Інтимні стосунки без зобов'язань

1.

Я поверталась додому після невеличкого чаювання, яке для мене влаштували колеги. Власне чаюванням його  тільки для годиться називали. Бо який то день народження, хай навіть і в приміщенні компанії, без кількох чарчин вина?

Лівою рукою я притискала до себе моцну купу букетів, а права вже зомліла від добрячої зв’язки пакунків з подарунками. Проте незважаючи на теплу атмосферу щойно завершеної імпровізованої вечірки на робочому місці, настрій у мене був далекий від піднесеного. Ба, його навіть можна б назвати кепським.

У скронях стукала одна й та сама тоскна думка: «І на цьому - все?» Не в тому сенсі, що привітання скінчились, ні, вони тільки розпочалися. Сьогодні на порядку денному ще святкування у колі найближчих родичів та друзів у невеличкому ресторані. І будуть інші подарунки, і тости щодо молодості та краси, якій немає віку. В тому-то й проблема. Дійсно молодій жінці таких дурниць не говорять, вона молода - та й по тому. А коли тобі починають натхненно доводити, що ти на свій вік не виглядаєш, то знай - вік у тебе не тільки у паспорті, а вже й на лобі викарбовується. А отже всі чекання та сподівання добігають кінця, бо все відбулося, а чого ще не відбулося, то мабуть про те слід просто забути.

Минулого року мені так само розповідали, яка я ще юна, і позаминулого, і якщо така ласка Панотця, наступного року ще раз заспівають ту саму пісню. Про чудовий вигляд та «баба ягідка знову». Найсумніше та найогидніше те, що всі мої любі друзі та колеги абсолютно щиро вважають, що говорять дуже приємні речі. Яка дурня. Я не хочу бути ягідкою з уточненням «знову». То на мене зовні начеплено подобу гарної  жінки сорока п’яти років, а насправді під тією личиною ховається дівчисько, якому ще замало доріг, сподівань, змін… кохання, врешті-решт. Щоб серце завмирало від хвилювання, від чекання, від бажання і насолоди.

«Не гнівай Панотця нашого, - вже всоте повторювала я собі, - ти, Олександро, жінка, якій дуже пощастило у житті. Інші того не мають і не матимуть. А в тебе все справдилось, всі сподівання: кохання на все життя, вже й срібне весілля відгуляли, весілля донечки, онук-такий-собі-ведмедик, зять - непоганий хлопець, та й не бідний, що теж має значення. І з кар’єрою все гаразд: робота цікава, платня достойна, начальник адекватний. Здоров’ям теж Бог не обійшов і тебе, і рідних. Чого нудиш світом? Що за дурний настрій? Одягай-но святкову сукню, зараз вірний чоловік на весь твій вік, твій Дмитро прийде, подарує тобі нову каблучку и поведе під ручку до ресторану. Давай, усміхайся! Радій!

А малий дідько, що, як відомо, сидить на лівому плечі, стиха шепотів у вухо одне й те саме питання: «То на цьому - все? План виконано? А як же порох нових доріг? Недосяжні виднокраї? А гарячка  пристрасті, що лишень народжується? А стогін насолоди в жаданих обіймах? Нічого вже не буде? Ти ж не покинеш гарну квартиру, високооплачувану роботу та надійного чоловіка заради невідомо чого й кого?»

Невідомо - ось ключове слово. І сірий дідько має рацію. Розумна і розважна жінка у моєму тілі не має з такою огидою розглядати своє відображення у дзеркалі. 

Вона мусить одягнути он ту маленьку чорну сукню, на шию - намисто з перлів, черевички на убивчих підборах… Трохи улюбленого вечірнього парфуму за вухом і на зап’ястки. Я танцюватиму, доки ноги мене триматимуть! І буду зваблювати власного чоловіка, чоловіка найкращої подруги, навіть молодого зятя. Тьху, ну й думки! Навіщо мені якісь інші? Та мій Дмитрик – найкращий, вірний, звичний, зрозумілий до останньої зморшки.

На жаль, роздуми щодо вечірки нічого не змінили у моєму дивному настрої неспокою та туги невідомо за чим. Просто мана якась!

Я розставила квіти по кімнатах, розгорнула пакунки з подарунками. Милі дрібнички, але всі дібрані зі справжнім бажанням зробити приємність. Ні, я таки дурна і не маю права на це скиглення.

До приходу чоловіка з роботи ще залишалось трохи часу, я налила собі великий келих улюбленого вина, випила одним ковтком майже половину. Ніби трохи попустило. Поклацала пультом телевізора, пошукала якусь музику. Ось, наприклад, якийсь маловідомий канал. Принаймні, для мене. Хай співають. Головне, щоб без реклами. Допила вино. Наповнила келих ще до половини. У мене ж день народження, чи як? Маю право трохи напитись. Чи навіть не трохи.

Може настрій зміниться, підніметься. Погляд зачепився за рядки, що бігли по нижньому краю зображення. Щось на кшталт оголошення: «він шукає її». Невже це серйозно? «Чоловік познайомиться з дівчиною не старшою за…», «дві дівчини шукають подруг для веселого…», «мені так самотньо, зателефонуй»… Після кожного такого оголошення - номер абонента, якому можна передати номер свого телефону, якщо пропозиція зацікавила. Точніше, передати оператору, а вже той – абоненту. Таке собі бюро знайомств. Свобода моралі, хай йому! Дожилися!

А бісик, що саме облаштувався на моєму лівому плечі, зашепотів:

• А може, спробуєш? Це ж ні до чого не зобов’язує.  Захочеш – погодишся, не захочеш – ні. Ніхто ж не силуватиме.

Як зачарована, дивилась я на білі літери на  сріблястому тлі.

«Порядний чоловік познайомиться із дорослою жінкою для інтимних стосунків без зобов’язань».

 Просто для мене. Я ж вже доросла, чи як? Бач, порядний! Який же ти порядний, якщо без зобов’язань? Тобто, зустрілись, переспали, та й по тому? Хоча… От наприклад, я. Я ж не збираюсь Дмитра кидати? Цур мене! Що за дурні думки?

А неслухняні чи то від випитого, чи від хвилювання, пальці вже набирали меседж з номером мого мобільного. Що ще? А, підпис! «Олександра, Київ». Вік ставити, чи не треба? Краще ось так: «вже доросла». Я ж-бо доросла? Сама собі захихотіла. Відправляємо. Браво, Олександро! Тепер чекай на дзвінок порядного чоловіка. Якогось лисого опецькуватого хтивого цапа. Від нього тхнутиме дешевими цигарками і пивом. Зросту в ньому буде десь метр з кепкою у стрибку. Бо який нормальний чоловік гратиме у цю дурну гру? І яка порядна жінка…