Розділ 25. Чотири роки

Розділ 25. Чотири роки

Чотири роки — це багато й мало одночасно.

Для Всесвіту чотири роки — це навіть не подих. Для людини — це випускний, весілля, народження дитини, кар'єра, криза, відновлення. Для людства в очікуванні першого контакту — це гарячка, що не вщухає.

Дмитро провів ці чотири роки так, як проводить їх людина, яка знає, що найважливіша подія в історії — попереду, і що він буде її частиною.

Перший рік був найважчим. Слава навалилася на нього, як хвиля на плавця, — огорнула, закрутила, потягнула на дно. Інтерв'ю, конференції, нагороди, церемонії. Його обличчя було на обкладинках журналів, на білбордах, на футболках. «Людина, яка почула Всесвіт» — цей титул переслідував його, як тінь, і Дмитро ніколи до нього не звик.

Він відмовився від більшості публічних виступів після першого року. Залишив лише наукові конференції — там хоча б питали про частоти й спектрограми, а не про те, «що ви відчули, коли зрозуміли, що ми не самотні?». (Що він відчував? Страх. Подив. Нудоту від недосипання. Потребу в каві. Але це не та відповідь, яку хочуть почути журналісти.)

Він повернувся до ДКАУ — Державного космічного агентства України — але вже не як інженер зв'язку. Тепер він був «радником з питань ксенокомунікацій». Посада, якої до нього не існувало. Посада, яку створили спеціально для людини, що випадково стала мостом між двома цивілізаціями.

Оксана працювала як одержима — її словник інопланетної мови зріс до двадцяти тисяч символів, і вона опублікувала монографію «Нелінійна семантика Джерела», яка стала найцитованішою науковою роботою в історії. Її запрошували в кожний університет світу, але вона залишилась у Києві — «бо тут краща кава», казала вона, хоча Дмитро підозрював, що справжня причина була інша.

Нолан повернувся до Техасу, до своїх дітей. Еммі, якій тепер було тринадцять, стала наймолодшим стажером у програмі NASA по підготовці до контакту. Джеку було дев'ять, і він усе ще хотів стати динозавром, але тепер — «космічним динозавром, який зустрічає інопланетян».

Аміра повернулася до Єгипту, але ненадовго — через рік її запросили очолити медичну програму підготовки до контакту. Вона погодилась за умови, що їй дозволять привезти з собою насіння помідорів із «Горизонту». Помідори вже дали третє покоління — маленькі, впряті, космічні.

Весь цей час сигнал тривав. Земні радіотелескопи — тепер уже десятки, об'єднані в глобальну мережу «Ехо» — безперервно приймали й транслювали. Словник зростав. Граматика ускладнювалась. І з кожним місяцем стало ясніше: вони наближаються.

На другий рік Оксана зробила прорив, який змінив усе. Вона нарешті розшифрувала блок символів, який називала «темним розділом» — групу понять, які не вписувалися в жодну відому категорію. Виявилось, що це — їхня історія. Автобіографія виду.

— Вони старі, — сказала Оксана Дмитрові під час відеодзвінка, і її голос тремтів від усвідомлення масштабу. — Дуже старі. За моїми оцінками — мільйони років. Можливо, десятки мільйонів. Вони пам'ятають зірки, яких уже немає. Вони бачили, як народжуються й помирають сонця.

— І вони весь цей час були самотні?

— Не завжди. Були інші. Інші розуми, інші голоси. Але вони... згасли. Один за одним. Цивілізації, які з'являлися, горіли яскраво й гасли. А вони — залишались. І шукали нових.

— Ми — «нові»?

— Ми — останні, кого вони знайшли за дуже, дуже довгий час.

Дмитро думав про це вночі, лежачи у своїй квартирі на Оболоні, дивлячись у стелю. Мільйони років самотності. Мільйони років пошуку. І нарешті — маленький сигнал із маленької жерстянки в глибині космосу, який почув невисипаний інженер із Києва.

Якщо це не було долею, то Всесвіт дуже непогано імітував її.

На третій рік почалася підготовка. Серйозна, масштабна, планетарна. ООН створила Комітет з питань контакту. Збудували спеціальний комплекс у пустелі Атакама в Чилі — найсухішому місці на Землі, з найчистішим небом, ідеальному для спостереження. І для зустрічі.

Дмитра включили до «Першої групи» — команди з дванадцяти людей, які мали бути присутніми при зустрічі. Він, Оксана, Нолан, Аміра — весь екіпаж «Горизонту». Плюс вісім інших — вчені, лінгвісти, лікар, дипломат і — знову — один поет. Той самий, що написав текст для першого офіційного повідомлення.

— Навіщо поет? — запитав Дмитро у координатора програми.

— А навіщо «Мелодія» Скорика? — відповів той. — Іноді слова важливіші за формули.

На четвертий рік — останній — Дмитро знову поїхав на кладовище.

Листопад, як і того разу. Жовте листя, тихий вітер. Хризантеми — жовті, мамині улюблені. Камінь, ім'я, дати.

— Привіт, мамо, — сказав він. — Я знову прийшов. Вони майже тут. Ще кілька місяців. Я буду там, коли вони прилетять. Я зустріну їх. За себе і за тебе.

Він помовчав.

— Знаєш, я написав ту книжку. Яку обіцяв Нолану. Вона називається «Тихий голос зірок». Про все. Про тебе теж. Особливо про тебе. Бо без тебе нічого б не було. Без тієї казки про темряву, без «Мелодії» на старому піаніно, без кавуна на фотографії. Без тебе я б не полетів. Не почув. Не відповів.

Вітер поворушив листя на деревах. Десь далеко проїхав трамвай.