колишніх" працівників? — уточнив він.

— Так! Так, колишніх.

Я натягнуто усміхнулася, намагаючись не показати, що це не зовсім приємне для мене нагадування. Денис підійшов трохи ближче до мене, поправляючи рукави свого білого светра.

— Я не вчитувався, Юліано.

— А варто було.

— То... То все ж коли в тебе день народження? — перепитав він, піднявши одну брову.

— Третього... — відповіла я, слідкуючи за його редакцією. — Січня.

Денис примружив очі, обдумуючи щось. Раптом на його обличчі з'явився вираз повного розуміння.

— Чекай, ми ще ж будемо тут!

— Угу.

— Чорт! — Денис тихо вилаявся.

Я вирішила не зважати на це. Йому явно не хотілося святкувати мій день народження з його сім'єю. Мені, відверто кажучи, теж.

— Ми можемо не говорити їм, — байдуже сказала я, — або збрехати. Не думаю, що це має значення. Я й так уже багато років не святкувала день народження.

— Чому? — спитав він, насуплено глянувши на мене.

Я знизала плечима, бо мені не хотілося розповідати йому більше.

— Гаразд, — видихнув чоловік. — Скільки тобі буде?

— Ти жартуєш? — здивувалася я. — Ти навіть не знаєш скільки мені років?

— Я вже казав, що не цікавився цим.

Мене чомусь це зачепило. Він привіз мене сюди, щоб представити перед батьками, а сам навіть не додумався взнати найбанальніші речі. Таке враження, що йому просто байдуже.

— Двадцять чотири, — буркнула я.

— Двадцять чотири, — повторив він, кивнувши головою. — Підходить.

Я закотила очі, здійнявши голову до стелі. Застрягнути тут з ним на два тижні — це просто якесь знущання. На щастя, він більше не відкривав свого рота. Ми мовчки вийшли з кімнати та повільно попрямували на перший поверх, йдучи пліч-о-пліч. Руками я обіймала Дінь-Дінь, тоді як Денис свої всунув у кишені штанів.

Тихий шум на першому поверсі дав зрозуміти, що вечеря вже готова. Я швидко оглянула величезну прохідну залу. Тут було так багато кімнат і кожна з них, наче з якогось фільму.

У вітальні нас зустріла приємна родинна атмосфера. У кутку я помітила велику ялинку, що досягала аж до стелі. Навіть не пам'ятаю, коли востаннє прикрашала ялинку. Це було ніби з якогось минулого життя.

— Батька ще нема? — голос Дениса порушив мої думки.

— Уже в дорозі, — відповіла його мама. — Сказав, що через десять хвилин буде. Прошу, сідайте!

Я пробурмотіла тихе "дякую", коли Денис відсунув для мене стілець та допоміг сісти. Можливо, в нього й були джентльменські риси, але зі мною він їх не проявляв. Принаймні не насправді.

— Юліано, як у тебе справи? — раптом заговорила до мене бабуся Дениса, що сиділа на головному місці.

— Усе гаразд, — швидко відповіла я. — Рада, що Денис витягнув мене на ці вихідні. Він так завалює мене роботою, що я майже не відпочиваю.

— Денисе, — його мама невдоволено поцокала язиком. — Хіба можна так?

Я не уточнювала, що уже три місяці взагалі ніде не працюю. Моя ситуація була настільки жалюгідною, що я вирішила потішити усіх, і найбільше себе, цією солодкою брехнею.

— Я тут ні до чого! — голосно сказав Денис. — Юліана така завзята, що я за нею не встигаю. Постійно в роботі, а ще багато вчиться, любить пізнавати усе нове.

— Пам'ятаю, ти казав, що Юліана проходила курси з дресування собак, — згадала його мама. — І ви з Дінь-Дінь навіть брали участь у змаганнях.

— Та невже? — пробурмотіла я, здійнявши обидві брови.

Мій погляд опустився на бідолашну Дінь-Дінь, яка вміє лише лежати й давати лапу.

— Чекай, де це було... — задумалася бабуся Дениса. — Ми ж тоді їхали на весілля до доньки двоюрідної сестри... І ви з Деном не були з нами, бо ти поїхала на змагання, а він не хотів іти без тебе.

— Копенгаген, — дивом згадав Денис, намагаючись усміхатися. — Вона тоді була в Копенгагені.

— А хіба не в Мюнхені? — спитала мама хлопця.

— Ні! — заперечила бабуся. — У Мюнхен вона їхала до своєї подруги на пивний фестиваль. Це було у жовтні, бо ми тоді вшановували річницю смерті дідуся.

— «Октоберфест», — пробурмотів поруч зі мною Денис.

Я була така розгублена, що не могла навіть слова вимовити. Мені залишалося лише усміхатися, аби не викликати до себе підозр. Алергія на мед, курси з дресування, пивний фестиваль... Що ще він встиг придумати? Я відчувала, що починала злитися. За його словами я, мабуть, відвідала вже пів світу, хоча насправді ніде не була.

У дворі почулося гудіння автомобіля. Я помітила, як Анна швидко підвелася, а Денис поруч зі мною чомусь напружився. Навіть брехня про нас не викликала у нього такої напруги, як приїзд батька. Але я вирішила не зважати на це. Натомість стиснула долонями лапки Дінь-Дінь, щоб заспокоїти себе.

— Чекаю, коли ви з Дінь-Дінь представите нам декілька дресувальний команд, — заговорила до мене бабуся мого "хлопця".

— Хіба що на Денисові, — випалила я.

Вона спочатку здивувалася. Я вже встигла злякатися, що ляпнула щось не те, але раптом жінка голосно засміялася. Я зробила те саме, хоча мій сміх був дещо знервований.

— А ти дотепна, — зауважила вона.

У коридорі почувся шум і дитячий сміх. Я озирнулася назад, бо мені здавалося, що ми чекали лише на батька. Коли глянула на Дениса, то помітила, що він перевів твердий погляд на свою бабусю.

— Ти не попереджала, що вони приїдуть, — крізь стиснуті зуби сказав він.

Хто? Я намагалася зрозуміти, але все поки було дуже дивним. Його бабуся зніяковіло знизала плечима, опустивши голову вниз. Денис не відривав погляду від уявної точки на стіні. Він був таким задуманим, що навіть не помітив, як у кімнаті з'явився хтось.

— Усе гаразд? — спитала я, нахилившись ближче до нього.

Здається, мій голос привів його до тями. Денис глянув на мене своїми карими очима. Помітила, як він злегка насупився. Мабуть, через те, що я підсунулася так близько до його обличчя.

— Ох, моя красунечка приїхала! — голосно сказала бабуся.

Вона засміялася, коли до неї підбігла маленька дівчинка з красивим світлим волоссям. Я зауважила, яким поглядом провів її Денис, міцно стиснувши щелепи. Слідом за дитиною до вітальні увійшла молода пара. Я одразу помітила їхні погляди на собі, тому широко усміхнулася їм.

— Отакої! — здивувався чоловік, розглядаючи нас. — Не знав, що у тебе хтось є.

Він звертався до Дениса, але той навіть не вшанував його своїм поглядом. Я вирішила максимально швидко виправити цю незручну ситуацію, тому простягнула свою руку на знак вітання.

— Юліана, — представилася я.

Він потис мені руку під оцінювальний погляд жінки, що стояла поруч з ним. Це була розкішна білявка з пухкими губами, виразними формами та яскравим макіяжем. Візуально вона нагадувала мені якусь голлівудську акторку.

— Віктор, — сказав чоловік, усе ще тримаючи мою руку. — Старший брат Дениса.

— Приємно познайомитись, — прошепотіла я та зрештою забрала свою долоню.

Мій погляд зупинився на білявці. Я очікувала, що вона теж проявиться бажання познайомитися зі мною, але її недоброзичливий вираз обличчя мене дещо налякав. Брат Дениса злегка підштовхнув її до мене. Вона невдоволено скривилася.

— Аліна, — представив її Віктор. — Моя дружина.

— Аліна... — тихо прошепотіла я.

Мої очі розширилися від усвідомлення. Аліна? Та сама Аліна, про яку згадувала бабуся Дениса в його кабінеті? Дівчина, у яку він, може, досі закоханий? Оце так сюрприз...