Розділ 1

Шість місяців тому

— О боже! — скрикнула я та підстрибнула на своєму робочому місці. — Де Дінь-Дінь?

Я різко підвелася та почала блукати нашим відділенням офісу, зазираючи під кожен стіл та стілець. Сьогодні з самого ранку все летіло шкереберть. Спочатку перед виходом з квартири я розлила каву на свою нову білу блузку. Довелося терміново шукати чисту, а це було складно, враховуючи, що нині — останній день робочого тижня. Мені вдалося відшукати в шафі білу сорочку дворічної давності. Як виявилося, я встигла добряче поправитися за два роки, адже ґудзики в районі грудей ледве застібнулися. Потім я помітила, що з моєю улюбленою собачкою щось не так. Довелося терміново повезти її до ветеринарної клініки, де мені сказали, що вона просто з'їла щось не те, через що її знудило. Але я так перелякалася, що не могла місця собі знайти. Як результат — запізнилася на роботу та ще й привезла з собою собаку, бо не мала часу, аби відвезти її додому. Усе було більш-менш добре, але Дінь-Дінь надто раптово вирішила просто зникнути!

Моє серце схвильовано билося в грудях. Я не хотіла мати проблем через присутність собаки в офісі, але її відсутність лякала мене ще більше. Дінь-Дінь була моєю єдиною подругою. І страх, що з нею щось сталося, мало не вбивав мене.

Я вийшла в коридор, тихо прикликаючи Дінь-Дінь. Але вона не відгукувалася. Ох, хоч би мене не спіймав Денис Олександрович! Мені не вдавалося перетинатися з ним раніше, але я чула, яким суворим і жорстоким він буває. Я помітила, що двері до кабінету начальника були злегка відчинені. Щось потягнуло мене туди, і я підійшла ближче. Коліна тремтіли від дурного хвилювання, але я все ж взяла себе в руки. Швидко зазирнула всередину. Тут не було нікого, тож я непомітно увійшла всередину.

— Дінь-Дінь! — тихо гукнула я в порожньому кабінеті. — Дінь-Дінь, ти тут?

Я схилила голову, прислухаючись до звуків. Мою увагу привернув шурхіт звідкись з боку невеликої шафи. Я швидко обійшла стіл начальника, а мої очі одразу ж зачепилися за маленький коричневий хвостик.

— Ось ти де! — скрикнула я з відвертим полегшенням. — Як ти тут опинилася? Я усюди тебе шукаю.

Я невдоволено похитала головою, і вже зібралася схопити її на руки, як почула гучні кроки неподалік. О ні-ні-ні! Ще бракувало, щоб бос спіймав мене в його кабінеті та ще й собакою! Мій погляд блукав у пошуках порятунку, але я нічого путнього не вигадала, як сховатися у шафі, притискаючи собачку до своїх грудей. Я притиснула палець до губ, показуючи Дінь, щоб вона не видавала жодного звуку. Зазвичай вона розуміла мене з пів слова, тому слухняно сховала свою мордочку в моїх грудях.

— Скажіть їй, що я на нараді, — почувся в кабінеті грубий чоловічий голос. — І що з того, що вона наполягає? Ох, будь ласка, вигадай щось! За що я вам узагалі плачу гроші? Господи ж ти мій! Гаразд! Гаразд, нехай заходить.

Я сильніше притиснулася до бокової стіни шафи, молячись, щоб бос кудись вийшов. Не хотілося б мені до кінця робочого дня просидіти в цьому місці. У самій шафі на деяких вішаках висіли його піджаки та сорочки. Я трохи здивувалася, бо не розуміла, навіщо вони йому тут.

— Любий мій! — у кабінеті з'явився жіночий голос. — Я уже подумала, що ти не хочеш мене бачити. Дівчина на рецепції фактично не впускала мене у твій кабінет.

— Хіба я можу не хотіти бачити тебе, бабусю? — сказав він уже лагідніше. — Ти ж знаєш, що я зайнятий, постійно у роботі. Чому ти взагалі вирішила прийти? І хіба ви з батьками уже повернулися з туру?

— От бачиш! — невдоволено буркнула жінка. — Тур ще вчора закінчився, а сьогодні у твоїх батьків тридцять п'ята річниця з дня одруження. Ти, як завжди, нічого не пам'ятаєш.

— Бабусю, будь ласка...

— Постійно у роботі, Денисе. Так не можна. Я знаю, що ти дуже любиш свою компанію, а як же сім'я?

— Мене це не особливо цікавить.

Я сіпнулася, коли Дінь-Дінь на моїх руках почала рухатися. Сильніше стиснула її у своїх обіймах.

— Забудь ти її, — продовжувала жінка. — Аліна уже давно заміжня жінка та ще й з дитиною.

— До чого тут узагалі вона? — обурився чоловік.

— Я ж бачу, що ти досі страждаєш.

— Бабусю, годі! Це вже давно в минулому.

— Але стільки років минуло, а у тебе так ніхто і не з'явився...

Вона не встигла договорити, бо в кабінеті почувся голосний зойк — МІЙ голосний зойк. Дінь-Дінь просто-таки вислизнула з моїх рук та вибігла з шафи. Я вискочила слідом за нею, намагаючись спіймати.

— Дінь-Дінь! — тихо просичала я, коли залізла під стіл начальника, намагаючись схопити собаку. — Я тебе приб'ю, коли ми вийдемо звідси. Зрадниця така мала!

Я на колінах повзла за нею і зрештою зупинилася, коли мій погляд опинився на рівні блискучих чорних туфель. Чорт! Чорт! Чорт! Я зглитнула, а коли підняла голову вверх, то помітила на собі шокований погляд карих очей. Дінь-Дінь тепер уже слухняно сиділа поруч зі мною. Зрадниця! Я прочистила горло, схопила її на руки та різко підвелася на ноги, похитуючись на підборах.

— Вибачте, — стримано сказала я, поправляючи своє русяве волосся.

Дві пари очей втупилися на мене, а я готова була провалитися крізь землю від сорому. Все ж наважилася глянути на свого боса, який був відверто ошелешеним. Його погляд опустився трохи нижче, на мою шию та комірець сорочки. Помітила, що він насуплено звів брови, коли очі чоловіка зупинилися в районі моїх грудей. Я прослідкувала за його поглядом і голосно зойкнула, прикриваючи свій рот рукою. Схоже, у погоні за Дінь-Дінь у мене розірвалися ґудзики на сорочці, і тепер мій білий бюстгальтер був у всіх на виду. Я спробувала руками приховати цей неприємний факт.

— Денисе! — вражено сказала старша жінка, глянувши на свого внука великими очима. — Тепер я розумію чому ти не хотів впускати мене до свого кабінету. Ховав тут таку красуню. Чому ти не сказав, що у тебе є дівчина?

Він розгубився, а я просто-таки безцеремонно розтулила рота. Жінка переводила свій погляд з мене на свого внука. Я чекала, що він заперечить це, але бос чомусь мовчав.

— Нарешті! — голосно сказала його бабуся, здіймаючи руки вгору. — Нарешті Бог почув мої молитви. Я така рада. Я така безмежно рада.

О! Це... Це так дивно. Дінь-Дінь на моїх руках уже втихомирилася, наче декілька хвилин тому й не хотіла рознести кабінет мого начальника.

— То як давно ви разом? — поцікавилася вона.

Я здивовано здійняла обидві брови, не в змозі вимовити й слова. Помітила, що бос трохи невпевнено глянув на мене, а тоді підійшов ближче. Я ахнула, коли його рука лягла на мою талію.

— Це триває недовго, — пробурмотів він. — Ми з... — Денис Олександрович запитально глянув на мене. Очевидно, що він не знав мого імені. — Ми з моєю коханою планували поки тримати це в таємниці. Робота, офіс і все таке. Може бути багато пліток. Ти ж розумієш.

— Звісно. А як тебе звати?

Я ще більше розгубилася, коли бабуся мого нібито коханого з усмішкою дивилася на мене в очікуванні моєї відповіді.

— Мене? — перепитала я та схвильовано зглитнула. — Ем, Юліана.

— Гарно, — задоволено сказала вона. — Я така рада. Така рада!

Жінка мало не запищала, коли взялася обіймати свого внука. Він силувано усміхався їй, а я тим часом стояла як укопана. Але коли вона почала так само радісно обіймати мене, я трохи зніяковіла.

— Ух, яка собачка!

Вона почала сюсюкатися з Дінь-Дінь. Я перевела погляд на свого боса, який стояв поруч і роздратовано тер своє чоло.

— Я вже піду, — зрештою сказала жінка. — Вибачте, що завадила вам. Розважайтеся!

— Усе гаразд! — мовила я з широкою усмішкою. — Була рада познайомитися з вами.

Як тільки вона вийшла з кабінету боса, моя усмішка одразу ж впала й змінилася на хвилювання та легке тремтіння. Цей погляд карих очей мало не пропалив мене наскрізь.

— Що ти тут робиш? — спитав він твердо.

— Я... Я шукала свою собаку, — відповіла я, опустивши голову вниз. — Вона втекла і сховалася у вашому кабінеті. У... У шафі.

Я ніколи в житті не заїкалася, але поряд з цим чоловіком не могла зібрати думки до купи.

— В офіс не можна приводити собак.

— Знаю. Але мені довелося везти її до ветеринара, а я і так уже запізнювалася на роботу. Вибачте, Денисе Олександровичу. Обіцяю, що це більше не повториться.

— Ненавиджу собак, — тихо пробурмотів він, але я добре почула. — То ти працюєш тут?

Мені хотілося закотити очі, але я стрималася. Звісно, він не знає. За цих чотири місяці мій бос навіть не помітив мене.

— В економічному відділенні, — відповіла я.

Він кивнув головою, наче це багато чого пояснювало. Я стояла на місці, переминаючись з однієї ноги на іншу. Начальник почав задумано ходити навколо стола, потираючи рукою потилицю.

— Нагадай, як тебе звати, — раптом заговорив він.

— Юліана, — повторила я.

— Отже, Юліано, — почав чоловік, глянувши на мене, — ти нікому не розповідаєш про те, що тут сталося, а я закриваю очі на те, що ти без мого дозволу увійшла в мій кабінет та ще й цією собакою.

— Так, звісно! Звісно, я мовчатиму. Не хвилюйтеся, Денисе Олександровичу, ніхто з офісу не дізнається, що ви обманули свою бабусю та представили мене своєю дівчиною.

Я стримано усміхнулася, коли його погляд став жорсткішим. Мабуть, мені не варто було нагадувати йому все в таких деталях.

— Ти можеш іти, — насамкінець сказав він, і від цього я відчула полегшення.

— Ще раз прошу вибачення, — пробурмотіла я.

Я розвернулася, щоб піти геть і сильніше притиснула Дінь-Дінь до себе, щоб вона ще чогось не втнула сьогодні.

— Чекай! — голос начальника зупинив мене біля самих дверей.

Я здивовано озирнулася на нього та помітила, що він підійшов до шафи. Чоловік витягнув звідти свою білу сорочку, а тоді почав іти до мене. Він зупинився на достатній відстані, простягаючи мені білосніжну річ.

— Твоя блузка порвалася, — пояснив він, кивнувши головою на мої груди. Мені захотілося ще більше прикритися. — Не личить розгулювати офісом у такому вигляді.

— Дякую, — прошепотіла я та усміхнулася, приймаючи його сорочку. — Я поверну.

Він нічого не сказав на це, а я ж вийшла з його кабінету та поспішила до вбиральні, щоб перевдягнутися. З того часу ми більше жодного разу не перетиналися, а я так і не знайшла влучного моменту, аби віддати йому сорочку...


Наш час

— Шість місяців тому ти зі своєю собакою опинилася в моєму кабінеті, — нагадав чоловік, не відриваючи від мене свого погляду. — Тоді прийшла моя бабуся. Опираючись на твій зовнішній вигляд і взагалі твою присутність у моєму кабінеті, вона подумала, що ми разом. Я не заперечував.

— І що? — спитала я, хитнувши головою. — Це було пів року тому!

— Річ у тім, що... — Денис трохи зам'явся, стискаючи свої руки на столі. — Моя бабуся думає, що ми досі разом.

— Що? — голосно скрикнула я. — Чекайте, тобто ви... Ви цих шість місяців брехали їй та підтримували ту гру, що ми нібито разом?

— Це було легше, аніж слухати її невдоволення щодо мого особистого життя.

— Але ми жодного разу не бачилися після того випадку. Хіба це не було підозріло для неї?

— Я досить вигадливий, — всміхнувся він.

— Я так і не зрозуміла. Ви хочете, щоб я знову зіграла роль вашої дівчини перед вашою бабусею?

— І перед моїми батьками, — додав чоловік. — Вони запрошують нас провести разом двотижневі різдвяні канікули.

Я відкрила рота, здивована та роздратована водночас.

— Як романтично, — тихо пробурмотіла крізь стиснуті зуби.

— Послухай, Юліано.

— О, ви пам'ятаєте моє ім'я, — зауважила я, схрестивши руки на грудях. — Раніше ви цим не надто цікавилися.

— Я не міг забути твоє ім'я, коли моя бабуся кожної нашої розмови згадувала про тебе.

— Чому ви не вигадали щось інше? Чому не сказали, що ми розійшлися?

— Моя бабуся хвора, — зізнався він, дивлячись у мої очі. — Я не хотів її засмучувати.

— Ви такий турботливий, — не приховала у голосі свого сарказму.

— Це тимчасова угода на два тижні. Тобі потрібні гроші, а мені потрібна дівчина. От і все!

— Ну, звісно! Звісно, у вашому світі все зводиться до грошей.

— А у твоєму? — для чогось поцікавився він.

Я нахилилася ближче до нього та примружила очі. Мені не подобалося, що цей чоловік чомусь вирішив, ніби мене можна купити. Так, у мене туго з грішми. Так, я винна орендарю квартири ще за минулий місяць і так само не маю грошей, щоб оплатити цей. Але у мене була моя гордість, яка... Яка повільно почала кудись зникати, бо моя ситуація справді була скрутною. Я перевела погляд на Дінь-Дінь, що тихенько сиділа на стільці поруч, а потім глянула на свій телефон, який уже декілька тижнів мовчав без нових робочих пропозицій. Мені навіть не хотілося згадувати свої останні невдалі співбесіди.

— У моєму світі також існує милосердя та другий шанс, — сказала я, глянувши йому в очі.

— Тоді вважай, що моя пропозиція — це прояв чистого милосердя.

Я хмикнула, а тоді підхопила Дінь-Дінь на руки.

— Гаразд, — погодилася я, бо розуміла, що у мене поки нема іншого вибору. Гроші все ж потрібні. — Але ви дасте мені роботу, заплатите мій борг за оренду квартири, а також забезпечите Дінь-Дінь кормом і смаколиками на наступних три місяці. Такі мої умови.

Я з очікуванням дивилася на нього, ігноруючи собаку, що вирішила полизати мою шию. Схоже, їй сподобалася умова зі смаколиками для неї. Помітила, як Денис трохи скривився, спостерігаючи за цим видовищем.

— Добре, — зрештою сказав він.

— Чудово! — радісно скрикнула я. — До речі, Дінь-Дінь поїде з нами.

Чого лише вартував його перекошений вираз обличчя. Я усміхнулася ще ширше та почала підводитися зі стільця.

— Сподіваюся, я не пошкодую про це, — пробурмотів він тихо.

— Сподіваюся, я теж, — подумки сказала сама собі.