Епілог

Завдяки Ані Андрію вдалося надолужити втрачений місяць навчання, і його допустили до державної атестації. Він вмовив батька з'їздити на цвинтар до Жори. Точніше, батько пообіцявши, що звозить, нескінченно відтягував поїздку, доки Андрій не заявив, що поїде до нього сам.

Жору поховали поряд із його батьком. На могилі ще не було пам'ятника, лише портрет і напис з датою народження і датою смерті. У скляній банці стояли свіжі тюльпани. Андрій поставив туди дві гвоздики.

Він рвався до могили Жори, сподіваючись, що там стане легше, але стало ще гірше. На портреті однокласник мав кращий вигляд, ніж у житті. Фотографи постаралися — риси обличчя тонші, очі виразніші, а на губах сяяла голлівудська посмішка.

На місці Жори мав бути він. Під цією купою глини, глибоко під землею, у повному небутті. І це його, а не Жорина фотографія мала красуватися тут. Якби Андрій не затіяв протистояння з Глібом Лавровим, Жора був би живий. Це йому, Андрію, Лавров казав «тобі жити набридло» і погрожував «темною», а вийшло, що все взяв на себе він, Жорик, Георгій Жаров, як було написано на табличці. Георгій — переможець. Він обіцяв схуднути на двадцять кілограмів і зробив це. Обіцяв, що Лавров зникне з класу, так і сталося. Обіцяв прийти до спортивної зали... Він загинув так, як загинув його батько — взяв на себе удар, захищаючи інших. Він був тихою, і попри свої габарити, майже непомітною людиною.

Андрій опустився на коліна поряд з могилою і став беззвучно читати єдину молитву яку знав, просячи у Жори прощення, за те, що спочатку презирливо ставився до нього, обзивав і вдарив, потім вважав боягузом, потім не підтримав належним чином. Це через нього Жора розкрив себе перед Лавровим і заплатив за це життям!

Андрію ще ніколи не було так боляче. Усередині, десь між шлунком і серцем сформувався один великий кривавий слід. Він не сходив більше ніж місяць, і невідомо було скільки ще він даватиме про себе знати.

Батько підняв його з колін і притиснув до себе.

«Батько Жори загинув, коли він був у шостому класі»,— колись написала Аня, а він нічого не знав про людину, якій зобов'язаний тим, що стоїть зараз поряд зі своїм батьком, уткнувшись носом у його широкі груди й слухає, як тривожно б'ється його серце.

— Пробач, — прошепотів Андрій, насилу ковтаючи ком, що підкотив до горла.

— Нічого, ти поплач. Стане легше.

— Ні. — Андрій відсторонився, витираючи рукавом мокрі очі. — Він вважав мене сильним. А тепер думає: не виявився б ти таким слабаком, відбив Лаврову мізки раніше, все було б інакше. Треба було відразу, не терпіти, ні принижуватися, не ховатися. Тоді він був би живий!

— Гіркота втрат робить нас сильнішими.

Було дивним чути такі слова від батька. Андрій підозріливо подивився на нього, намагаючись зрозуміти зміст сказаного.

— І любов близьких, — доповнив батько.

— Поїхали додому. — Андрій ще раз глянув на усміхненого Жору і першим зрушив з місця.

Він ішов повз могили думаючи про зміни, що сталися за останній час.

"Це не його слова. Це її слова, матері Аньки. Як швидко батько потрапив у залежність! Тільки вона з'являлася на горизонті, він ніби перетворювався на когось іншого. Змінювалося все — голос, вираз обличчя та хода, не кажучи вже про думки. З владного і жорсткого чоловіка місяць знайомства з Ольгою Шаховою зробив м'якого і податливого тюхтія!» І хоча такі зміни були чимось вигідні для Андрія, але почуття роздратування все одно виникало, коли він помічав, яким поглядом батько дивиться на Ольгу.

При цьому всьому Андрій абсолютно не міг нічого змінити! Батько сам запропонував: «Я мовчу про Аню, ти про Ольгу».

І що в такій ситуації можна було сказати чи зробити?

Тільки, як завжди, змиритися.

Повіяв весняний вітер. Виглянуло сонце, в променях якого перша весняна трава заграла різними відтінками зеленого. Загальну тишу порушувало тільки дзюрчання струмка, що невблаганно пробивав собі шлях уздовж стежки.