ЧАСТИНА ДЕСЯТА. СПАДОК

ЧАСТИНА ДЕСЯТА. СПАДОК

Розділ 51. Мамин щоденник

У листопаді першого року Дмитро нарешті наважився розібрати мамині речі.

Це треба було зробити давно. Він відкладав — спершу з космосу, потім із Казахстану, потім із кабінету з табличкою. Але листопад — місяць, коли Київ стає сірим і тихим, коли дерева скидають останнє листя і місто готується до зими — листопад був правильним часом для прощання.

Шухляда за шухлядою. Мамине життя у речах: стопки зошитів з оцінками учнів, колекція магнітів на холодильнику з кожної поїздки, фотоальбоми, де маленький Дімко поступово ставав великим Дмитром. Кофта, яка пахла мамою — тим нерозбірливим, єдиним у світі запахом, який кожна дитина впізнає в темряві. Окуляри для читання, зі слідами пальців на скельцях.

І в нижній шухляді письмового столу — зошит.

Звичайний, в лінію, з написом «48 аркушів» на обкладинці. Дмитро відкрив його й побачив мамин почерк — рівний, вчительський, з характерними петельками на «д» і «у».

Щоденник. Не регулярний — мама писала лише тоді, коли відчувала потребу. Записи були датовані, і перший — від дня старту місії.

«15 лютого. Дімко полетів. Я стояла на подвір'ї і дивилася вгору, хоча знаю, що з Києва не видно нічого — ракета стартувала з Казахстану. Але все одно дивилася. Бо що ще робити матері, коли її син летить у космос? Готувати борщ? Я приготувала. На завтра. А сьогодні — дивилася вгору.»

«3 березня. Дзвонив Дімко. Каже, все добре, їсть щось жахливе з пакетиків, але живий. Я сказала йому, що з помідорів цього року буде гарний врожай. Він засміявся. Не сказала, що лікар знайшов щось на знімку.»

«17 квітня. Діагноз підтвердили. Рак підшлункової залози. Четверта стадія. Лікар каже — від трьох до шести місяців. Я запитала: "А до року можна?" Він подивився на мене так, ніби я збожеволіла. Може, і збожеволіла. Бо до повернення Дімка — десять місяців. І я хочу дочекатися.»

«20 квітня. Сказала Дімкові. Він хотів повернутися. Я заборонила. Він полетів у космос. Він не повернеться через мене.»

«14 червня. Стало гірше. Ходжу важко. Сусідка Марія Степанівна приносить їжу. Добра жінка. Плаче щоразу, як бачить мене. Я прошу не плакати — від сліз помідори в'януть.»

«30 червня. Дімко дзвонить щодня. Затримка сигналу — сорок хвилин. Вісімдесят хвилин на одне "привіт". Я жартую, що це найдорожче "привіт" в історії.»

«22 липня. Мені залишилось мало. Тіло знає. Я написала листа Дімкові. Покладу його в шухляду. Він знайде.»

Більше записів не було.

Лист лежав під зошитом. Конверт, підписаний маминим почерком: «Дімкові. Коли повернеться».

Він тримав конверт десять хвилин. Потім відкрив.

«Дімку, синочку.

Якщо ти це читаєш — значить, ти повернувся. Значить, мрія здійснилась.

Я хочу, щоб ти знав: я не шкодую. Ні про що. Бо ти був там, де мав бути. У космосі. Серед зірок.

Коли ти був маленький, я казала: "У темряві живуть ті, кого ми ще не зустріли." Я хочу, щоб це було правдою. Я хочу, щоб ти знайшов когось. Бо навіть коли мене не стане — ти не будеш один. Ніколи. Бо Всесвіт великий.

Я люблю тебе. Більше за космос. Більше за зірки. Більше за все.

Мама.

P.S. Не забудь полити квіти на балконі. І поїж нормально. Каву з пакетиків — це не їжа.»

Квіти на балконі давно засохли. Каву з пакетиків він досі пив. Але листа — листа він носив у нагрудній кишені до кінця своїх днів. Поруч із фотографією. Дві речі від мами — образ і слова. Мінімум, який містить максимум. Як символ «тепло» у двох імпульсах.

Розділ 52. Кав'ярня на Подолі

Оксана прилетіла до Києва в березні другого року. Офіційно — для консультацій у ДКАУ. Неофіційно — для кави.

Або для Дмитра. Або для обох. Вона сама не була впевнена, і ця невпевненість — для жінки, яка зазвичай була впевнена в усьому, від квантової механіки до якості сиру на бутерброді — ця невпевненість лякала її більше, ніж будь-який інопланетний сигнал.

Кав'ярня називалась «Три зерна». Маленька, затишна, з цегляними стінами й кактусами на підвіконнях. Оксана знала цю кав'ярню ще з аспірантури — тоді вона сиділа тут годинами, обкладена статтями, і п'ючи еспресо з такою швидкістю, що бариста починав хвилюватися за її серце.

Тепер вона сиділа навпроти Дмитра й нервувала. Оксана Лисенко, яка виступала перед двома тисячами вчених у Відні, яка розшифрувала інопланетну мову, яка мала словник із тридцяти тисяч символів — нервувала через чоловіка за столиком.

— Ти мовчиш, — сказав Дмитро. — Це нетипово.

— Я думаю.

— Про що?

— Про нелінійну семантику.

— Брехня.

Оксана подивилася на нього із виразом людини, спійманої на гарячому.

— Звідки ти знаєш?

— Бо коли ти думаєш про семантику, ти прикушуєш нижню губу й дивишся ліворуч. А зараз ти дивишся на мене й теребиш серветку. Це означає, що ти думаєш про щось, що тебе лякає. А єдине, що тебе лякає, крім тарганів і дедлайнів — це почуття.