Розділ 2

Я не очікувала зустріти свого колишнього боса так швидко і побачити його наступного ранку під своїм під'їздом. Дінь-Дінь бігала навколо на повідку, а я просто насуплено витріщалася на чоловіка, що стояв біля своєї модної тачки. Його погляд був твердим, упевненим і спрямованим на мене. Я не могла не відмітити, що Денис усе ж вродливий. Але такі красиві чоловіки зазвичай лякали мене. Це наче те червоне світло, що зупиняє тебе за крок до прийняття неправильного рішення. Але вчора я чомусь не побачила цього червоного світла.

Дінь-Дінь смикнула мене, а прохолодний морозяний вітер з дрібними сніжинками подув мені просто в обличчя. Я скривилася та сильніше закуталася у свою бежеву шубку.

— Що ти тут робиш? — без жодних вітань спитала у Дениса, коли підійшла ближче до нього.

— Треба уточнити дещо, — просто відповів він. — І тобі теж доброго ранку, Юліано.

Його губи розтягнулися в широкій усмішці, відкриваючи ряд ідеально білих зубів. Мені закортіло ще більше скривитися. Чому він аж настільки досконалий? Навіть нема до чого причепитися, окрім його нестерпного характеру.

— Звідки ти дізнався мою адресу? — поцікавилася я, запитально піднявши одну брову.

Ми не були на роботі, і він тепер уже не мій бос, тож я могла абсолютно без хвилювання звертатися до нього на "ти".

— Коли ти влаштовувалася на роботу в мою компанію, то давала свої дані, які залишилися у базі. Ми тримаємо дані усіх працівників. — Денис злегка схилив голову вбік, спостерігаючи за мною, а тоді додав: — Навіть колишніх.

Мені хотілося покриватися йому, але я стрималася. Натомість відчула, як повільно змерзають пальчики на ногах.

— Я могла переїхати, — фиркнула я, а тоді розвернулася та попрямувала вперед разом з собакою.

Я ж вийшла, щоб вигуляти Дінь-Дінь. Інакше б нізащо не вибралася в такий холод.

— Тоді я б зателефонував тобі, — сказав Денис, коли наздогнав мене.

— Я не давала тобі свого номера, — буркнула я. — Але ж очевидно, що він у тебе є. То що ти хотів уточнити?

Чоловік потер руки та глибоко вдихнув прохолодне повітря. Я задумалася про те, як його ідеальні зуби не потріскали від цього морозу.

— Отже, — почав він, ідучи впевненим кроком, — у суботу ми з тобою їдемо в особняк моїх батьків, який знаходиться неподалік від гірськолижного курорту. Це ідеальне місце, щоб відсвяткувати різдвяні та новорічні вихідні. Коли вони запросили нас, то я, звісно, відмовлявся. Але бабуся наполягла. Я вже говорив тобі, що вона хвора. З роками це ускладнилося. Я не хочу її засмучувати, Юліано, тож буде краще, якщо ми таки приїдемо.

Я мало не застогнала вголос. Зима, новорічні вихідні, гірськолижний курорт і фальшивий хлопець... Хіба моє життя може бути ще гіршим?

— Гаразд, — погодилася я, намагаючись звучати максимально байдуже.

— Тобто ти не проти провести різдвяні та новорічні свята зі мною та моєю сім'єю? — спитав Денис, дивлячись на мене.

Я знизала плечима. Не хотілося зізнаватися, що моя ситуація настільки жалюгідна, що у мене нема нікого. Нікого, окрім Дінь-Дінь.

— Я вже давно не святкую Різдво і Новий рік, — прошепотіла я. — Це не буде для мене проблемою.

— Чому? — поцікавився чоловік. Я різко подивилася на нього, натякаючи, що це не його справа. — Ти сама живеш?

Я зітхнула та закотила очі. Схоже, натяків він не розуміє. Або ж просто ігнорує їх. Він же...бос.

— Так, сама, — відповіла чітко.

— Хлопець? Батьки? Друзі? — не вгамовувався Денис.

Я зупинилася та уважно подивилася на нього, примруживши очі. Він так само зупинився навпроти мене і всунув свої руки в кишені теплої куртки.

— Думаєш, якби у мене був хлопець, то я б погодилася зіграти твою фальшиву дівчину? — спитала я роздратовано.

— Не знаю, — задумався він. — Може, тобі так потрібні гроші, що ти готова на це.

Я похитала головою та мало не засміялася вголос. Його слова просто ошелешили мене. Я могла бути занадто довірливою, моментами наївною, але зрада? Це точно не про мене.

— Ти неможливий! — огризнулася я та почала далі йти вперед.

Я звернула до парку, в якому так любила гуляти Дінь-Дінь. Мої пальці вже задубіли, і я пошкодувала, що чомусь не взяла рукавиць.

— Добре, — Денис знову прямував поруч зі мною. — З хлопцем все зрозуміло. Як щодо батьків і друзів?

— Батьків у мене нема, — відповіла я різкіше, аніж зазвичай. — Друзів теж. Достатньо відверто для тебе?

Я сердито подивилася на нього, зауважуючи, як його брови задумано зійшлися.

— Вибач, — прошепотів він тихо. — Не знав, що у тебе все так сумно.

— О! І роботи у мене теж нема, — нагадала я крізь зуби.

— Ну... В цьому ти сама винна.

Я могла б заперечити, але не стала цього робити. Помилка була жахливою, хоча і не найгіршою. Я завжди уважно та відповідально ставилася до своєї роботи, вишукувала помилки там, де їх навіть не було. А той карколомний момент... У мене очі на лоба полізли, коли мені просто-таки пальцем тикнули на непоправну помилку у звіті.

— Знаю, — тихо буркнула. — Не розумію, як це сталося.

— Хтось просто не був уважним і додав один зайвий нуль. Усе було б не так жахливо, якби до того сума не була п'ятизначною.

Я винувато заплющила очі. Звісно, я просила. Я благала, аби мене не звільняли. Мало не на колінах обіцяла, що виправлю все. Але мене ніхто не почув. Просто поставили перед фактом звільнення, і все.

— Ти знав, що це я зробила? — спитала я та зупинилася, щоб глянути на нього. — Знав, що це саме моя помилка?

Він уважно подивився на мене, вивчаючи моє обличчя своїми карими очима.

— Мені було абсолютно байдуже, Юліано, — чесно відповів він. — Навіть якби це була помилка мого заступника, то я б усе одно його звільнив. За такі помилки не пробачають, а карають.

— Ти дуже жорстокий, — пробурмотіла я, тягнучи повідець до себе. — Дінь-Дінь, ми повертаємося додому!

Але вона наче не чула мене. Бігала по снігу між деревами, ігноруючи мене та змушуючи досі стояти з цим чоловіком, який мені зовсім не подобався.

— Я б не мав того, що маю, якби був м'яким, — голос Дениса врізався мені прямісінько в сіру речовину мозку.

— Але все ж ти турбуєшся про здоров'я своєї бабусі, — зауважила я та ледь усміхнулась. — Це багато говорить про тебе.

— Справді? — здивувався він і зацікавлено схилив голову вбік. — Що ти маєш на увазі?

Я трохи зніяковіла під його пильним поглядом. Він так детально вивчав мене своїми очима, що я мало на сніг не перетворилася.

— Те, що за цією твоєю великою стіною суворого боса може ховатися чуйний чоловік, у якого є серце, — пояснила я, глянувши йому в очі.

Він звів брови та підняв погляд вище моєї голови, наче мої слова змусили його задуматися.

— У мене є серце, — врешті-решт сказав він. — І коли я востаннє проходив медогляд, то мій лікар сказав, що мій життєво важливий орган прекрасно функціонує.

— Це добре, — прошепотіла я. Моя ліва рука несвідомо лягла мені на груди з диким бажанням потерти їх, наче від цього моя хвороба кудись зникне. — Це дуже добре. Але я зараз не про орган, а про почуття.

— Почуття? — Денис здійняв обидві брови вверх. — Ти про те, що змушує людей сліпо вірити, безглуздо довіряти, віддавати усього себе комусь? Це не про мене, Юліано. Те, що ти називаєш "серцем" можна розбити лише один раз. Моє розбили уже давно.

— Але це "серце" можна зцілити, — прошепотіла, відчуваючи дурні сльози на очах. — Я знаю, Денисе. Це "серце" можна вилікувати.

Я помітила, що він трохи насупився. Мені стало ніяково від того, що я на мить забула, з ким узагалі розмовляю. Цей чоловік такий черствий, наче дворічний хліб, покритий цвіллю.

— Дінь-Дінь! — гукнула я достатньо голосно. — Ми вже йдемо.

Я зраділа, коли вона не заперечила мені, а підбігла до мене. Під уважний погляд Дениса я почала йти назад. Звісно, він наздогнав мене. Звісно, він ішов поруч зі мною аж до самого під'їзду. Коли ми зупинилися, то собачка закружляла навколо нього, замотуючи його ноги повідцем. Я засміялася та присіла, щоб забрати Дінь-Дінь і звільнити свого колишнього боса від ув'язнення собакою.

— Терпіти не можу цих створінь, — прокоментував цю ситуацію Денис.

— Ти хотів сказати цих напрочуд милих, лагідних, ніжних та добрих тваринок, — виправила його я, підіймаючись на ноги. — Дінь-Дінь надзвичайно хороша собачка.

— Ця надзвичайно хороша собачка спочатку залізла у мій кабінет, мало не рознесла його, сховалася у шафі, а тепер ледь не замотала мене цим повідцем, — почав обурюватися чоловік, а я ще голосніше засміялася. — І що це за кличка така дивна? Дінь-Дінь.

На останньому слові він покривився. Я перестала сміятися, а натомість закотила очі.

— Тобі інколи варто пізнавати більше щодо інших світів, окрім нерухомості, якою ти займаєшся.

— У нас з тобою максимально різні погляди на життя, — зробив висновок Денис.

Я криво посміхнулася, адже це справді було так. Дивно, що в один момент долі таких різних людей переплелися. Але ж це тільки на два тижні, тож усі хвилювання абсолютно даремні.

— Я зателефоную до тебе в п'ятницю ввечері та повідомлю час виїзду, — сказав чоловік занадто діловито. — У суботу заїду за тобою. Підготуйся. Візьми багато теплих речей, бо на ці два тижні передають похолодання.

Куди ще холодніше? Так і хотілося буркнути це вголос, але я стрималася.

— Тоді до зустрічі в суботу. Ем... Бувай!

Я помахала йому рукою на прощання, але він не зробив цього відповідь. Це було очікувано, тож я навіть не засмутилася. Коли опинилася у своїй теплій квартирі, то одразу ж шмигнула носом. Ненавиджу холод! Але Дінь-Дінь любила, тож доводилося вигулювати її навіть у таку погоду. Я зняла з неї повідець, а тоді відпустила собаку. Вона підбігла до своєї мисочки, щоб попити води. Я ж підійшла до батареї біля вікна та поклала на неї свої холодні руки. Мій погляд опустився до того місця, де ще нещодавно стояв автомобіль Дениса. Я легко усміхнулася, пригадуючи нашу коротку прогулянку. Можливо, нам поки складно порозумітися, але десь в глибині душі я передчувала, що це буде весела пригода.

Я вже давно не усміхалася так щиро. Розвеселити мене могла Дінь-Дінь, бо більше я нікого достатньо близько не знала. Я підійшла до комода, де стояла рамка з фотографією. Сльози виступили на очі, і я легко великим пальцем провела по зображенню свого усміхненого батька. Він завжди був таким, скільки я його пам'ятаю. Ця широка усмішка, яку можна було побачити навіть у його сірих очах. Я глянула на себе вісімнадцятирічну з маленьким цуценятком на руках. Це був мій вісімнадцятий день народження, і тоді у мене тільки з'явилася Дінь-Дінь. Мабуть, це останній хороший момент у моєму житті, який я пам'ятала.