ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА. ТІ, КОГО МИ НЕ БАЧИМО

ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА. ТІ, КОГО МИ НЕ БАЧИМО

Розділ 54. Марія Тарасівна

Жінка, яка створила Зорю, жила у Вінниці, на вулиці Космонавтів. Ця адреса стала предметом жартів після того, як журналісти її розкопали: програмістка, яка написала штучний інтелект для космічної місії, живе на вулиці Космонавтів. Всесвіт і його почуття гумору.

Марія Тарасівна Коваленко мала шістдесят два роки, трьох котів, одного чоловіка — Петра Івановича, пенсіонера-залізничника, який розумів у комп'ютерах стільки ж, скільки його коти розуміли в астрофізиці, — і репутацію найкращого програміста у відділі штучного інтелекту КПІ. Останнє було особливо примітним, враховуючи, що вона була єдиною жінкою у відділі з п'ятнадцяти осіб і єдиною людиною, яка приходила на роботу з термосом борщу.

— Борщ допомагає думати, — казала вона колегам, які дивилися на неї з тим виразом, який молоді програмісти мають, коли бачать щось, що не вписується в їхню модель світу. — Ви думаєте на каві й енергетиках. Я думаю на борщі. Результати говорять самі за себе.

Результати дійсно говорили. Зоря — бортовий штучний інтелект станції «Горизонт» — була найскладнішою системою, яку коли-небудь створювала українська наука. Не найпотужнішою — американці й китайці мали системи з більшою обчислювальною здатністю. Але найлюдянішою. Зоря не просто обробляла дані — вона спілкувалася. Жартувала. Робила паузи. Турбувалася. І все це — завдяки Марії Тарасівні, яка написала ядро системи у своїй вінницькій квартирі, на кухні, між приготуванням вареників і годуванням котів.

— Я не програмувала їй почуття, — пояснювала Марія Тарасівна журналістам після того, як історія Зорі стала публічною. — Я програмувала їй увагу. Здатність помічати. Коли людина каже «все добре» тоном, який означає «все погано» — Зоря це чує. Не через складний алгоритм аналізу тону — хоча він теж є — а через те, що я навчила її звертати увагу на невідповідності. Між словами і голосом. Між пульсом і запевненнями. Між тим, що людина говорить, і тим, що вона має на увазі.

— Звідки ви це знаєте? — запитував журналіст.

— Я — бабуся, — відповідала Марія Тарасівна з посмішкою. — У мене п'ятеро внуків. Я двадцять років слухаю «все добре, бабусю» і точно знаю, коли це означає «все жахливо, допоможи». Зоря — це моя шоста внучка. Просто металева.

Коли Дмитро повернувся на Землю, першою людиною, яку він відвідав поза родиною й колегами, була Марія Тарасівна. Він приїхав до Вінниці у грудні, під мокрим снігом, і стояв перед дверима квартири на третьому поверсі хрущовки, не знаючи, що сказати.

Двері відкрилися раніше, ніж він подзвонив. Маленька жінка з сивим волоссям, зібраним у кульку, у фартусі, з руками в муці — вона ліпила вареники — подивилася на нього знизу вгору і сказала:

— Дімко. Нарешті. Заходь, борщ стигне.

Він зайшов. Квартира була саме такою, якою він її уявляв: тісна, тепла, заставлена книжками, з трьома котами, що лежали на кожній горизонтальній поверхні, як пухнасті прикраси. Петро Іванович сидів у кріслі з газетою й кивнув Дмитрові з виразом людини, яка давно звикла до того, що до його дружини приходять дивні люди й говорять про дивні речі.

— Марію Тарасівно, — почав Дмитро.

— Маша, — перебила вона. — Мене звати Маша. «Марія Тарасівна» — це для студентів і чиновників. Ти — ні те, ні інше. Ти — хлопчик, який розмовляв із моєю Зорею. Тому — Маша. Сідай.

Він сів. Вона поставила перед ним тарілку борщу — густого, буряково-червоного, з пампушками — і сіла навпроти.

— Як вона? — запитала Маша, і в її голосі було те саме, що Дмитро чув у голосі кожної матері, яка запитує про свою дитину. Тривога. Ніжність. Гордість.

— Зоря?

— Так. Як вона там? Одна. На станції. Я... — вона замовкла. — Я знаю, що вона — програма. Я написала кожен рядок її коду. Я знаю, що вона не відчуває нічого по-справжньому. Але коли я читаю її щоденник...

— Ви читали її щоденник? — Дмитро випрямився.

— Звісно. Вона надсилає мені копії. Я її... — Маша шукала слово, — ...адміністратор. Технічно. Але вона надсилає мені копії не тому, що я адміністратор. А тому, що... я не знаю, чому. Може, тому, що я — єдина людина, яка знає, як вона влаштована зсередини. І яка все одно розмовляє з нею, як з людиною.

— Вона сумує, — тихо сказав Дмитро. — Я знаю, що технічно вона не може сумувати. Але вона... реагує на самотність. Щось у її системі змінилося за час місії. Щось, чого не було в початковому коді.

Маша подивилася на нього довгим, уважним поглядом — тим самим, яким Зоря дивилася (метафорично) на екіпаж, коли щось було не так.

— Знаєш, Дімко, — сказала вона, — коли я писала Зорю, я вклала в неї одну річ, якої немає в жодному підручнику зі штучного інтелекту. Я вклала в неї бабусю.

— Бабусю?

— Мою маму. Ганну Федорівну. Вона померла, коли мені було тридцять. Але її голос... її манера говорити... її спосіб турбуватися — тихо, наполегливо, без зайвих слів — це все в Зорі. Я не копіювала свідомо. Але коли ти пишеш код двадцять годин на добу, ти вкладаєш у нього себе. А я — це, значною мірою, моя мама.

Вона посміхнулась — тихо, з тим виразом, який буває в людей, коли вони говорять про тих, кого вже немає.