Розділ 26. Атакама

ЧАСТИНА П'ЯТА. ЗУСТРІЧ

Розділ 26. Атакама

Пустеля Атакама — найсухіше місце на Землі. Дощ тут буває раз на кілька років, а іноді — раз на кілька десятиліть. Повітря таке прозоре, що вночі зірки видно так чітко, наче вони намальовані на чорному полотні. Ідеальне місце для того, щоб дивитися вгору.

Комплекс «Зустріч» — так його назвали, без зайвої оригінальності — розкинувся на площі в кілька квадратних кілометрів. Масив радіотелескопів, антен, лабораторій, житлових модулів. У центрі — відкритий майданчик, рівний, як дзеркало, оточений параболічними антенами, що дивилися в небо, як величезні квіти, повернуті до сонця. Або до чогось, що було далі за сонце.

Дмитро прибув за два тижні до розрахованої дати — або, як її називали в Комітеті, «Дня З». Він вийшов із гелікоптера й одразу відчув це: суху, чисту тишу пустелі. Не космічну тишу — земну. Тишу, в якій є вітер, і хрускіт каміння під ногами, і далекий крик птаха. Живу тишу.

— Красиво тут, — сказав він нікому конкретно.

— Самотньо, — відповіла Оксана, яка стояла поруч. Вона прибула днем раніше й уже встигла розвісити свої графіки по стінах лабораторного модуля. Деякі звички не змінюються.

Вона виглядала інакше, ніж чотири роки тому. Старша — ні, не старша. Дорослішою. Жінка, а не дівчина. Чотири роки роботи, яка перевернула все, що людство знало про мову й розум, залишили на ній відбиток — не втоми, а глибини. У її очах було те саме полум'я, але тепер воно горіло рівніше, стійкіше. Не спалах — вогнище.

— Як ти? — запитав він.

— Нервую, — відповіла вона чесно. — Чотири роки я вивчала їхню мову по символах і звуках. Через два тижні я, можливо, побачу того, хто цю мову створив. Це як вивчати французьку все життя й нарешті поїхати в Париж. Тільки Париж — у космосі, і французи мають щупальця.

— Ми не знаємо, чи в них щупальця.

— Це моє улюблене припущення. Не відбирай його в мене.

Нолан прибув наступного дня — прямий, зібраний, у новій уніформі з емблемою Комітету. Поруч із ним — дівчинка-підліток із каштановим волоссям і великими очима, які з цікавістю розглядали все навколо.

— Еммі? — здогадався Дмитро.

— Еммі, — підтвердив Нолан із гордістю, яку навіть не намагався приховати. — Їй дозволили бути тут як стажеру.

— Привіт, — сказала Еммі. — Ви той, хто першим почув сигнал?

— Так. Але це було випадково.

— Тато каже, що у космосі не буває випадковостей. Тільки речі, яких ми ще не зрозуміли.

Дмитро подивився на Нолана.

— Ти це сказав?

— Можливо.

— Це дуже глибокодумно для пілота.

— Чотири роки серед філософів залишають слід.

Аміра прибула останньою — тихо, непомітно, як і все, що вона робила. Дмитро побачив її у лабораторії, де вона вже перевіряла медичне обладнання. На столі поруч стояв горщик із маленьким помідорним кущем.

— Серйозно? — запитав Дмитро, показуючи на кущ.

— Це нащадок тих, космічних. Четверте покоління. Я подумала... якщо вони прилетять, і ми маємо щось їм подарувати... Може, помідор. Символ того, що ми вміємо доглядати за живим.

— Подарувати інопланетянам помідор.

— У тебе є ідея краще?

Дмитро подумав. Потім похитав головою.

— Ні. Помідор — ідеально.