Розділ 15. Докази

Червоний дракон. 29 листопада

Carmos: Привіт, Ворген. Радий новому члену нашої спільноти.

Worgen: Привіт, Кармосе. Я давно стежу за твоїми постами, і з кожним з них все більше і більше переконуюсь, як багато спільного у твоєму і моєму уявленні про світ та роль людини в ньому. Погоджуся на всі сто: все визначається мірою розуму та користі.

Carmos: Цікавий нік — Ворген, щось знайоме...

Worgen: Хто такий Ворген? Це просочене злом створіння, яке отримує особливу насолоду, коли мучає та пожирає розумних істот. Ворген любить слухати крики своїх жертв, коли розриває їхні тіла на шматки. Воргени ніколи не виявляють милосердя чи каяття у своїх вчинках. Ворген досить інтелектуальний і має люту звірину хитрість, яка може стати повною несподіванкою для непідготовлених.

Carmos: Цікаво.

Worgen: Мною управляє сила з іншого світу. Воргени вважають за краще затаїтися в тіні, перш ніж одним великим стрибком наздогнати супротивника. Їхня атака сповнена дикої завзятості, гострі пазурі несуть смерть, а ікла переносять інфекцію.

Carmos: Розсмішив. Скільки тобі років?

Worgen: Стільки, скільки й тобі. Яке це має значення?

Carmos: Ти мені подобаєшся, Воргене.

Worgen: Ти мені теж, Кармосе.

Поки чекали швидку і батьків Даниленка, Аркадій Петрович намагався розібратися в тому, що сталося.

Лариса Вікторівна кілька разів повторила, що в тихому болоті чорти водяться, маючи на увазі Єрьоменко, і що вона відчувала, що від нього можна очікувати щось подібне. Постраждалі зображували безневинних овечок. Інші учні, як завжди, відмовчувалися, косячись на Лаврова.

— Аркадію Петровичу, можете мені не вірити, але весь клас бачив, — впевнено заявив Гліб Лавров. — Ніхто його не чіпав, просто попросили залишитися на класну годину, адже всі залишалися. А він ніби сказився. Погляд неадекватний, дії зовсім ідіотські. Я навіть не встиг відреагувати. Ні з сього ні з того напав на пацанів.

Швидка допомога запідозрила перелом носа у Даниленка та забрала його до лікарні. Його батьки приїхали на десять хвилин пізніше. Виливши на Ларису Вікторівну та директора своє обурення упереміш із тривогою, поспішили до сина.

— Викликайте батьків. Єрьоменко я подзвоню сам. — Аркадій Петрович дав вказівку Ларисі Вікторівні, а сам повернувся до себе до кабінету, щоби зібратися з думками.

Зателефонував Олександру Єрьоменку.

— Тут неприємний інцидент стався за участі твого сина.

Єрьоменко-старший мовчки вислухав розповідь директора про бійку та запрошення з'явитися завтра разом сином до школи.

— Я так розумію, він мав чимало неприємностей від цієї компанії останнім часом, але скільки я не намагався з'ясувати, нічого не вийшло. Заявляв, що немає жодних проблем, хоч проблеми явно були. Зрештою я не знаю, що завтра говорити батькам. — Аркадій Петрович сподівався, що Олександр допоможе йому розібратися у справжніх причинах того, що сталося.

— Я компенсую шкоду і спущу з нього три шкури, — пообіцяв Олександр.

Аркадій Петрович найменше хотів почути щось подібне.

— Сашко! Все через це й виходить. Ти з ним з позиції сили, він з іншими так само. Виконай, будь ласка, моє прохання, а я спробую розрулити ситуацію. Не бий. Поговори з ним, що, чому, які проблеми.

— Я поговорю так, що мало не здасться. — Судячи з напруженого тембру голосу Ерьоменко-старшого, його невдоволення зростало з кожною хвилиною. — У нього завжди все по справедливості, тільки мені від цього не легше. Він завтра попросить вибачення у постраждалих лише в тому випадку, якщо сьогодні ляже спати з синім задом. Я знаю, що говорю, так що вибачай.

— Ось як, — Аркадій Петрович зробив паузу. — Не хотів би тебе цим лякати, але якщо Андрій Єрьоменко завтра прийде до школи зі слідами побоїв, я викличу поліцію та соціальну службу.

— Дякую за попередження, Аркашо. Але я не знаю іншого способу змусити цього впертого віслюка покаятися. Тим більше, як ти кажеш, він із ними давно не мирився. Я не вперше у такій ситуації. У тебе доньки, так? До тебе батьки не ходили скаржитися натовпом? Ти не стояв і не просив вибачення, ніби сам винен? Розмови на нього не діють. Не гнеться він, тільки ламається. Як Буратіно, блін, дерев'яний. І ніс пхає куди попало, а я як тато Карло, розхльобую.

Телефонна розмова тривала хвилин двадцять. В результаті Аркадій Петрович домігся від Олександра обіцянки, що в цій ситуації той не застосовуватиме фізичні методи покарання.

Щойно розмова закінчилася, у двері нерішуче постукали, і на порозі з'явився відвідувач.

— Що, Жоро? — Аркадій Петрович запросив його зайти.

— Я з приводу бійки, — прошепотів Жора. — Я маю докази.

Він дістав із кишені диктофон і простяг Аркадію Петровичу.

***

Перед директором стояло нелегке завдання: за будь-яку ціну не допустити скандал і не втратити контроль над ситуацією.

Мати Магулова, як тільки з'явилася, з натиском рушила на Андрія Єрьоменка зі словами: «Це оцей новенький?» Вона глибоко дихала — чи то від швидкої ходьби, чи то від хвилювання. Її великі груди погойдувалися в такт дихання і, здавалося, готові були каменем обрушитися на помітно пониклого винуватця зібрання. — Ти свою безсоромну морду не відвертай, ледве без ока дитину не залишив!

Аркадію Петровичу коштувало немало зусиль, щоб її заспокоїти. Він посадив розгнівану матусю поруч із собою, — подалі від Єрьоменка, налив склянку води.

— Заспокойтеся, ситуація неприємна. Винних буде покарано, не сумнівайтеся.

«Дитина» при цьому похмуро сопіла, відвернувшись підбитим лівим оком у бік вікна.

Батько і мати Кирпи разом зі своїм чадом, у якого під лівим оком красувався не менш виразний синець, мовчки тупцяли в кутку директорського кабінету. Очевидно, вони мали серйозні побоювання з приводу того, що до «винних» може потрапити не тільки новенький, і готувалися приймати оборону.