Розділ 20. Дім

Розділ 20. Дім

На сорок п'ятий день Контакту — або, якщо рахувати від початку місії, на сто сімдесят другий день — «Горизонт» почав маневр повернення додому.

Дмитро стояв біля ілюмінатора й дивився, як зірки повільно зсуваються — станція обертала свій ніс у бік Сонця. Маленькій жовтій зірці, яку звідси було ледь видно — просто ще одній точці серед тисяч. Але цією точкою був дім.

Повернення мало тривати п'ять місяців. П'ять місяців у крихітній жерстянці, де кожен кут був знайомий, кожен звук — каталогізований, кожна тріщина на стелі — вивчена напам'ять. Але тепер ці п'ять місяців мали сенс, якого не мали до Контакту.

Вони поверталися не просто на Землю. Вони поверталися як посли. Перші люди, що розмовляли з іншим розумом. Перші, хто почув музику із-за зірок. Перші, хто знав — не вірив, не сподівався, а знав — що людство не самотнє.

— Чумак, — сказав Нолан, підходячи до нього. — Маневр завершено. Курс на Землю підтверджений.

— Дякую, капітане.

— Перестань називати мене «капітане». Після всього, через що ми пройшли, ти можеш називати мене Джеймсом.

Дмитро обернувся до нього з підозрою.

— Ти хворієш?

— Ні.

— Тебе підмінили інопланетяни?

— Чумак.

— Добре, добре. Джеймсе. Це буде дивно звучати, але добре.

Вони стояли разом біля ілюмінатора. Два чоловіки, настільки різних, що за будь-яких інших обставин вони б навряд чи стали друзями: американський військовий пілот із Техасу й український інженер із Оболоні. Але космос — великий зрівнювач. Тут немає національностей, рангів, біографій. Є лише люди.

— Джеймсе, — сказав Дмитро. — Що ти скажеш Еммі?

Нолан посміхнувся. Не тією стриманою, контрольованою посмішкою командира, а справжньою — батьківською, теплою, вразливою.

— Правду. Скажу, що тато полетів у космос, почув когось і сказав їм «привіт». Українською мовою. Через музику.

— І що вони відповіли?

— Що вони давно нас шукали. І що зустріч буде.

— Думаєш, вона зрозуміє?

— Їй вісім. Вона зрозуміє краще за будь-якого дорослого.

Дмитро кивнув. Діти завжди розуміють краще. Вони ще не навчилися боятися невідомого. Для них космос — це не загроза. Це пригода.

Він подумав про маму. Про те, як вона казала: «темрява — не ворожа». Мама теж розуміла. Мама завжди розуміла.

— Я напишу книжку, — раптом сказав Дмитро.

— Книжку?

— Так. Про все це. Про сигнал, про словник, про «Мелодію» Скорика. Про Оксану з її помідорними лекціями. Про Аміру і її бабусю з Асуану. Про тебе і Еммі. Про маму. Про тишу і голос, який прорвався крізь неї.

— Ти ж інженер, а не письменник.

— А ти — пілот, а не дипломат. Але це не завадило тобі представляти людство перед п'ятьма президентами.

Нолан розсміявся — тихо, щиро, по-людськи. І Дмитро подумав, що цей сміх — тут, у порожнечі, на шляху додому — був найкращим звуком, який він чув у житті. Навіть кращим за космічну музику. Бо космічна музика була прекрасною й чужою. А сміх друга — прекрасний і свій.