Розділ 3

— Очманіти! — вигукнула я, дивлячись на величезний особняк посеред засніжених гір. — Це... Це ми тут будемо жити наступні два тижні?

Я здивовано озирнулася на Дениса, який витягав наші валізи з багажника автомобіля. Чотири години з ним у дорозі були терпимими. Здебільшого через те, що він мовчав, а я увесь шлях читала книгу.

— Ласкаво просимо, Юліано! — мовив він та чомусь усміхнувся мені.

Навіть Дінь-Дінь на моїх руках завмерла. Я бачила, як її голова хиталася в різні боки, наче вона зовсім не тямила, де ми і як тут узагалі опинилися.
Знаю, Дінь-Дінь... Я теж шокована.

— Мої батьки вдома, — заговорив Денис, коли підійшов до мене з нашими валізами. — Я попередив їх про наш приїзд, тож вони чекають на нас.

Я кивнула головою, хоча насправді почала дуже сильно хвилюватися. У мене серце мало не вистрибнуло з грудей. Я непомітно глибоко вдихнула прохолодне повітря, щоб заспокоїтися. Сніжинки кружляли, осідаючи мені на голову та плутаючись у волоссі. Я краєм ока глянула на Дениса, коричневе волосся якого теж уже було присипане снігом.

— Ти готова? — спитав він, глянувши мені в очі.

— Так! — впевнено відповіла я. Принаймні намагалася, щоб це звучало твердо. — Звісно, я готова. Нема нічого легшого у житті, аніж прикинутися твоєю дівчиною.

— Он як?

Денис мав такий вигляд, наче я веселила його своїми балачками. Ми повільно попрямували доріжкою до входу в дім.

— У школі я відвідувала театральний гурток, — почала розповідати. — Зазвичай мені діставалися ролі тільки хороших персонажів, тому вважай, що тобі пощастило.

— А ти гадаєш, що мені підходить хороша дівчина? — поцікавився він.

— Не знаю. Мені здається, що тобі підходить виключно твоя робота. Але будьмо відвертими, Денисе! Твої батьки хочуть для тебе хорошу, розумну, добросердечну дівчину...

— Добросердечну? — перепитав чоловік, злегка насупившись.

— Милосердну та чуйну, — додала я. Він здійняв обидві брови. — Таку, що дарує любов, спокій та затишок своєму чоловікові. Тож я буду для тебе саме такою дівчиною.

— Знаєш, мені здається, що це максимально нудно. А де інтриги, скандали, вияснення стосунків, розставання, примирення, гучні ляпаси та пристрасне кохання уночі?

— Е, стоп-стоп! — обурилася я. — Якщо ти очікував грати саме в такі сценки, то тобі варто було знайти собі іншу дівчину. Я не скандалістка.

— Прояв емоцій — це не скандал.

— І це ти говориш про емоції? — фиркнула я та засміялася. — Чоловік, який до останнього тримає все під контролем?

Денис глянув на мене, і наші погляди на мить зустрілися.

— Ти не знаєш мене, Юліано.

— Я тобі з самого початку це казала! — голосно погодилася я. — Ми з тобою максимально різні, Денисе. Я не знаю, як ми зможемо зіграти правдоподібно з твоїм черствим характером.

— До чого тут мій характер? — буркнув він, звівши брови.

— От ти знаєш, як залицятися до дівчини? — спитала я, обіймаючи собаку сильніше, щоб вона не втекла. — Як банально торкатися її, тримати за руку, крадькома цілувати на публіці, коли ніхто не бачить? Ти хоч коли-небудь робив подарунки від щирого серця?

Він насупився ще більше, наче я говорила йому щось образливе.

— Я робив такі подарунки, які тобі навіть не снилися, — огризнувся він.

— Звісно, у тебе ж мільйони грошей, — дорікнула я та закотила очі. — Купував брендові сумочки за тисячі доларів чи обвішував дівчат діамантами? Це т-а-а-а-к банально, що хочеться просто скласти руки та вмерти.

— Повір, ніхто ще не помер від таких подарунків. — Денис криво посміхнувся. — Що тоді для тебе справжній подарунок?

Я задумалася. У мене настільки мізерний досвід у стосунках, що аж сумно. Насправді я ніколи не отримувала подарунків від хлопців, навіть банальних.

— Листи, — відповіла я перше, що спало на думку. — Мені подобаються листи-зізнання у коханні, написані вручну.

— Листи? — ошелешено перепитав Денис, наче я сказала щось неможливе. — Ти у якому столітті живеш?

— А ще мені подобаються польові квіти, — з гордістю додала. — І оригамі!

— Оригамі?

— Такі різні фігурки зроблені з паперу, — пояснила я. — Лебеді, троянди, собачки.

Денис похитав головою, ніби мої слова були якимсь божевільним потоком фраз. Схоже його дивувало те, що у світі, де він на ліво і на право розкидується грошиками, з'явилася та, що любить усе простіше. У нас з ним не тільки різні погляди на життя, але і цінності. І коли я дивилася на нього, то бачила чоловіка, який готовий на все заради своєї вигоди. Навіть обманювати рідних про свою дівчину. Я, звісно, теж не краща, бо погодилася на його авантюру, але моя ситуація була дещо іншою.

— Усміхайся, — пробурмотів він, коли ми підіймалися сходами.

— О, це ти собі кажеш? — буркнула я. — Бо очевидно, що усміхатися тут не вмієш ти!

Він роздратовано глянув на мене, а я наліпила на обличчя таку широку усмішку, що у мене мало рот не порвався. Двері перед нами раптово відчинилися навстіж. Вираз обличчя Дениса одразу ж змінився, і він широко усміхнувся.

— Нарешті ви приїхали, — радісно заговорила старша жінка, у якій я впізнала бабусю Дениса. — Ми вже всі зачекалися.

Вона потягнулася до свого внука, щоб обійняти та поцілувати в обидві щоки.

— Привіт, бабусю, — сказав він так солодко, що мене мало не знудило. — Хіба ми могли не приїхати?

— Юліано! — звернулася жінка до мене та підійшла ближче. Вона почала відверто розглядати моє обличчя, а тоді раптом міцно обійняла. — Нарешті тобі вдалося навідатися до нас. Я така рада бачити тебе знову.

— Це взаємно, — мило мовила я, все ще широко усміхаючись.

— Як ти? — спитала бабуся Дениса. — Минулого разу ви не прийшли на зустріч, бо у тебе раптово почалася алергія на мед і Дену довелося везти тебе в лікарню через сильну задуху.

У мене мало очі на лоба не полізли від її слів. Яка ще алергія? Мій погляд відшукав Дениса. І хоч я продовжувала усміхатися його бабусі, подумки уже ховала свого "хлопця".

— Але не хвилюйся, — додала жінка. — Присягаюся, Юліаночко, у жодній страві на нашому сімейному столі ти не знайдеш меду. Я наказала на кухні, щоб викинули увесь мед.

— О, дякую! Ви... Ви така люб'язна.

— Ох, яка мила собачка!

Поки бабуся Дениса сюсюкалася з Дінь-Дінь я стояла на порозі цього величезного особняка з усвідомленням того, що мені доведеться дуже багато брехати. Але Денис справді виявився дуже вигадливим. Я могла тільки уявити, які ще алергії та хвороби він прописав мені, аби лише виправдати мою відсутність за всі минулі рази.

— Не стіймо на порозі, — раптом заговорив чоловік. — Сьогодні холодно, а Юліана без шапки.

Він злегка обійняв мене однією рукою, а я ледь притулилася до нього, поклавши голову на його плече. Я підняла погляд на Дениса, який з фальшивою усмішкою дивився на мене.

— Який ти турботливий, — зауважила я, а тоді перевела погляд на його бабусю. — Він завжди хвилюється, щоб я не застудилася.

— Ви такі гарні разом, — задоволено сказала жінка.

Ми обоє мило засміялися, а коли бабуся розвернулася, щоб піти в дім, то одразу ж відступили одне від одного. Наші усмішки зникли так раптово, як і з'явилися. Він кивнув головою, аби я йшла слідом за його бабусею. Я не стримала втомленого зітхання, але все ж послухалася. Усередині особняк виявився ще розкішнішим, аніж зовні. Чого лише вартувала ця величезна люстра з кристалами, що звисали вниз. Тут такі високі стіни, що я почувалася Дюймовочкою.

— Вітаю! — приємний жіночий голос відірвав мене від споглядань.

Я помітила красиву жінку з коричневим кучерявим волоссям до плечей. Вона широко усміхалася, прямуючи до нас у стриманій чорній сукні. У Дениса з нею була максимальна схожість зовні, тому я зрозуміла, що це його матір.

— Денчику, ми так давно не бачилися, що я вже встигла засумувати за тобою, — дорікнула вона синові та обійняла його. Жінка трохи відхилилася, щоб оглянути свого сина з ніг до голови. — І що з твоїм волоссям? Тобі треба підстригтися.

— Мамо! — Денис закотив очі. — Усе в мене в порядку з волоссям. Юліані дуже подобається.

Я вже хотіла обуритися, але всього лише знервовано засміялася, коли його мама перевела погляд на мене. Мені стало ніяково під її пильним вивченням мене. Очевидно, що вона оцінювала, чи підходжу я її сину. Жінка тепло усміхнулася мені, і усе моє хвилювання вмить зникло.

— Юліано, — звернулася вона та злегка схилила голову вбік. — Рада, що нарешті у нас з'явилася змога познайомитися з тобою.

— Я теж, — сказала я, намагаючись звучати щиро. — Денис стільки хорошого розповідав про вас, що мені вже дуже сильно кортіло познайомитися з його сім'єю.

— До речі, ти можеш називати мене Анною, — додала жінка. — Не люблю ці всі формальності.

— Гаразд, — погодилася я.

— А тата нема? — раптом спитав Денис, зиркаючи очима довкола.

— У нього з'явилися раптові справи, тому він приєднається до нас уже за вечерею, — пояснила йому мама. — Я підготувала для вас кімнату на другому поверсі. Ходімо! Проведу вас.

І тут мене раптом осяяло. Я усвідомила дещо не зовсім приємне. Одна кімната, одна ванна, одне ліжко... Я скривилася від думки про це. Чому я раніше не збагнула, що нам доведеться жити в одній кімнаті? Очевидно, що нас не поселять порізно, якщо ми приїхали разом як пара. Та ще й за версією його бабусі ми зустрічаємося вже шість місяців!

Коли ми опинилися в нашій кімнаті, то я була вражена її просторістю. Але мене лякало це величезне ліжко, яке так і кричало, що воно для двох. Бракувало лише лебедів із рушників, аби я відчула себе справжньою нареченою.

Дінь-Дінь раптом зірвалася з моїх рук і побігла кудись. Я прослідкувала поглядом за нею тоді, коли вона застрибнула на пухнасту лежанку рожевого кольору. Вона явно була завеликою для неї, але Дінь-Дінь задоволено висунула свого язика.

— Коли Денис сказав, що ти приїдеш зі своєю собачкою, то ми одразу ж потурбувалися про спальне місце для неї, — прокоментувала це Анна.

— Дякую, — я щиро усміхнулася їй. — Це дуже мило з вашого боку.

— Що ж, облаштовуйтеся! Зустрінемося за вечерею!

Вона вийшла з кімнати, залишаючи нас з Денисом наодинці. Я повільно підійшла до панорамного вікна, з якого відкривався неймовірний вигляд на красиві засніжені гори. Я наче заворожена дивилася на ці прекрасні краєвиди. Мені не вірилося, що найближчі два тижні я прокидатимуся з таким дивовижним виглядом з вікна.

— У нас одне ліжко, — заговорив за моєю спиною Денис.

— Ти спатимеш на підлозі! — одразу ж сказала я та різко обернулася обличчям до нього.

Він закотив очі та сперся до дверей, схрестивши руки на грудях. Я стояла навпроти нього, але на достатній відстані.

— Очевидно, що так, — додав він. — Я ж не спатиму з тобою. Ще, не дай Боже, полізеш обійматися вночі, а я не люблю цього.

— То ти не тактильний? — поцікавилася я, піднявши одну брову.

— Нам інколи доведеться триматися за руки чи щось таке, але я пропоную домовитися, що ми робитимемо це вкрай рідко і лише за нагальної потреби.

— Он як? Це не проблема. Мені теж не дуже хочеться торкатися до тебе.

— Отже, домовилися? — Денис запитально підняв брови.

— Так! Домовилися, — погодилася я.