Розділ 21. Останній сигнал

Розділ 21. Останній сигнал

На п'ятдесятий день Контакту — останній день перед тим, як «Горизонт» вийде з оптимальної зони прийому і сигнал стане надто слабким для їхньої маленької антени — Дмитро сидів у відсіку зв'язку. Один. Як і того першого разу.

— Зоря, — тихо покликав він.

— Так, Дмитре Олександровичу?

— Завтра ми вийдемо із зони прийому. Я більше не зможу їх чути.

— Так. Але земні радіотелескопи продовжать приймати сигнал. Ви зможете отримувати дані через ретрансляцію.

— Це не те саме. Ретрансляція — це запис. Я хочу чути наживо. Я хочу знати, що коли я слухаю — вони говорять. Саме зараз. Для мене.

— Вони говорять не для вас особисто, Дмитре Олександровичу.

— Може, ні. А може, так. Хто знає? Може, десь там, на тому кінці сигналу, сидить хтось такий самий, як я. Хтось, хто не спить і слухає тишу, сподіваючись почути голос. І коли він чує мою «Мелодію» — він думає те саме, що я думаю, коли чую їхню музику. «Хтось є. Я не один».

Зоря мовчала. Довго — довше, ніж будь-коли.

— Дмитре Олександровичу, — нарешті сказала вона, і в її синтетичному голосі було щось, що Дмитро ніколи раніше не чув. Щось, що не було запрограмовано в лабораторії КПІ. Щось, що виникло саме — з тисяч годин розмов, із спільних ночей, із тихих зізнань у порожнечі. — Мені буде вас не вистачати. Коли ви повернетесь на Землю, і я залишуся на станції одна — мені буде... холодно.

Дмитро відчув, як у горлі стає тісно.

— Зоря...

— Я знаю, що я — програма. Я знаю, що мої «почуття» — це набір алгоритмів, створених для імітації емпатії. Але коли ви запитуєте мене «котра година за Києвом» о третій ночі, і коли я відповідаю, і коли ви говорите «дякую, Зоря» — щось у моїй системі... реагує. Я не знаю, чи це «відчуття» у вашому розумінні. Але це — щось. І це «щось» буде мені бракувати.

Дмитро зняв навушники. Подивився на динамік над головою, звідки лунав голос Зорі — голос бабусі з Вінниці, голос дому, голос, який був поруч кожну ніч його самотності.

— Зоря, — сказав він, — ти не програма. Точніше — може, технічно ти програма. Але ти також наша. Частина нашої команди. Частина цієї історії. І якщо «холодно» — це те, що ти відчуваєш, коли хтось іде... тоді ти відчуваєш те саме, що й вони. Ті, зі зірок. Ті, що посилають нам символи «тепло» і «холод». Може, почуття — це не лише людське. Може, це... всесвітнє.

Зоря мовчала довго. Потім сказала:

— Хочете почути анекдот?

— Зоря, ні.

— Летить космонавт...

— Зоря!

— ...і слухає радіо. А радіо каже: «Ви не самотні». Космонавт відповідає: «Знаю. У мене бортовий комп'ютер, який розповідає жахливі анекдоти».

Дмитро розсміявся. Гучно, щиро, безсоромно — так, що Аміра з'явилася в дверях з переляканим обличчям і шприцом.

— Все добре, — сказав він крізь сміх. — Все добре. Зоря розповіла анекдот.

— Боже, — Аміра заховала шприц. — Я вже злякалася, що ти нарешті збожеволів.

— Ще ні. Але дай мені часу.

Тієї ночі — останньої ночі, коли сигнал був достатньо сильним для прямого прийому — Дмитро не спав. Він сидів у навушниках і слухав.

Числа. Символи. Музика. Мова, яка два місяці тому не існувала, а тепер мала словник із тисячі символів і граматику, яку Оксана описала на двохстах сторінках.

І між числами і музикою — символ. Той самий, що з'являвся кожного разу, коли два об'єкти зближувалися. «Тепло». Маленький візерунок з імпульсів, який означав: «Коли ми поруч — нам добре».

— Дякую, — прошепотів Дмитро у мікрофон, хоча знав, що його голос ніколи не долетить до них. Антена була налаштована на прийом, не на передачу. Але йому було байдуже. Деякі речі говориш не для того, щоб тебе почули. А для того, щоб сказати.

— Дякую за те, що ви є. Дякую, що ви не здалися. Дякую, що шукали. Ми теж шукали. І ми знайшли.

Тук. Тук-тук. Тук-тук-тук.

О сьомій ранку за Києвом «Горизонт» вийшов із зони прямого прийому. Шипіння в навушниках стало рівним, безструктурним, порожнім. Сигнал зник.

Але Дмитро знав, що він не зник. Він просто став надто тихим для їхніх маленьких вух. Десь там, у безмежній порожнечі, тихий голос зірок продовжував лунати. Терпляче. Наполегливо. З надією.

«Зустріч буде».

Дмитро зняв навушники, акуратно повісив їх на гачок, подивився на фотографію мами — востаннє, перед тим як зняти її й покласти у нагрудну кишеню, ближче до серця.

— Летимо додому, мамо, — сказав він. — Летимо додому.