Розділ 1. Зустріч

Червоний Дракон. 31 серпня.

Aborax: Радий вітати тебе, Кармосе. Я твій Наставник. Готовий відповісти на всі запитання.

Carmos: Привіт. У мене поки що нема запитань.

Aborax: Тоді запитання є у мене. Що привело тебе до Червоного Дракона?

Carmos: Інтерес. Я читав кілька постів.

Aborax: У такому разі що з того, що ти прочитав, викликало найбільший душевний відгук?

Carmos: Можливість набути силу і свободу.

Aborax: Тоді ти вибрав правильний шлях. Ласкаво просимо!

Наприкінці серпня стояла нестерпна спека. «Недарма кажуть: стояла», — розмірковував Аркадій Петрович, вийшовши з метро у центрі міста. Повітря зовсім не ворушилося і здавалося в'язким. «Це через підвищену в'язкість повітря люди рухаються як в уповільненому фільмуванні, чи це в мене вже плавляться мізки... Потрібен кондиціонер. А ще краще – кондиціонер та чашка кави». Свій порятунок Аркадій Петрович знайшов у невеликому кафе. Прохолодне повітря й ароматний запах трохи зняли втому, що накопичилася, але водночас геть-чисто відбили бажання йти на семінар — хотілося залишитися сидіти в цьому затишному кафе до самого вечора, коли вщухне спека і повітря хоч трохи заворушиться.

Можливо, саме через спеку та втому Аркадій Петрович насилу впізнав колишнього однокласника. Здригнувся від несподіванки, коли хтось підійшов збоку і поплескав по плечу.

— Аркашо, це ти?

Перед ним стояв чоловік  в півтора раза ширший за нього в плечах і на дві голови вищий на зріст. Копа світлого волосся ще більше збільшували його і без того велику голову, а голубі очі сяяли радісним блиском. За мить незнайомець сів навпроти Аркадія за його столик, поклавши великі руки на стіл.

Придивившись до свого співрозмовника, Аркадій Петрович змінився на обличчя. Розгублено усміхнувся:

— Єрьоменко? Сашко? Казали, ти поїхав на ПМП. До Франції, чи ні, до Англії.

— Повернувся. Давно вже. — Новоявлений співрозмовник не зводив щасливого погляду від Аркадія. — У мережах тебе шукав. На стару адресу заходив. — Він махнув рукою, підзиваючи офіціанта. Замовив каву.

— Тепер там новобудова, приватний сектор знесли, а в мережах я не ходок. — Аркадій Петрович зробив паузу. — Сашко, вибач, не впізнав. Ти й раніше був великий, а зараз просто брила. Налякав мене.

— Еге ж, а ти? Куди свої кучері дів? Он, залисина світиться.

Аркадій Петрович провів долонею по тому, що колись було «кучерями»:

— Натомість живіт придбав, — парирував він. — А Саша Єрьоменко — молодцем, ком нервів не відростив.

— Ком нервів? — перепитав Олександр і розплився в усмішці. Потім продовжив: — Як повернувся, тільки Мишка Серьогіна бачив. В мережах дещо з ким спілкувався. То де ти? Чим займаєшся? Чи все ще сієш добре і вічне?

— Сію-сію, Сашко, працюю, все в тій же школі. — Аркадій Петрович дістав свою візитку і простяг давньому другові. Той, не читаючи, поклав візитку в нагрудну кишеню сорочки й сказав:

— І я теж, нібито, викладаю тепер. Тренером у бійцівському клубі на Шулявці — «Спарта» називається, ну якщо знаєш, звичайно. Хоча це так, більше для душі. Як повернувся, намагався тут бізнесом займатися. Скажу тобі — згубна справа, Україна — не Британія. Рахунок у TSB залишився. Не шик, але жити можна.

— Говорили, ти круто пішов, світовий рівень.

— То коли це було. — Олександр зітхнув, не втрачаючи при цьому лукавого блиску в очах.

— Бачив років десять тому тебе у телевізорі, на якомусь крутому турнірі, не пам'ятаю вже. Вирішив відпочити?

— Старий.

— Сорок років — старий? На мою думку, так ти в повному розквіті сил.

— На сили не нарікаю, для боксу — старий.

Аркадій Петрович помітив іронію в голосі співрозмовника і вирішив перевести розмову на іншу тему:

— Дружина? Діти?

— Син у мене, а ти? — пожвавішав Олександр.

— Троє дочок, дружина четверта. Цілий жіночий загін. А коли ще теща у гості приходить, ледве стримую оборону. — Чи то кава подіяла, чи то несподівана зустріч, але сонливість, як вітром здуло. Аркадій Петрович налаштувався на довгу розмову, добре, що до семінару залишався ще час. «А може, котись він до біса, цей семінар». — Дорослий син?

— В дев'ятий перейшов, точніше, не перейшов, — Олександр підніс чашку кави до губ, — ну це так, дрібниці життя. — Відпивши ковток, він почав розповідати про зустріч із спільним знайомим, Мишком Серьогіним.

Повз Аркадія Петровича не пройшло його небажання говорити про свою родину. Він слухав розповідь колишнього друга неуважно. Заважала неспокійна думка: «не все гаразд у нього...»

— Чому не перейшов? — втрутився в розповідь Олександра.

— Ти про що? — той удав, що не зрозумів запитання.

— Я серйозно запитую. Проблеми? Зі здоров'ям?

Аркадій Петрович добре пам'ятав Олександра Єрьоменка в молодості. Той ніколи не скаржився, навіть коли було зовсім погано. І зараз, коли минуло майже двадцять років відколи розійшлися їхні дороги, він особливо не розраховував на відвертість, але втриматися від такого питання не зміг.

— Ти знаєш, Аркашо, — зітхнув Олександр і, трохи помовчавши, продовжив, — дурна ситуація. Виперли зі школи. Зрозуміло, все дійшло до ручки, і далі залишатися там не можна було. Я поніс документи до сусідньої школи, потім ще до однієї, а там не беруть. Таке враження, що директорка з усіма змовилася. А куди після восьмого? Треба бодай дев'ять закінчити.

— Не хоче вчитися? — співчутливо поцікавився Аркадій Петрович. Така категорія учнів була добре йому знайома. Не виженеш і на другий рік не залишиш. Оформляти індивідуальне навчання батьки не хочуть, багато мороки з документами. Так і переходить учень з одного класу до іншого, поки не доходить до дев'ятого.