Розділ 16. Червоний Дракон

Червоний Дракон. 2 грудня.

Carmos: Слово «Baphomet», прочитане справа наліво «Temohpab», є нотариконом наступної формули: «Templi omnium hominum pacis abbas», що в перекладі з латинської означає «настоятель храму світу всіх людей».

Worgen: Тобто ти хочеш сказати, що світ усіх людей — це Його світ?

Carmos: Абсолютно. Цей світ і не належить Богові. Так, Бог створив його, але навіть у біблії ясно написано, що цей світ був відданий в керування Йому, бо люди повірили Змію. Люди обдурені та сліпі. Їх свідомість перевернута з ніг на голову. Якщо стати на ноги, то відразу можна відчути опору. Не там люди шукають опору, від цього всі їхні біди. У ньому — основа будови світу.

Worgen: Для тебе Він справді має таке велике значення?

Carmos: Він — мій Покровитель. Покровитель з великої літери. Я завжди відчуваю його невимовну присутність, я відчуваю його осуд, якщо виявляю боягузтво чи жалість. Завдяки йому мені вдалося викоренити багато зайвого. Це — джерело сили. Його шлях — це мій шлях — можливо, бути ненавидимим, але бути сильнішим за інших і домагатися свого. Ця зневага до слабких і бажання стати сильнішим. Мій Бог, який дав мені свободу у всьому та практично нове життя. Водночас Він – радість і любов, тому що тільки в дотику до Нього, в єдності з Темрявою я почуваюся щасливим і вільним. А що означає Він для тебе?

Worgen: Я поки що не знаю, але хотів би дізнатися.

Carmos: Ти на правильному шляху, ласкаво просимо!

Аркадій Петрович найближчого тижня заборонив Глібу Лаврову і всім учасникам бійки з'являтися в школі. За цей час під загрозою усіляких покарань і заборон батько випитав з Андрія все, що той знав про старших за віком знайомих Гліба Лаврова. Наступного дня після виклику в школу зустрівся з Володимиром, який визволив Андрія з «темної». Володимир, як міг, описав нападників. Опис набув суттєвих деталєй після розмови ще з одним свідком — жінкою, яка в момент нападу на Андрія гуляла з дитиною неподалік. Вона запам'ятала особливості зовнішності, на які Володимир не звернув уваги. І ще вони впізнали Валеру.

Напередодні перед тим, як знову з'явитися в школі, Андрій з батьком побували у Валери вдома, але батьки Валери замість того, щоб обуритися або хоча б здивуватися вчинку свого сина, стали скаржитися на те, що Валера став абсолютно некерованим, завів сумнівних знайомих. Як виявилося, батьки Валери, запідозривши недобре, промоніторили коло знайомих сина та його спілкування в мережі й виявили, що Валера є членом організації «Червоний дракон».

Те, чим займається їхній син та його знайомі, шокувало батьків Валери тоді, коли вони про це дізналися. Це стало шоком для обох Єрьоменків у момент поточної розмови.

Самого Валери в цей час не було. Він навчався на першому курсі Політеху і був ще на заняттях. Мати Валери плакала, благаючи не заявляти в поліцію, а батько мало не став на коліна, вибачаючись за сина.

Андрій, спускаючись сходами з другого поверху слідом за батьком, мало не впав зі сходів, відчувши, що ноги стали зовсім ватяними. До наслідків тренування-відбивної, в результаті якого кожен рух відгукувався болем у м'язах, приєдналося відчуття своєї причетності до чогось дуже дивного, якщо не сказати страшного.

Андрій чекав, що сівши в машину батько виверне на нього шквал емоцій, але замість цього, Єрьоменко-старший, не поспішаючи повертати ключ в замку запалювання, без тіні будь-яких емоцій вимовив:

— Вони приносять своєму ідолу людські жертви, обираючи з тих, хто їм неугодний. При цьому змушуючи їх вмирати в найжахливіших муках. Ти коли почнеш думати головою і не шукати пригоди на свою дупу?

Надалі дорогою додому батько не промовив ні слова. А вдома, коли вони обоє вдосталь начиталися в мережі про сатаністів, покликав Андрія на розмову. Спочатку був монолог, причому, в невластивій для Єрьоменко-старшого манері, від чого Андрію стало зовсім моторошно.

— Послухай. Я сам був такий і все розумію. І палицю можу перегнути. Тому ти все приховуєш, що не так... Але я не переживу, якщо з тобою щось трапиться. Ти усе, що в мене є. Моя кров, мій спадкоємець, моє життя. Ти розумієш це?

Вряди-годи батько не ввімкнув увечері телевізор. У незвичній для вечірнього часу тиші його слова звучали особливо проникливо.

Андрій кивнув. Сидячи на краєчку дивана поруч з батьком, він, як завжди під час обговорення будь-якої своєї проблеми, не відривав погляду від підлоги.

— Я іноді буваю неправий, пробач мені...

«Щоб батько ще й вибачення просив?»

— Ти теж мене прости, — наважився відповісти Андрій на батьківське одкровення. — Мене іноді важко з тобою.

— А як мені з тобою важко! — Батько зробив глибокий вдих повними грудьми.

— Мені важко іноді пояснити... Не завжди є слова... Ну, загалом, зайвий ляпас теж не хочеться отримувати.

— Пробач, мені треба стримуватися, я знаю.

— Так. Я теж розумію. — Андрій подивився на глибокі складки на переніссі Єрьоменка-старшого, його опущені куточки рота, неспокійний погляд, і у нього защеміло в грудях. — Я намагався, але у мені не виходить зовсім залягти на дно. Виходить лише гірше. Тоді всі тупають зверху.

— Відсіч теж треба давати.

— І як не перегнути палицю?

— Говори мені, якщо що не так.

— Але ж я не пацан малолітній, самому треба вчитися розв’язувати свої проблеми, хіба не так?

— Так, напевно. Хоча з цим Лавровим тобі одному не впоратися. Я Аркаші, в сенсі, директору передзвоню. Батькам цього покидька розповім про ігри з пентаклями. Не думаю, що вони й це схвалять. Чи є ще хтось? У твоїй школі вчиться, ти говорив.