розділ 29 - 34

ІНТЕРЛЮДІЯ. ГОЛОСИ З ЗЕМЛІ

Розділ 29. Оксана. Дівчинка, яка рахувала зірки

Оксана Лисенко вперше побачила зірки, коли їй було шість років.

Не ті зірки, які бачать усі міські діти — розмиті, блідші за рекламні вивіски, ледь помітні крізь серпанок забрудненого повітря. Справжні зірки. Тисячі, мільйони — так багато, що небо виглядало не чорним, а білим, ніби хтось розсипав сіль по чорному оксамиту.

Це було в Карпатах, на полонині. Батько, астроном-аматор із Черкас, який все своє вільне від бухгалтерії життя присвячував телескопу на балконі, привіз її на літо до знайомих. Маленький дерев'яний будинок, запах смереки, нічна тиша, порушувана лише криком сови та шелестом вітру в траві.

— Тату, — сказала шестирічна Оксана, задравши голову так, що ледь не впала, — скільки їх?

— Чого?

— Зірок.

Батько присів поруч. Він був великим, м'яким чоловіком із бородою, яка, за його словами, «додавала наукової солідності», а за маминими — «збирала крихти від бубликів». Він подивився на небо і посміхнувся.

— Оком можна побачити приблизно п'ять тисяч. У нашій Галактиці — від двохсот до чотирьохсот мільярдів. А галактик у видимому Всесвіті — приблизно два трильйони.

— Два трильйони, — повторила Оксана. — Це... це скільки?

— Це більше, ніж пісчинок на пляжі. Більше, ніж крапель у морі. Більше, ніж думок у твоїй голові, хоча в тебе їх дуже багато.

— А біля кожної зірки є планети?

— Не біля кожної. Але біля дуже багатьох.

— А на планетах хтось живе?

Батько помовчав. Потім обняв її — м'яко, тепло, як вміють обіймати тільки батьки.

— Не знаю, зіронько. Ніхто не знає. Але я дуже хочу, щоб жив. Тому що Всесвіт — дуже великий для того, щоб бути порожнім.

Оксана запам'ятала цю ніч назавжди. Не тому, що зірки були красивими — хоча вони були. Не тому, що батько обіймав її — хоча це теж. А тому, що тієї ночі у неї з'явилася мрія. Не дитяча, розмита мрія — «хочу бути принцесою» чи «хочу літати» — а конкретна, жорстка, інженерна: дізнатися, чи є хтось там, серед зірок. І якщо є — поговорити з ним.

Їй було шість. Двадцять три роки потому вона сиділа на космічній станції й розшифровувала інопланетний словник. Деякі мрії мають довгий інкубаційний період.

Батько помер, коли Оксані було сімнадцять. Рак легенів — він ніколи не курив, але працював на хімічному підприємстві в дев'яностих, і це була достатня причина. Оксана не плакала на похороні. Вона прийшла додому, відкрила його ноутбук, знайшла папку із записами астрономічних спостережень — десять років щоночного фіксування положень зірок, температур, яскравостей — і почала їх систематизувати.

Мама запитала: «Оксано, що ти робиш?»

Оксана відповіла: «Продовжую татову роботу.»

Мама заплакала. Оксана — ні. Вона не вміла плакати. Це прийде пізніше — на «Горизонті», коли музика з глибини космосу нарешті розтопить щось, що замерзло всередині неї за двадцять три роки.

В університеті — КНУ імені Тараса Шевченка, астрофізика — вона була найкращою і найнестерпнішою студенткою одночасно. Найкращою — бо знала більше за деяких викладачів. Найнестерпнішою — бо не соромилась їм про це повідомляти. Її дипломна робота — «Статистичний аналіз аномалій яскравості зірок типу KIC 8462852» — отримала найвищу оцінку й люту рецензію від наукового керівника, який написав: «Блискуча робота, хоча автор, на жаль, про це обізнана».

Аспірантура у Лейдені, постдок у Берліні, запрошення до програми «Горизонт» — і все це час Оксана залишалась тією дівчинкою на полонині, що дивилася вгору й запитувала: «Скільки їх?»

На «Горизонті» вона знайшла відповідь. Не ту, яку очікувала — бо очікувала далекий, абстрактний сигнал, щось, що можна вивчати десятиліттями в тиші лабораторії. Натомість отримала живу, наполегливу, емоційну розмову з кимось, хто теж не хотів бути самотнім.

Після повернення на Землю, після монографії, після нагород і конференцій, Оксана зробила те, що обіцяла собі: поїхала в Карпати. На ту саму полонину. Знайшла той самий будинок — або те, що від нього залишилось. Ліг на траву, як колись, і задрала голову.

Зірки були такими самими. Тисячі, мільйони, два трильйони галактик. І десь серед них — одна точка, яка рухалася до Землі. Точка, яка відповіла на питання шестирічної дівчинки.

— Тату, — прошепотала Оксана, і сльози текли по щоках у траву, — вони є. Ти мав рацію. Всесвіт не порожній.

Сова закричала в лісі. Вітер поворушив смереки. І десь далеко — неймовірно далеко — хтось продовжував наближатися.

Розділ 30. Нолан. Людина, яка виконувала накази

Джеймс Нолан вступив до ВПС у вісімнадцять років, бо не знав, що ще робити.

Це не та історія, яку він розповідав журналістам. Журналістам він говорив про покликання, про мрію літати, про батька-ветерана, який надихнув його. Правда була простішою і негероїчнішою: у вісімнадцять років Джеймс Нолан з маленького містечка в Техасі мав посередні оцінки, ніяких перспектив і батька-алкоголіка, від якого хотів утекти якомога далі. Військово-повітряні сили пропонували далечінь. Він погодився.