Розділ 4. Без зайвих слів

Червоний дракон.11 вересня.

Aborax: Що є особисто для тебе поняття «жертва»?

Carmos: Це те, що я готовий віддати для досягнення своєї мети.

Aborax: Ти не подумав про те, що якщо щось віддавати — стаєш слабшим?

Carmos: Можливо, але якщо мета варта того?

Aborax: Він не любить слабких, тому не визнає подібних жертв.

Carmos: Я зрозумів, жертвою має бути хтось інший.

Aborax: Так. Причому це має бути той, хто стоїть на шляху досягнення мети.

Після інциденту, що стався з трьома учнями, Аркадій Петрович дав завдання завгоспу прибрати запори з вхідних дверей до підвалу, доки там проводять уроки.

Ще до початку уроків у його кабінеті з'явилася відвідувачка – мати Ані Шахової. Миловидна шатенка середнього зросту впевнено зайшла до кабінету, не приховуючи свого рішучого настрою. За останні пів року він приймав її вже втретє, і щоразу привід був той самий. Жінка скаржилася на те, що один з учнів, Гліб Лавров, тероризує клас. Як і минулого разу, Аркадій Петрович пообіцяв їй розібратися в інциденті, але наприкінці розмови залишилося помітним, що задоволення від розмови відвідувачка не отримала.

Аркадій Петрович і сам мав трьох доньок. Старшій – вісімнадцять, молодшій – три. Він би й сам переживав на місці матері своєї учениці. І коли обіцяв розібратися, був щирий у своєму бажанні. Парадокс був у тому, що всі вчителі, які викладали у 9-Б, у тому числі й класний керівник, бачили у Глібі Лаврові ідеального учня. Такі скарги не поєднувалися з образом порядного, врівноваженого, старанного підлітка.

Аркадій Петрович неодноразово розмовляв із Глібом, його батьками, класним керівником, учнями у класі, але щоразу приходив до висновку, що Лавров — звичайний самовпевнений підліток. Його зухвалість батьками, за освітою психологами, сприймалася, як бажання самоствердитися. При цьому батьки-психологи не бачили в цьому нічого поганого. Вчився Лавров добре, шкідливих звичок не мав, вчителям не грубив, класним керівником характеризувався як хороший організатор. Та й у явних порушеннях порядку поміченим не був.

Те, що він підбив клас на бунт, сталося вперше. При цьому він наступного дня попросив вибачення у Жанни Борисівни, і інцидент виявився вичерпаним. Вони вирішили, що виставлені у пориві емоцій оцінки не враховуватимуться, а Гліб пообіцяв подібних витівок не влаштовувати.

Мати Ані Шахової скаржилася, що це за вказівкою Лаврова її доньку закрили в підвалі, але у самого Гліба на цей час було залізне алібі — одразу ж після сьомого уроку він займався англійською з учителем.

Жора не зізнавався. Цілком імовірно, що він діяв за вказівкою одного зі своїх однокласників. Це була помста за те, що двоє учнів погодилися писати контрольну, коли інші влаштували бойкот. Що міг зробити Аркадій Петрович?

Він викликав до себе Гліба Лаврова одразу після того, як пішла мати Ані Шахової. Гліб дивився ясним поглядом і заперечував, що причетний до ув'язнення своїх однокласників у підвалі. Те саме заявили всі інші учні 9-Б, коли Аркадій Петрович після першого уроку зайшов до їхнього класу.

Поведінка Єрьоменка-молодшого здивувала директора. Він спробував розібратися в тому, що сталося, вислухавши розповідь ув'язнених у підвалі учнів. Але у випадку Єрьоменка-молодшого напоровся на невидиму стіну. Відсутній погляд. Односкладні відповіді на питання. Аркадій Петрович завжди насторожено ставився до таких учнів: на що чекати — не відомо. Він вирішив краще придивитися до нього. Згадав, що так і не з'ясував у Олександра Єрьоменка причини звільнення його сина з попередньої школи і вирішив поговорити про це з Андрієм Єрьоменком.

Наступного дня директор зустрів Андрія біля кабінету 9-Б перед уроками та запросив поговорити, вийшовши у двір школи. Мовчки відвів подалі від шкільної метушні й запропонував сісти на лавці в малолюдному місці. Навколо розрослися щільні кущі, і вчителі не раз зганяли з цієї лавки парочки, що цілувалися. Аркадію Петровичу це місце казалося зручним для розмов без свідків.

— Ну, як тобі наша школа? — спитав директор.

— Нормальна, — відповів Андрій.

"Знову уткнувся поглядом у землю", — Аркадій Петрович з цікавістю оцінював поведінку свого підопічного.

— З однокласниками познайомився?

— Так.

— І як вони?

— Нормальні.

Декілька питань виявилося достатньо, щоб директор зрозумів, що на відверту розмову, навіть без свідків, Єрьоменка-молодшого розговорити не просто. Тому він вирішив не ходити манівцями, а запитати прямо про те, що його цікавило.

— Я так і не знаю, що трапилося у твоїй минулій школі.

Андрій ледве помітно зіщулився і нічого не відповів.

— Конфлікт із вчителями — це, знаєш, поняття відносне, — вів далі Аркадій Петрович. — Я хочу знати, що сталося.

— Не треба вам знати, я ваших вчителів не чіпатиму, — тихо пробурчав Андрій після паузи.

— Ось як? — Аркадій Петрович усміхнувся. — Дякую. Я не переживатиму тоді за своїх вчителів. А за учнів?

— За учнів... Я Жорика не бив, він упав і сам вдарився,— у тій самій манері, тихо й нерозбірливо відповів Андрій.

— Так, бачив я це вухо, яким він ударився. — Аркадій Петрович зробив невелику паузу і додав: — Не хочеш розповідати — спитаю твого батька.

Відповіді все одно не було.

«Так, собі на умі. Відмовчується до упору», — подумав Аркадій Петрович.

— Гаразд, можеш іти на урок. — Директор вирішив закінчити розмову і підвівся, збираючись піти, але Андрій мало того, що не піднявся, він ніби ще більше вріс у лаву. Аркадій Петрович обернувся до нього.

— Так що?

— Не треба в батька, — сказав Андрій. — Не було нічого такого. Жорик сам сказав — це був невдалий жарт. Все минулося. Я його тільки штовхнув. Я його не зачеплю більше...