Розділ 11. Двійки

Червоний дракон. 12 жовтня.

Carmos: Я відчуваю в собі Його силу. Я зрозумів, варто мені зробити чи навіть подумати що-небудь прийнятне для Нього, з'являється почуття задоволення, ніби це Він радіє моїм успіхам. У тебе таке буває?

Aborax: Це означає, що Він прийняв тебе і готовий допомагати.

Carmos: Але буває і так, що я відчуваю, що мені щось заважає приймати тверезі рішення. Може це ненависть? Коли я починаю думати про моїх ворогів, я слабшаю. Що з цим робити?

Aborax: Ненависть потрібна, але її треба коштувати як добрий коньяк дрібними ковтками, бо це найбільший допінг.

Carmos: Чому так виходить, що мій ворог практично не заважає мені, але моя ненависть все одно росте?

Aborax: Це природний процес, який підживлює твої сили.

Carmos: Мені неприємні ці відчуття.

Aborax: Це тимчасово. Ці відчуття схожі на сексуальні. Варто реалізувати свої бажання, і ти отримаєш полегшення та насолоду.

Всупереч оголошеному Глібом Лавровим «бойкоту» відносно Ані Шахової, Андрій продовжував з нею проводити час на перервах і після уроків, і це потягло за собою ланцюжок неприємних подій.

Повернувшись після уроку фізкультури в роздягальню, Андрій виявив, що його шкільні штани та сорочка в кількох місцях мокрі та тхнуть сечею.

— Ха, Єрьома обісцявся! — розвеселився Данило.

— Фу, Єрьомо, як не соромно, — підхопив Юрик.

— Памперс забув надіти, — підтакнув ще хтось з однокласників, що перебували в шкільній роздягальні.

Андрій вперше потрапив у таку ситуацію. Що гріха таїти, бувало, він і сам дозволяв собі «опускати» інших, але не таким тупим способом.

— Хто?!......! — він ругнувся скрізь стиснуті зуби й на долі секунди застиг на місці, відчуваючи як кров припливає до обличчя. Погляди всіх однокласників були прикуті до нього.

Магулов, Даниленко, Кирпа. З безглуздими посмішками.

У роздягальню почали заходити учні з іншого класу – десятого чи одинадцятого.

— Валіть пацани, — прохрипів чийсь басок.

— А насмерділи! — обурився інший.

— Вибачте, у нас один хлопчик до туалету не добіг, — із задоволеним виразом обличчя висловився Гліб Лавров, поки Андрій запихав зіпсовані штани та сорочку в спортивну сумку.

— Пошкодуєте, суки. — Схопивши свої речі, Андрій вискочив у коридор.

Жора наздогнав його біля входу до їдальні.

Андрій зупинився біля умивальників, насилу переводячи подих. Повітря катастрофічно не вистачало, ніби біг десятикілометровий крос, чи плив, чи хтось стиснув легені як губку і не відпускає. Обличчя горіло, і холодна вода з крана виявилася слабким помічником у гасінні пожежі.

— Я все записав, — пробубнив Жора, не підозрюючи, що підносить сірник до готового спалахнути смолоскипу.

— Жора, блін! Якого хріну! Увічнив?! Зітри, а то я розвалю тобі макітру! — Андрій випалив це так голосно, що навіть у загальному гулі юрби, що юрмилася перед їдальнею, його слова пролунали як грім серед ясного неба.

Декілька учнів шарахнулося вбік. Жора теж зробив два кроки назад, але, набравшись рішучості, заявив:

— Мені торік виблювали у портфель. Зошити довелося викинути, а підручники пів року смерділи. — Голос його здригнувся, але після секундної затримки пролунав із новою силою. — Я не витру тому, що це є доказом проти Лаврова.

Андрій не міг заспокоїтись.

— І кому ти збираєшся показувати цей доказ! — продовжував репетувати на Жору. — Чи ти ще відео зняв! Вистави у фейсбук, всім покажи, не тільки щоб у школі знали! — На них почали звертати увагу, але Андрій нікого не помічав, судомно переводячи подих після коротких реплік: — Директору покажи... Баті моєму прийшли... Хай потішиться... Тихіше води... Ноги витирають... Мордою в бруд... І товчуть... Наввипередки... Суки... — Прикрив палаюче обличчя долонями та вперся чолом у стіну. У міру того, як шквал емоцій виливався на Жору, Андрій поступово приходив до тями. — Жорику, зітри й забудь... Побачиш, закінчиться цей місяць, і я кожному з них виставлю по фінгалу, а Лаврова засуну головою в унітаз.

— Я дам це послухати кому треба, коли настане час, — сказав Жора, героїчно витримавши все, що Андрій на нього вихлюпнув. — До того ж спровокувати Лаврова було твоєю ідеєю. Забув? Ти що чекав? Чесного бою? А Костика Корчинського примотали скотчем до батареї у туалеті, коли він відмовився друкувати реферати за Лаврова. Магулову хтось порізав сумку, а в Кирпи викинули телефон з третього поверху. Ти не зрозумів, із ким зв'язався?

Андрій зрозумів. Не відразу. Він ще довго не міг заспокоїтись після того випадку. Зрозумів, що на відкритий конфлікт Лаврів не піде. Треба було набратися терпіння. Але як же це було тяжко! Не відповівши на приниження зі зіпсованим одягом, Андрій прирік себе на дрібні глузування більшості однокласників. Хтось крейдою помалював піджак, поки той висів на спинці стільця, а Андрія не було в класі. Іншого дня, прийшовши вранці до школи, він виявив свій стілець прибитим до підлоги. Було зрозуміло, що це робить не Лавров, і від цього ставало ще гірше. Андрій упіймав себе на думці, що починає ненавидіти більшість своїх однокласників. "Нічого, ще трохи й вони пошкодують", — марно намагався заспокоїти сам себе.

Залишалося близько двох тижнів до кінця жовтня, наближалися осінні канікули, і Андрієві не вірилося, що він практично витримав двомісячний випробувальний термін. Коли наприкінці тижня батько повідомив, що збирається все-таки сходити до школи погортати журнал успішності та поговорити з вчителями, Андрій сприйняв це з повною впевненістю, що жодному вчителю нема чого йому пред'явити. Навіть Лариса Вікторівна останнім часом заспокоїлася і перестала підозрювати нового учня, що він є головним порушником спокою в класі.