ЧАСТИНА ШОСТА. ЧАС МІЖ ЗІРКАМИ

ЧАСТИНА ШОСТА. ЧАС МІЖ ЗІРКАМИ

Розділ 35. Перший рік. Тінь слави

Слава — це інопланетянин, якого ніхто не хотів зустрічати.

Вона прийшла без попередження, без словника, без педагогічно вибудованих уроків. Просто одного ранку Дмитро Чумак прокинувся у своїй квартирі на Оболоні й виявив, що біля його під'їзду стоять три телевізійні фургони, а сусідка Марія Степанівна роздає інтерв'ю каналу «1+1», розповідаючи, яким «чудовим хлопцем» він завжди був і як вона «завжди знала, що Дімко далеко полетить».

— Зоря, — пробурмотів Дмитро, перш ніж згадав, що Зоря — на орбіті, а він — на кухні. Звичка розмовляти з бортовим комп'ютером виявилась стійкішою, ніж очікувалось.

Перший тиждень був божевіллям. Журналісти, блогери, подкастери, навіть один тіктокер, який якимось чином проник до під'їзду й зняв відео з підписом «КВАРТИРА ПЕРШОГО КОНТАКТЕРА!!1!» — відео набрало двадцять мільйонів переглядів, і сусіди потім тиждень скаржилися на натовпи фанатів.

Дмитро зачинився у квартирі й не виходив три дні. Їв те, що було в холодильнику — а було небагато, бо він десять місяців був у космосі, і молоко в холодильнику перетворилося на щось, що могло б зацікавити Аміру як біолога, але лякало Дмитра як людину.

На четвертий день зателефонував Нолан.

— Чумак, ти живий?

— Визначи «живий». Я фізично присутній. Морально — під великим питанням.

— Виходь із квартири. Це наказ.

— Ти більше не мій командир.

— Я завжди буду твій командир. Виходь. Їж нормальну їжу. Поговори з людьми. Не з журналістами — з людьми.

Дмитро послухався. Не тому, що Нолан наказав, а тому, що в холодильнику більше нічого не було, навіть того страшного молока — він його вилив, супроводжуючи процес словами, яких Зоря ніколи б не записала у бортовий журнал.

Він вийшов на вулицю вранці, о сьомій, сподіваючись, що журналісти ще сплять. Більшість справді спали — але одна жінка, невисока, з коротким сивим волоссям і блокнотом у руках, стояла біля під'їзду з виглядом людини, яка чекає і не збирається перестати.

— Пане Чумак? — сказала вона. — Мене звати Ірина Ковальчук. Я не журналістка. Я письменниця. І я хочу написати книжку. Про вас. Правдиву.

— Правдиву? — Дмитро подивився на неї з підозрою.

— Правдиву. Не ту, де ви — герой, який безстрашно зустрів Всесвіт. А ту, де ви — людина, яка не спала п'яту добу, сумувала за мамою й випадково натрапила на найважливіше відкриття в історії. Бо ця версія — цікавіша. І правдивіша.

Дмитро дивився на неї довго. Потім сказав:

— Ви знаєте, де тут можна нормально поснідати?

Вони сіли в кав'ярні на Подолі — маленькій, затишній, де бариста не впізнав Дмитра, бо був занадто зайнятий боротьбою з кавомашиною. Ірина Ковальчук виявилась жінкою п'ятдесяти двох років, авторкою трьох романів, які ніхто не читав, і колумністкою газети, яку теж ніхто не читав, але яка вперто продовжувала існувати.

— Чому ви хочете писати про мене? — запитав Дмитро, гріючи руки об чашку.

— Тому що ви — не той герой, якого люди уявляють. Люди уявляють космонавта з рекламного плаката — квадратна щелепа, стальний погляд, «один крок для людини». А ви — звичайний чоловік із синцями під очима, який п'є каву з такою жадібністю, наче три місяці не бачив кофеїну.

— Десять місяців.

— Тим більше. Бачите? Ось це цікаво. Не «людина, яка почула Всесвіт». А «людина, яка десять місяців пила бурду з пакетиків і тепер ледь не плаче від справжньої кави». Це — людське. Це — правда.

Дмитро відпив кави. Вона мала рацію — він ледь не плакав. Справжня, свіжозмелена, з маленької кав'ярні на Подолі. Та кава, яку він обіцяв купити Оксані. Треба подзвонити Оксані.

— Добре, — сказав він. — Але з умовами. Перше: ви не приходите до мене додому. Друге: ви не питаєте про маму, доки я сам не захочу розповісти. Третє: ви зовете мене Дмитро, а не «пане Чумак».

— Домовились, Дмитре. Ще кави?

— Будь ласка. І круасан. Два. Три. Усі, які є.

Ірина Ковальчук стала першою людиною на Землі, з якою Дмитро поговорив по-справжньому після повернення. Не як із журналістом — без камер, без «а що ви відчували?», без постановочних пауз для драматичного ефекту. Просто — розмовляв. Про космос, про тишу, про каву з пакетиків, про Зорю та її жахливі анекдоти, про Оксану, яка пояснювала граматику помідорам.

Ірина слухала. Записувала. Іноді сміялась — щиро, без удаваності. Іноді мовчала — коли Дмитро торкався тем, які ще боліли.

Вони зустрічались двічі на тиждень протягом трьох місяців. Кав'ярня на Подолі стала їхнім штабом. Бариста нарешті впізнав Дмитра — на другому місяці — і після цього кожна чашка кави приходила з безкоштовним круасаном і запитанням: «А правда, що інопланетяни мають щупальця?»

— Ми не знаємо, чи в них щупальця, — відповідав Дмитро щоразу.

— Але ж на картинці було схоже на щупальця! — наполягав бариста.

— На картинці тридцять два на тридцять два пікселі. На ній і Мона Ліза була б схожа на щупальця.