Розділ 22. Гравітація

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. ПОВЕРНЕННЯ

Розділ 22. Гравітація

Земля тягне.

Не метафорично — буквально. Після десяти місяців у мікрогравітації повернення в обійми планети відчувається як зрада тіла. Кістки ниють, м'язи протестують, серце б'ється важче, наче раптом згадало, що має качати кров не просто по тілу, а проти сили тяжіння. Дмитро знав це з підручників. Знати й відчути — два різних Всесвіти.

Капсула повернення увійшла в атмосферу о шостій ранку за Києвом, третього жовтня, у середу. Дмитро запам'ятав цей день до дрібниць, бо деякі дні друкуються в пам'яті, як фотографії — різко, контрастно, назавжди.

Зовні гуркотіло. Плазма обтікала корпус, і через маленький ілюмінатор видно було тільки оранжеве полум'я — красиве й смертельно небезпечне, як усе найкраще у Всесвіті. Крісло тиснуло в спину. Ремені врізалися в плечі. Оксана, яка сиділа поруч, стискала підлокітники так, що пальці побіліли.

— Ненавиджу цю частину, — процідила вона крізь зуби.

— Яку саме? Ту, де ми падаємо на Землю, загорнуті в метал, при температурі дві тисячі градусів зовні?

— Так. Саме цю.

— Розслабся. Статистично, це найбезпечніший етап місії.

— Статистика — мій другий найбільший страх після тарганів.

— А перший?

— Тараканів у статистиці.

Дмитро розсміявся — і негайно пожалкував, бо перевантаження вдавило його в крісло, як великий палець вдавлює муху в стіл. Три g. Потім чотири. Потім п'ять. Тіло, яке десять місяців звикало до невагомості, зараз платило за кожен день свободи.

Аміра, як завжди, була спокійною. Вона сиділа із закритими очима і рівно дихала — техніка, яку вона практикувала щоранку й яка дозволяла їй залишатися незворушною в будь-яких обставинах. Дмитро підозрював, що якби метеорит пробив корпус капсули, Аміра б відкрила одне око, оцінила ситуацію й сказала: «Прийміть аспірин і зателефонуйте мені вранці».

Нолан сидів у командирському кріслі й моніторив прилади. Його руки не тремтіли. Його руки ніколи не тремтіли під час маневрів — тільки потім, коли небезпека минала й тіло нарешті дозволяло собі бояться.

— Тридцять секунд до розкриття основного парашуту, — повідомила бортова система. Не Зоря — Зоря залишилася на «Горизонті», одна, у порожнечі. Дмитро думав про неї щодня і відчував провину за те, що відчував провину через штучний інтелект.

Парашут розкрився з різким ривком, який кинув їх уперед. Потім — повільніше падіння. Хитавиця. Вітер. І нарешті — удар.

Капсула приземлилася в казахському степу, як і всі капсули до неї, — без елегантності, з глухим гуркотом і хмарою пилу. Дмитро відчув запах трави крізь вентиляцію. Земний запах. Реальний, живий, оглушливо прекрасний запах планети.

— Ми вдома, — сказав Нолан.

— Ми вдома, — повторила Оксана, і її голос зламався на останньому складі.

Коли люк відкрився, перше, що побачив Дмитро, — небо. Звичайне земне небо, блакитне, з білими хмарами, з сонцем, яке зігрівало обличчя. Після десяти місяців штучного освітлення сонячне світло було таким яскравим, що очі заслізилися. Або не від яскравості. Він не був упевнений.

Їх виносили на ношах — ноги поки не тримали. Навколо були люди в уніформі, лікарі, камери. Десятки камер. Сотні. Напевно — тисячі, якщо рахувати дрони, що кружляли над місцем посадки, як зграя металевих птахів.

— Дмитре! — хтось кричав його ім'я. — Дмитре Олександровичу!

Журналісти. Він знав, що вони будуть. Знав, що відтепер кожен його крок буде під камерами. «Людина, яка першою почула голос космосу» — так його називали в новинах. Титул, якого він не просив і від якого не міг відмовитися.

Його поклали в медичний намет. Аміра — його Аміра, бортовий лікар, космічна бджола — вже була поруч із земними колегами, тихо пояснюючи їм стан кожного члена екіпажу. Вона перейшла від пацієнтки до лікаря за тридцять секунд — рекорд навіть для неї.

Нолана забрали першим — командир місії мав бути на пресконференції через три години. Він пішов — точніше, поїхав у кріслі на колесах — із прямою спиною і зібраним обличчям. Але перед тим як зникнути за дверима намету, він обернувся і підняв руку. Не прощальний жест. Подяка.

Оксана лежала на сусідніх ношах і дивилася в стелю намету.

— Діма, — тихо сказала вона.

— Так?

— Ми це зробили. Ми правда це зробили.

— Правда.

— І що тепер?

— Тепер — реабілітація. Фізіотерапія. Пресконференції. Нагороди, яких ми не хочемо. Інтерв'ю, від яких ми втомимося. І потім — чотири роки очікування.

— Чотири роки, — повторила Оксана. — Здається, це довго. Але після десяти місяців у жерстянці чотири роки на Землі — це просто миттєвість.

Вона повернула голову й подивилася на нього. Її очі були червоними від сліз і сонця, волосся — розпатлане після шолому, обличчя — бліде від місяців без сонця. І все одно — все одно — у ній було щось, що світилося зсередини. Вогонь, який не гасне.