Розділ 20. Викриття

Червоний Дракон. 19 лютого

Carmos: Я готовий. Я зрозумів одну важливу річ: це Він поставив їх на моєму шляху.

Worgen: Навіщо це Йому?

Carmos: Для того, щоб випробувати мене. Чи не струшу я? Чи зможу скинути рабські пута і зробити крок Йому назустріч.

Aborax: Кармосе, не забудь, що робити це треба з тверезою головою, все ретельно зваживши та убезпечивши себе від зайвих очей і вух.

Carmos: Я знаю, як це зробити.

Worgen: Кармосе, це небезпечно, не поспішай.

Carmos: Ворген, спочатку я теж так думав, але скоро зрозумів, що Він допоможе мені це зробити без шкоди для себе, коли я буду готовий. Так ось, я готовий, побажай мені удачі.

Worgen: Кармосе, давай зустрінемось і поговоримо.

Aborax: Ворген, згинь, інакше я зроблю так, що ти згинеш.

Ольга з'явилася в школі через двадцять хвилин після того, як виявила повідомлення від дочки. Знайшовши Аню одну в порожньому класі, кинулася обіймати її.

— Заїнька моя, вибач. Я наговорила тобі всього, але правда, не хотіла, щоб так вийшло.

Мама знову була звичайною, рідною. В її обіймах було тепло, але... На душі так неспокійно, так тяжко.

Дізнавшись, що Аня ночувала в школі, мама накрила її новою хвилею вибачень, повідомила, що бабуся теж дуже переживала, розповіла, що приїжджав батько Андрія і, в результаті, забрала Аню додому. Мама навіть не пішла в цей день на роботу, залишившись доглядати за хворою бабусею, яка цілий день пролежала в ліжку. «І стерегти мене», — подумала Аня. Попри свій стан, баба Віра спробувала було знову завести розмову на тему «яка невдячна і т.д.», але мама обсмикнула її, і та пролежала до вечора, відвернувшись до стіни.

Мама зателефонувала батькові Андрія. Те, що вона розмовляла саме з ним, Аня зрозуміла по уривках фраз, що долинали з кухні: «Так, одна .... У шкільному підвалі ... Каже, що не знає .... Звичайно ... Обов'язково зателефоную. .. Я так теж думаю ... Постараюсь ... »

Аня заглядала у свій телефон і заходила на акаунт нескінченну кількість разів, але від Андрія ніякої звістки за цілий день не отримала. Зі Світланою поговорила коротко, пославшись на те, що хоче спати. Подруга допитувалася, чи були вони вдвох. Андрій сказав нікому не говорити, отже, їй теж. Брехати подрузі було ой як нелегко!

Подзвонив Жора, намагаючись з'ясувати чому Андрій не відповідає на дзвінки. Йому Аня теж збрехала, що не бачила Андрія з вчорашнього дня.

— Його треба попередити про небезпеку, або щось зробити з Лавровим. — Голос Жори був настільки схвильованим, що Аня і сама злякалася не на жарт. — У Лаврова зовсім дах поїхав.

— Що ж робити? — Аня відчула, як у животі з'явилася холодна грудка, яка стала поширюватися по тілу, пронизуючи крижаним тремтінням.

— Якщо вийде на зв'язок, скажи, щоб сидів удома поки я не приїду. І мені відразу повідом.

Після дзвінка Жори Аня не знаходила собі місця. Вона докоряла собі за те, що дозволила Андрію піти сьогодні вранці. Потім лаяла себе останніми словами за те, що взагалі вчора не пішла ночувати додому. Якби не психувала вчора, то сьогодні не довелося б морочитися над тим, де його шукати! Вночі спати зовсім не могла, згадуючи події попереднього вечора та ночі.

Наступного дня Аркадій Петрович влаштував переполох у класі та серед учителів. Допитувався, чи не бачив хтось Андрія Єрьоменка вчора і позавчора після школи.

«Аркадію Петровичу, зробіть щось, Лавров зібрався його вбити». — Фраза, з якою Жора зустрів його вранці під кабінетом, змусила встати дибки залишки волосся на голові. Аркадій Петрович знав, що Єрьоменко-молодший другу ніч не ночує вдома і не подає про себе звісток. Знав, що Єременко старший за вчорашній день оббігав усі вокзали та обдзвонив усі лікарні міста, а ввечері написав заяву до поліції.

— Ну, що, дружка твого не побачимо більше? — спитав Гліб Лавров, звертаючись до Ані, коли директор разом з Ларисою Вікторівною вийшли з класу.

Аня оторопіло дивилася на нього, спостерігаючи ненависну криву посмішку, яку ніхто в класі не бачив уже кілька останніх місяців, — Гліб Лавров ніби ожив після тривалого анабіозу.

Першим на його репліку відреагував Жора:

— Це ти приклав руки? — Обличчя Жори вкрилося багряними плямами, а кути рота нервово засмикалися.

— Я? Ні, Жорик. Це не я. У цьому світі є справедливість, — пафосно проголосив Лавров, з відчуттям колишньої переваги обводячи поглядом онімілий клас. — У цьому світі є той, хто прибирає з дороги всяку погань.

— Що ти зробив? — пальці Жори стиснулися в кулаки.

— Ти уявляєш, Жора, я нічого не робив. Немає Єрьоми, немає проблем. Все так просто. Тепер все буде як раніше.

— Ти відповіси за це! І твій довбаний наставник відповість, і змій твій чортів! — спалахнув Жора. — Якщо тебе й досі не закрили за ґратами, це справа часу! І нічого не буде як раніше, бо ми вже не ті! Дружків у тебе вже немає. Залишилася одна сволота, уявив себе настоятелем усіх людей, але і йому недовго залишилося!

Після останніх слів Жори Гліб Лавров різко зблід:

— Так це не Єрьома, а ти?! Мішок із лайном!

Жора у Гліба Лаврова завжди був не в рахунок. Навіть коли Валера розповідав, що загрожував йому якийсь жиртрест, у Гліба Лаврова і в думках не було, що той запис, через який все покотилося в безодню, був зроблений Жорою, слинявим, боягузливим Жорою, об якого він завжди витирав ноги. Остання фраза Жори вистрілила здогадом, від якої все похололо всередині.

— Так це ти, а не Єрьома.

Гліб знову обвів поглядом клас, міцно стиснувши зуби. Навіть Юрик не став на його підтримку — сидів за своєю партою, обхопивши руками голову. У тиші Гліб Лавров зібрав свої речі і пішов.