Розділ 17. Карта

Розділ 17. Карта

Оксана не помилилась. Це дійсно була карта.

За три дні після витоку, коли перший шок на Землі трохи вщух і перетворився на хронічне збудження, Оксана нарешті розшифрувала повне повідомлення тридцять п'ятого циклу. Вона зібрала екіпаж у центральному відсіку — тепер уже із підключеною камерою, бо все, що відбувалося на борту, транслювалось на Землю в реальному часі.

— Ось що ми маємо, — сказала вона, виводячи на екран тривимірну модель, яку Зоря побудувала на основі даних із сигналу.

На екрані з'явилася карта зоряного неба. Не людська карта — інша. Зірки були розташовані в незнайомих візерунках, але Зоря наклала земну зоряну карту для порівняння, і деякі точки збіглися.

— Це їхня карта нашого сектору Галактики, — пояснила Оксана. — Вони бачать ті самі зірки, що й ми, але з іншого ракурсу. Зоря змогла ідентифікувати сімнадцять спільних зірок і вирахувати їхню точку спостереження. Результат підтверджує наші попередні оцінки: вони перебувають приблизно у 0,6 світлового року від нас і рухаються в нашому напрямку.

— 0,6? — Нолан нахилився вперед. — Минулого тижня було 0,8.

— Так. Вони прискорилися. Поточна швидкість — приблизно 500 кілометрів на секунду. І ось тут починається найцікавіше.

Вона збільшила частину карти. Між точкою, позначеною як «ОНИ», і точкою, позначеною як «СОНЦЕ», пролягала лінія — не пряма, а вигнута, з сімома позначками на ній.

— Сім зупинок, — сказала Оксана. — Кожна — біля зірки. Перша — Проксима Центавра. Найближча зірка до Сонця. Друга — Зірка Барнарда. Третя — Вольф 359. І так далі, аж до нас. Кожна зупинка має позначку тривалості — час, який вони планують провести біля кожної зірки.

— Скільки часу? — запитав Дмитро.

— Тривалість позначена їхніми одиницями, які я ще точно не прив'язала до наших. Але якщо моя калібрація правильна... — вона зробила паузу, — ...повна подорож від їхнього поточного положення до Сонячної системи, з урахуванням їхнього постійного прискорення, займе приблизно чотири роки. Плюс-мінус кілька місяців.

Чотири роки. Не шістсот. Не тисяча. Чотири.

— Чотири роки, — повторив Нолан. — Вони будуть тут через чотири роки.

— Якщо вони продовжать рухатися з поточним прискоренням — так. Можливо, швидше.

Дмитро відкинувся в кріслі. Чотири роки. Це було... близько. Неймовірно, лякаюче, захоплююче близько. Він буде живий. Вони всі будуть живі. Вони можуть дочекатися.

— Нолане, — сказав він, — ми повернемося на Землю через п'ять місяців. Якщо вони прибудуть через чотири роки...

— ...то ми будемо на Землі, коли це станеться. Так.

— Ми зможемо бути там. Коли вони прилетять.

Нолан подивився на нього. Потім — на Оксану. На Аміру. На кожного з них — повільно, уважно, як оглядає свій екіпаж командир, який розуміє вагу моменту.

— Так, — сказав він. — Ми зможемо бути там.

Оксана раптом засміялась — нервово, звільняюче, як людина, яка довго тримала щось усередині й нарешті відпустила.

— Чотири роки, — повторила вона. — За чотири роки ми зустрінемо інший розум. Я буду... мені буде тридцять чотири. О Боже. Я зустріну інопланетян у тридцять три.

— Христос у тридцять три змінив цивілізацію, — зауважила Аміра. — Ти в хорошій компанії.

— Аміро!

— Що? Я констатую факт.

— Це богохульство!

— Ні. Це статистика.

Дмитро розсміявся. Нолан теж. І на якусь мить чотири людини в крихітній жерстянці посеред космічної порожнечі сміялись — від нервів, від полегшення, від абсурдності ситуації, від розуміння того, що їхнє життя щойно назавжди розділилося на «до» і «після».

Земля дізналась про карту через сорок хвилин. Реакція була передбачуваною: шок, паніка, засідання. Чотири роки — це не абстрактне «колись». Це конкретна дата. Це планування. Це бюджети, комітети, програми. Це мільйони рішень, які треба прийняти прямо зараз.

І серед цього хаосу — тихий голос зірок продовжував лунати. Цикл за циклом, символ за символом, нота за нотою. Терпляча, наполеглива розмова, яка не залежала від біржових індексів чи політичних рейтингів. Розмова між двома самотностями, які нарешті знайшли одна одну.