ЧАСТИНА СЬОМА. ВІДЛУННЯ та ЧАСТИНА ВОСЬМА. ОСТАННІ ДНІ

ЧАСТИНА СЬОМА. ВІДЛУННЯ

Розділ 41. Що сталося з тими, хто зник

За два тижні до Дня З Оксана Лисенко зібрала все, що знала про тих, інших — про цивілізації, які Джерело зустрічало й втрачало впродовж свого неймовірного існування. Вона назвала цей документ «Меморіал» — бо це був не науковий звіт. Це був некролог. Некролог для тих, кого ніхто на Землі ніколи не знав.

За даними, зібраними з розмов із Джерелом, за мільйони років вони зустріли щонайменше одинадцять цивілізацій. Одинадцять розумних видів, кожен зі своєю мовою, культурою, мистецтвом. Кожен — унікальний. Кожен — мертвий.

Перших Джерело зустріло так давно, що навіть їхня система часу не могла це виміряти точно. Вони жили на планеті біля червоного карлика — маленькі, теплолюбні істоти, що спілкувалися запахами. Їхня цивілізація проіснувала приблизно тридцять тисяч років — за космічними мірками, мить. Вони зникли, коли їхня зірка стала нестабільною.

Другі — мешканці газового гіганта, створіння, що існували у формі електричних розрядів в атмосфері. Вони спілкувалися блискавками. Їхнє мистецтво було таким чужим, що Оксана навіть не могла його описати — лише сказала: «Уявіть симфонію, де замість нот — грози, а замість інструментів — цілі атмосфери». Вони проіснували сто тисяч років і зникли з невідомих причин.

Треті, четверті, п'яті... Кожна історія — коротка, яскрава й трагічна. Як зірки, що спалахують і гаснуть. Цивілізації, що досягали своєї вершини, а потім — знищували себе війнами, вичерпували ресурси, ставали жертвами космічних катастроф або просто... втрачали бажання жити. Останнє вразило Оксану найбільше.

— Деякі з них, — розповідала вона Дмитрові, — просто зупинились. Перестали розмножуватися. Перестали будувати. Перестали говорити. Ніби втомились від існування. Джерело називає це «великим засипанням». Вони не вмерли від хвороби чи війни. Вони просто... заснули. Назавжди.

— Депресія у масштабі цивілізації? — запитав Дмитро.

— Може. Або екзистенційна криза. Коли цивілізація досягає рівня, на якому все можливо — коли немає проблем, які потрібно розв'язувати, цілей, яких потрібно досягати — деякі просто... перестають бачити сенс. Ентропія не лише фізична. Вона може бути й духовною.

— І Джерело бачило це? Спостерігало, як цивілізації засинають?

— Так. Кожного разу. Одинадцять разів за мільйони років — знаходити когось, радіти, будувати зв'язок, а потім — дивитися, як вони гаснуть. Уяви, як це — втрачати друзів. Знову і знову. Мільйони років.

— Чому вони самі не «заснули»? — запитав Дмитро. — Після одинадцяти разів... після одинадцяти втрат... чому вони продовжують?

Оксана подивилась на свої нотатки. Знайшла один фрагмент і прочитала:

— «Ми рухаємось, бо рух — це тепло. Зупинка — холод. Холод — кінець. Ми обираємо тепло. Завжди. Навіть коли тепло закінчується — ми шукаємо нове. Бо альтернатива — не існувати. А ми хочемо існувати. Бо може, наступне тепло — буде вічним.»

— Наступне тепло буде вічним, — повторив Дмитро. — Вони... сподіваються. Після всього — після мільйонів років і одинадцяти втрат — вони сподіваються.

— Або це не надія. Може, це їхня природа. Як наше серце б'ється, не запитуючи дозволу. Їхній «рух» — це їхнє серцебиття. Вони не можуть зупинитися. Навіть якщо хотіли б.

Дмитро думав про це довго. Про істот, які не можуть не сподіватися. Для яких надія — не вибір, а фізіологія. Як дихання. Як серцебиття. Як тихий голос, що лунає в порожнечі, тому що не лунати — неможливо.

І він думав про людей. Про те, як люди теж іноді «засипають» — не фізично, а духовно. Перестають мріяти. Перестають шукати. Перестають тягнутися до зірок. І як важливо — нестерпно, фатально важливо — мати когось, хто не дасть тобі заснути. Хто потрусить тебе за плече і скаже: «Вставай. Є ще стільки тепла, яке ти не знайшов.»

Мама робила це для нього. Зоря робила це на «Горизонті». Оксана робила це кожного разу, коли дзвонила о третій ночі й казала: «Йди спати», хоча насправді мала на увазі: «Я тут. Ти не один.»

І тепер — Джерело. Мільйонолітнє створіння, що летіло крізь порожнечу з єдиною метою: не дати Всесвіту заснути.

Розділ 43. Усі разом

За тиждень до від'їзду в Атакаму Дмитро зібрав усіх. Не офіційно, не для Комітету — просто запросив до своєї квартири на Оболоні. Вечеря. Четверо друзів, які не бачилися всі разом уже більше року.

Нолан прилетів із Х'юстона. Аміра — з Асуану. Оксана приїхала з іншого кінця Києва, що за її мірками було подорожжю, зіставною з міжпланетним перельотом.

Квартира була маленькою для чотирьох — тим більше що Нолан, здавалося, займав простір на двох. Але тіснота була правильною, домашньою. Як на «Горизонті», де шість на чотири метри вміщували цілий Всесвіт.

Дмитро готував борщ — за маминим рецептом, записаним її рукою на пожовклому аркуші, що висів на холодильнику вже двадцять років. Він не вмів готувати борщ так, як мама, — у нього буряк завжди виходив або занадто м'яким, або занадто жорстким, і зелень він різав не тією стороною ножа, як казала б мама, якби бачила. Але борщ вийшов їстівним. Можливо, навіть смачним — хоча Дмитро підозрював, що Аміра з її медичним тактом просто не стала б критикувати.