Розділ 18. Помідори

Розділ 18. Помідори

На тридцять другий день Контакту помідори Аміри нарешті дали плоди.

Маленькі, зелені, ще далекі від стиглості — але безсумнівно помідори. Перші помідори, вирощені у відкритому космосі, на відстані, де жоден помідор раніше не бував. Аміра фотографувала їх із такою ніжністю, наче це були її першонароджені діти.

— Вони красиві, — сказала вона Дмитрові, який зайшов до лабораторії зі щоденним візитом.

— Вони зелені.

— Вони живі. У космосі. За двісті мільйонів кілометрів від найближчої бджоли, яка мала б їх запилити. Я запилювала їх вручну. Пензликом.

— Тобто ти — космічна бджола.

— Я — космічна бджола, — Аміра сказала це з такою гідністю, наче це був почесний титул. — І мої помідори будуть найсмачнішими помідорами в історії Всесвіту.

— Конкуренція невелика. Наскільки нам відомо, інші форми життя помідорів не вирощують.

— Звідки ти знаєш? Може, вони теж вирощують помідори. Космічні помідори. Із щупальцями.

— Помідори з щупальцями — це вже не помідори. Це японський горор.

Аміра розсміялась. Дмитро помітив, що вона стала більше сміятися за останні тижні — не лише його жартам, а й своїм власним. Наче щось усередині неї розтануло. Або розцвіло.

Вони сиділи в лабораторії, серед зелені й теплого світла фітоламп, і мовчали. Це був той рідкісний вид мовчання, який не потребує заповнення — комфортний, теплий, людський. Двоє друзів серед зірок.

— Діма, — нарешті сказала Аміра. — Можу я тебе дещо запитати?

— Звісно.

— Як ти? По-справжньому. Не «нормально», не «тримаюсь». По-справжньому.

Дмитро подивився на помідори. Зелені, маленькі, впряті.

— Краще, — сказав він. І здивувався, бо це була правда. — Я не знаю чому. Мама досі... — він замовк, ковтнувши грудку. — Мама досі мертва. Це нікуди не ділося. Але... раніше я відчував, що Всесвіт забрав у мене найважливіше. Що він жорстокий і байдужий. А тепер... тепер я знаю, що він не байдужий. Що десь там є хтось, хто теж шукає. Хто теж відчуває «холод» від самотності й «тепло» від близькості. І це не повертає маму. Нічого не поверне маму. Але це... допомагає. Знати, що є щось більше.

Аміра поклала свою маленьку, сильну руку на його долоню.

— Моя бабуся, — сказала вона, — та, що вирощувала помідори в пустелі. Вона казала: «Горе — це зерно. Якщо тримати його в кулаці, воно зогниє. Якщо посадити в землю — виросте щось нове. Не замість того, що ти втратив. Поруч».

Дмитро стиснув її руку.

— Твоя бабуся була мудрою жінкою.

— У неї ніколи не було формальної освіти. Але вона знала більше, ніж усі професори, у яких я вчилася.

Вони просиділи так ще кілька хвилин, у тиші, серед помідорів і зірок, і Дмитро подумав, що якби інопланетяни могли бачити цю сцену — двоє людей, які тримаються за руки серед зелені посеред чорної порожнечі — вони б зрозуміли. Навіть без словника. Навіть без «Мелодії» Скорика. Бо деякі речі — універсальні.