Розділ 3. Покарання

Червоний дракон.10 вересня.

Aborax: Пам'ятай, що той, хто бере по волі своїй, вище того, хто просить і отримує з милості.

Carmos: Я знаю, що в цьому жорстокому світі можна сподіватися тільки на себе. Але Бог допомагає тому, хто просить.

Aborax: «Бог допомагає тому, хто просить»?! Це казки, вигадані для слабких. Бог ще на зорі століть відмовився від людей, вигнавши їх з Раю. І тепер тільки мститься за те, що людина змінила «солодке незнання» на «справжнє знання», посилаючи на них поневіряння та покарання за «гріхи».

Carmos: А якщо просити допомоги у того, хто дав «справжнє знання», він допоможе?

Aborax: Він не допоможе тому, хто просить і слабкий. Ніколи не проси у Нього. Він сам відзначить того, хто слідує Його знанням.

На черговому уроці алгебри з'ясувалися оцінки за контрольну, а після уроків і те, що Гліб Лавров не прощає штрейкбрехерів. Шістка за контрольну змусила полегшено зітхнути, правда, полегшення було недовгим.

В кінці навчального дня Жора повідомив, що його, Андрія, кличе вчителька англійської мови після сьомого уроку до тієї кімнати, де вчора проходив їх урок. Зібравши речі та спустившись у підвал, Андрій виявив порожню кімнату. Зазирнув у сусідні — там також нікого не було. Почекавши п'ять хвилин, він почув кроки й незабаром побачив у коридорі своїх однокласників — Жору та Аню.

Вони підійшли до Андрія.

— А де Людмила Дмитрівна? — запитала Аня, заглядаючи до класу.

Андрій глянув на Жору. Жора засовався на місті і якось боком пішов назад уздовж коридору, на ходу невпевнено кажучи:

— Я піду подивлюся в учительській.

Тієї ж миті в підвалі згасло світло.

Вдалині почувся стогін, джерелом якого виявився Жора.

Андрій та Аня майже одночасно увімкнули ліхтарики на телефонах.

— Це Лавров, — пошепки сказала Аня.

Андрій посвітив телефоном в один, потім в інший бік вузького підвального коридору.

— Ходімо? — кивнув однокласниці й показав у бік виходу з підвалу.

— Не поспішай, — та зупинила його, — це може бути Лавров.

Андрій ще раз обвів ліхтариком навколишні стіни та посвітив у темряву коридору.

— Немає нікого. Я йду.

Не чекаючи на відповідь, Андрій рушив уздовж коридору. Аня нерішуче пішла за ним.

Там, де з підвалу мав бути вихід, перед зачиненими дверима на підлозі сидів Жора, опустивши голову на коліна.

— Жора, з тобою все гаразд? — За спиною Андрія почувся насторожений голос Ані.

Жора тихо заскиглив, але голову не підняв.

— Агов, — Андрій штовхнув його в плече і перевів світло ліхтарика на двері.

— Вони зачинили двері, — невиразно промимрив Жора, але Андрій і сам це вже зрозумів.

— Є хто там?! — якомога голосніше сказав він і вдарив кулаком у двері. Гул від удару луною рознісся вздовж усього підвального приміщення. Питання залишилося без відповіді.

— Я зателефоную Свєті, — сказала Аня, — тільки… У мене немає зв'язку.

Андрій глянув на екран свого телефону:

— Що це в біса таке?

Якийсь час вони всі втрьох стукали щосили у двері. Результату не було. Крім того, що від гуркоту заклало вуха.

— Це що, зачароване місце? У школі дофіга народу, чому ніхто не чує? — Андрій нічого не міг збагнути.

— Це колишнє бомбосховище. Нагорі ще одні двері, залізні та товсті. Я дурень, останній дурень! — Жора знову сів на підлогу. — Я вчора розтріпався, що тут немає зв'язку.

— Жора, ти дурень, бо погодився нас завести сюди! — різко сказала Аня.

При цьому Андрій відразу ж згадав, що це Жора сказав, що на нього чекає тут вчителька. Він сів навпроти Жори й висвітлив йому обличчя. Той, щулячись, відвернувся.

— Жорик, якщо ти мене обдув, я зроблю з тебе відбивну, — погрозливо процідив крізь зуби. — Морду не відвертай!

— Я ж до чого?! Я теж тут! — нервово відмовлявся Жора.

Андрій не відставав:

— Жорик, це просто з'ясується. Я завтра спитаю. Якщо це Лавров, що він готує? — Припущення Ані, що Жора привів їх сюди за вказівкою Лаврова, здавалося дедалі переконливішим.

— Я не знаю, відчепись, — огризнувся Жора.

Андрій зі злості штовхнув його ногою, не звертаючи уваги на його здавлене "а-а-а", і звернувся до Ані:

— Я пошукаю зв'язок.

Підвал був невеликий — три класи без вікон та кілька зачинених дверей. Андрій досить швидко повернувся.

— Я тут шукала, зв'язку немає, — тремтячим голосом пробелькотіла Аня.

Жора так само сидів на підлозі, підібгавши коліна та опустивши на них голову.

Андрій знову висвітлив телефоном обличчя Жори:

— Він збирається відкривати, чи нам тут сидіти до ранку?

— Не знаю, — пробубнив Жора і... Отримав у вухо кулаком.

Жора завив від болю і впав на бік. Від несподіванки ойкнула Аня, потім почувся гуркіт: вона відсахнулася, спіткнулася і впала.

До стогонів Жори приєдналося дівоче ойкання та схлипування. Якби не воно, Жорі довелося б не солодко. Андрій відчув у собі звіра, на мить уявивши, що буде завтра, якщо він не з'явиться додому сьогодні до ночі.

— Що там, на хр*н, таке?! — У темряві при світлі одного телефону було важко орієнтуватися. Андрій мало сам не спіткнувся об Жору, що розпластався на підлозі.

— Відро, — шморгала носом Аня з темряви. — Я телефон упустила.

Телефон відлетів досить далеко, довелося поповзати навколішки коридором.

Коли телефон знайшовся, Жори біля дверей вже не було.

— Приб'ю, суку! — Андрій був готовий вибухнути від злості. — Ти чуєш, Жорик! — гукнув він у темряву. — Кончений боров! Можеш ховатись. Завтра стікатимеш жиром і соплями!