Розділ 12. Тридцять другий цикл

Розділ 12. Тридцять другий цикл

На вісімнадцятий день сталося те, чого ніхто не передбачав. Тридцять другий цикл сигналу почався, як зазвичай: числова послідовність, словникові символи, зображення. Але потім, після стандартного блоку, з'явилося щось нове. Зоря ідентифікувала це як аудіодані.

— Аудіо? — Дмитро мало не випав із крісла. — Вони надсилають звук?

— Так, — підтвердила Зоря. — Модульований сигнал, який можна конвертувати в акустичні коливання. Частотний діапазон — від 20 до 18000 герц.

— Це... людський діапазон слуху, — повільно сказав Дмитро. — Вони надсилають звук, який ми можемо почути.

— Відтворити? — запитала Зоря.

— Зоря, почекай, — сказав Нолан, який з'явився у дверях. — Це може бути що завгодно.

— Джеймсе, — Оксана подивилася на нього, — це звукові хвилі. Коливання повітря. Вони не можуть зламати обладнання, і вони не можуть зомбувати людей. Ми ж не у фантастичному фільмі.

— Ми саме у фантастичному фільмі, Лисенко. Дослівно.

Дмитро фиркнув. Навіть Аміра ледь помітно усміхнулась.

— Відтворюємо на малій гучності, — скомандував Нолан. — Зоря, запис — безперервний. Аміро, моніторинг стану екіпажу.

— Зоря, відтворюй.

Динаміки ожили.

Перші секунди — тиша. Потім — звук. Низький, глибокий, вібруючий. Не музика — не в людському розумінні. Не мова. Не шум. Щось середнє, щось, для чого в жодній мові світу не існувало точного слова.

Звук нагадував... Дмитро шукав порівняння й не знаходив. Це було як голос океану, почутий зсередини. Як гул давнього дзвона, що лунає в порожньому храмі. Як серцебиття чогось неймовірно великого.

Звук тривав тридцять секунд. Потім — пауза. Потім — інший звук, вищий, світліший. Пульсуючий. Як дихання. Як хвилі на березі.

Потім — третій. Різкий, уривчастий. Як стукіт. Як крок.

І нарешті — четвертий. Найтихіший. Ледь чутний. Як шепіт. Як торкання.

Потім — тиша.

Дмитро усвідомив, що не може дихати. Не від горя, не від страху — від чогось, чому не міг дати ім'я. Від краси, можливо. Від усвідомлення, що хтось, хто ніколи не дихав повітрям, ніколи не бачив океану, ніколи не чув дзвону — створив звук, який торкнувся чогось глибинного в людській душі.

Він озирнувся. Оксана стояла з закритими очима, тримаючись за край столу. Аміра сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і на її обличчі був вираз абсолютного спокою. Нолан стояв біля стіни, склавши руки на грудях, і дивився в одну точку.

— Зоря, — хрипко сказав Дмитро, — повтори.

Вона повторила. І вдруге — той самий ефект.

— Це не інформація, — тихо сказала Аміра. Усі повернулися до неї. — Це не дані, не координати, не формули. Це... подарунок. Вони надіслали нам музику.

Нолан нарешті поворухнувся.

— Чумак, — сказав він, — готуй канал на Землю. Пріоритет — максимальний. Я хочу, щоб це почули в Х'юстоні через сорок хвилин.

— А протокол? — запитав Дмитро.

— Протокол забороняє нам відповідати емоціями. Він не забороняє нам передавати те, що ми отримуємо. Нехай Робоча група послухає це і скаже мені, що тут немає емоцій.

Через сорок хвилин Земля почула музику з глибини космосу.

Відповідь прийшла рекордно швидко — через годину двадцять. Повідомлення складалося з одного речення:

«Продовжуйте. І будьте обережні.»

— Ну, — сказав Дмитро, — принаймні вони не сказали «ненауково».

Оксана розсміялась — голосно, вільно, так, як не сміялась уже тижні. І цей сміх, людський і живий, був найкращою відповіддю космічній музиці, яку тільки можна було уявити.