Розділ 1.

Лев біля ратуші був її.

Не юридично, звісно. Юридично він належав місту, туристам, голубам і кожному, хто хотів сфотографуватися з кам'яною мордою, яка вже півтора століття дивилася на Ринок із виразом «я вас усіх переживу». Але щоранку з восьмої до одинадцятої лев був її. Мира ставила футляр на бруківку з лівого боку, там, де тінь від постаменту ховала від сонця до десятої, розкладала пюпітр, хоча ноти їй давно були не потрібні, і починала з Баха.

Бах відсіював випадкових. Лишалися ті, хто вмів слухати. Таких було небагато: дві-три пані з торбами з Галицького ринку, якийсь японець із фотоапаратом і Паганіні.

Паганіні був голубом. Сизим, товстим, з одним білим пером у хвості й характером дрібного рекетира. Він сідав на край футляра, розглядав монети, як особисту образу, і йшов лише тоді, коли Мира переходила на Паганіні справжнього. Звідси й ім'я.

Так було й цього ранку — рівно до сьомої п'ятдесят двох.

Мира вийшла з Краківської о сьомій п'ятдесят, з футляром за спиною і паперовим стаканчиком у руці. Зоря, яка варила каву в «Медовій пані» за рогом, щоранку малювала на кришці маркером якусь дурницю. Сьогодні це була скрипка з м'язами і підпис «ти зможеш, сонце». Мира не була певна, що саме вона мала змогти. Зоря завжди писала так, ніби Мира щодня йде на війну.

Бруківка була ще мокра після поливальної машини. Пахло кавою, мокрим каменем і трохи — смаженими пончиками. Мира любила Ринок о цій порі. Туристи ще спали, екскурсоводи ще не розгорнули своїх парасольок, і місто звучало чесно: скрип ставні, кроки, дзвінок трамвая десь на Підвальній.

А потім воно зазвучало нечесно.

Бас ударив так, що в неї завібрував стаканчик. Глухий, рівний, наче під бруківкою хтось забивав палі. Над ним — дзвінке клацання, ніби хтось розсипав по каменю скляні кульки. Потім голос. Не спів — щось середнє між диханням і барабаном.

Мира зупинилася.

Звук ішов від лева. Від її лева.

Біля постаменту, на її місці, у її тіні, стояв хлопець. Кепка задом наперед, біла футболка з написом, який Мира з десяти метрів не розібрала, широкі штани, кросівки такі чисті, ніби він їх щойно дістав із коробки. На бруківці перед ним — колонка завбільшки з невелику тумбочку, мікрофон на стійці і металева коробочка з педалями, на які він тиснув ногою, мов на газ.

Він бив губами ритм у мікрофон, і коробочка цей ритм повторювала. Він додавав поверх ще один шар — клацання язиком. Коробочка повторювала і його. Потім він заспівав низьку протяжну ноту, і все це злилося в щось таке, від чого в Мири, всупереч її волі, сіпнулася нога.

Вона негайно поставила ногу на місце.

Довкола хлопця вже стояло людей п'ятнадцять. О восьмій ранку. На Бахові в неї стільки не набиралося і до обіду.

Мира дочекалася, поки він закінчить. Не тому, що слухала. А тому, що була вихованою людиною.

Хлопець дограв, підняв руки, і п'ятнадцять людей заплескали. Двоє кинули гроші в кепку, яка лежала біля колонки. Друга кепка. Він що, носив їх із запасом?

— Дякую, Львове! — сказав він у мікрофон таким тоном, ніби стояв на стадіоні. — Я тут щоранку!

— Ні, — сказала Мира.

Сказала вона це тихо, але хлопець почув. Повернувся. У нього було засмагле обличчя, темні брови й усмішка людини, якій ніколи в житті не казали «ні» без того, щоб потім не передумати.

— Перепрошую?

— Ти тут не щоранку. Щоранку тут я.

Він подивився на футляр у неї за спиною. Потім на пюпітр під пахвою. Потім знову на неї.

— О, колега! — зрадів він так щиро, що Мира мимоволі відступила. — Скрипка? Класно. Слухай, а ти...

— Це моє місце.

— На ньому не написано.

— Написано. — Мира тицьнула пальцем на бруківку біля постаменту. Там, якщо придивитися, ще проглядав стертий крейдяний скрипковий ключ, який вона намалювала в травні, коли їй було дуже сумно. — Ось.

Хлопець присів і довго роздивлявся камінь.

— Це равлик.

— Це скрипковий ключ!

— Слухай, я не сперечаюся, але з цього боку — равлик. — Він підвівся і струсив руки. — Я Данило.

Він простягнув долоню. Мира подивилася на неї, як Паганіні на монети.

— Мені байдуже, як тебе звати. Я граю тут із восьмої до одинадцятої. Щодня. Вже два місяці. Усі знають.

— Хто — усі?

— Усі! — Мира обвела рукою площу, на якій саме в цей момент не було нікого, крім прибиральника і жінки з собакою. — Пані з пончиками знає. Муніципали знають. Голуби знають.

— Ну, голуби — серйозний аргумент, — погодився Данило. — Але дивись, зараз вісім нуль сім. А я тут із сьомої. Хто перший встав, того й лев.

— Це не так працює.

— А як?

Мира відкрила рот і зрозуміла, що не знає. Не було ніяких правил. Не було реєстру вуличних музикантів із закріпленими точками. Був тільки її ранок, її тінь і її Бах. І цей хлопець, який увалився в усе це, як гучномовець на похорон.

— Нормальні люди домовляються, — сказала вона нарешті.

— Я нормальний! — Данило розвів руками. — Давай домовимося. Можемо разом. Ти мені мелодію, я тобі ритм.

— Бах не потребує ритму.

— Бах просто не чув мого.

Хтось у натовпі, що ще не розійшовся, засміявся. У Мири загорілися вуха. Скрипку можна було роздивлятися скільки завгодно. Її саму — ні: ані червоних вух, ані рук, які не знали, куди подітися.

Вона розвернулася і пішла.

Не геть із Ринку. Нікуди вона з Ринку не піде. Вона пішла до фонтана з Діаною, що на розі площі, за якихось тридцять метрів, розклала пюпітр так різко, що він ледь не склався їй на ногу, відкрила футляр і дістала Стефу.

Стефа була бабусиною скрипкою. Їй було років сто, вона мала тріщину на обичайці, заклеєну ще за радянських часів, і голос — низький, трохи хрипкий на струні соль, як у жінки, що півжиття проспівала на морозі. Бабуся казала, що скрипку треба називати на ім'я, бо інакше вона ображається і фальшивить. Мира тоді сміялася. А потім бабусі не стало, і Мира відтоді жодного разу не назвала скрипку інакше.