Розділ 23. Оболонь

Розділ 23. Оболонь

Через два тижні реабілітації Дмитро нарешті повернувся до Києва.

Місто зустріло його так, як зустрічають героїв, — з плакатами, квітами й повним нерозумінням того, що саме він зробив. Біля його під'їзду стояла невелика юрба сусідів, які тримали саморобний банер «НАШИЙ ДІМКО — ЗІРКОВИЙ!» з помилкою, яку ніхто не виправив, бо було ніколи.

Він посміхнувся, подякував, потиснув руки, обійняв сусідку Марію Степанівну, яка тремтіла так, наче Дмитро повернувся з війни, а не з космосу, і нарешті зайшов у під'їзд. Знайомий запах — суміш кота, борщу та радянської фарби, яка трималася на стінах не стільки завдяки якості, скільки завдяки вперттю. Ліфт, як завжди, не працював. Дмитро піднявся на п'ятий поверх пішки, радіючи, що фізіотерапевти в Казахстані відновили його ноги достатньо, щоб долати сходи без сторонньої допомоги.

Двері квартири. Ті самі двері, з подряпиною від велосипеда, який він затягував на п'ятий поверх у чотирнадцять років. Ключ — старий, латунний, з брелоком-ведмедиком, який мама купила на ярмарку в Карпатах, коли йому було десять.

Він відкрив двері й зайшов.

Квартира була такою, якою він її залишив. Ні — ні. Квартира була такою, якою мама її залишила. Дмитро жив тут до старту місії, але це завжди була мамина квартира — з маминими шторами, маминим килимком у коридорі, маминими фотографіями на стінах.

Фотографії. Дмитро зупинився перед стіною у вітальні, де в рамках висіли знімки: він — немовля, він — першокласник, він — випускник, він — у формі стажера космічного агентства. І мама на кожному фото — молодша, старша, сміється, серйозна, засмагла з дачі, бліда після хіміотерапії, яку вона пройшла за десять років до остаточного діагнозу.

На піаніно в кутку вітальні лежав тонкий шар пилу. Старий інструмент — «Україна», радянського виробництва, з пожовклими клавішами й звуком, який музикант назвав би «характерним», а звичайна людина — «розстроєним». Мама грала на ньому щовечора. Шопена, Ліста, Скорика. Особливо Скорика.

Дмитро сів на табуретку перед піаніно. Відкрив кришку. Натиснув клавішу — ля першої октави. Звук розлився по квартирі — тихий, трохи тьмяний, але живий.

Та сама нота, яку дві тисячі людей із п'ятдесяти країн заспівали для інопланетян.

Він спробував зіграти «Мелодію». Пальці не слухалися — він ніколи не був музикантом, на відміну від мами. Але перші кілька нот вийшли правильно. Ті самі ноти, які полетіли у космос. Які хтось — чужий, далекий, неймовірний хтось — почув, зрозумів і переспівав по-своєму.

Дмитро грав і плакав. Не від горя. Від чогось, що було більшим за горе, більшим за радість, більшим за будь-яке слово, яке мала людська мова. Але в інопланетному словнику, можливо, для цього вже був символ.

Він грав, і йому здавалося, що мама стоїть за спиною і слухає. Що її рука лежить на його плечі. Що вона посміхається тією своєю посмішкою — з ямочками на щоках і зморшками від сміху — і каже: «Непогано для інженера, Дімко. Непогано».

Він закрив піаніно. Витер очі. Підійшов до вікна.

За вікном лежав Київ — величезний, хаотичний, живий. Дахи, дерева, дніпровська вода далеко на горизонті. Люди на вулиці — маленькі фігурки, що поспішають кудись, кожна зі своїми думками, проблемами, радощами. Сім мільярдів таких фігурок по всій планеті. І десь далеко, за небом, за зірками, за порожнечею — хтось рухався назустріч. Повільно, але невпинно. Крізь темряву, до світла.

— Чотири роки, — прошепотів Дмитро. — Я дочекаюсь. Ми всі дочекаємось.