Розділ 10. Аміра

Розділ 10. Аміра

На тринадцятий день місія «Горизонт» офіційно припинила виконувати свої початкові завдання. Розгортання комунікаційних ретрансляторів, картографування міжзоряного середовища, біологічні експерименти з мікрогравітацією — все це було відкладено на невизначений термін. Земля прислала новий наказ: уся діяльність станції підпорядковується «Події Омега». Офіційно вони більше не були дослідницькою місією. Вони стали контактною групою.

Аміра Фатхі сприйняла цю новину стоїчно. Вона завжди все сприймала стоїчно — це було частиною її натури, відшліфованої роками медичної практики, де істерика не рятує пацієнтів, а холоднокровність — так.

Але помідори вона продовжувала доглядати.

Дмитро знайшов її в лабораторному відсіку о шостій ранку — вона перевіряла корені рослин через прозорі стінки гідропонної установки. Маленькі зелені кущі виглядали здоровими й навіть мали кілька жовтих квіточок.

— Вони цвітуть, — сказала Аміра, не обертаючись. Вона завжди знала, коли хтось заходив. — Перші квіти в історії, що розцвіли на такій відстані від Сонця.

— Вітаю їх із рекордом, — Дмитро притулився до дверного косяка. — Можна запитати?

— Ти вже запитав. Але можеш продовжувати.

— Чому ти продовжуєш займатися помідорами? Місія змінилася. Ніхто не очікує від тебе звітів про врожай.

Аміра нарешті обернулася. У неї були руки в землі — справжній землі, яку вона привезла із собою у вакуумному контейнері, бо вважала, що гідропоніка гідропонікою, а рослинам потрібна справжня земля, як людям потрібен справжній дім.

— Ти знаєш, де я виросла? — запитала вона.

— Каїр?

— Асуан. Це на півдні Єгипту. Пустеля. Температура влітку — п'ятдесят градусів. Дощ — двічі на рік, якщо пощастить. І моя бабуся, яка ніколи не виїжджала далі за десять кілометрів від свого дому, вирощувала на задньому дворі помідори. У пустелі. У п'ятдесятиградусну спеку. Щодня носила їм воду з колодязя. Щодня перевіряла листя. Щодня розмовляла з ними.

Вона витерла руки об фартух — рух, який виглядав настільки земним, настільки звичайним, що Дмитро на мить забув, де вони.

— Я запитала її одного разу: «Бабусю, навіщо? Помідори можна купити на базарі». Знаєш, що вона відповіла?

Дмитро покрутив головою.

— Вона сказала: «Аміро, помідори на базарі — це їжа. Мої помідори — це розмова. Я сиджу з ними вранці, і вони кажуть мені, чи буде сьогодні гарний день. Я поливаю їх увечері, і вони кажуть мені, що завтра буде ще один день. Це не про помідори. Це про те, що щось живе, бо ти про нього дбаєш».

Аміра повернулася до рослин і обережно торкнулася жовтої квітки.

— Ми зараз робимо найважливішу річ в історії людства. Ми розмовляємо з кимось, хто прилетів із-за зірок. І це неймовірно. Але якщо я перестану доглядати помідори, якщо я забуду про маленьке живе посеред великого невідомого... тоді я втрачу щось важливіше за контакт. Я втрачу себе.

Дмитро мовчав. Він думав про свою маму і про кавун на фотографії. Про те, як вона щоліта ходила на дачу і поверталася з повним багажником овочів, брудна, засмагла, щаслива.

— Аміро, — сказав він. — Ти геніальна.

— Я знаю, — відповіла вона без тіні кокетства. — А тепер іди звідси і дай мені попрацювати.

Дмитро вийшов із лабораторії з усмішкою. За дверима він зіткнувся з Оксаною, яка мчала коридором із планшетом у руках і таким виразом обличчя, від якого Дмитро миттєво напружився.

— Що? — запитав він.

— Сімнадцятий цикл, — видихнула Оксана. — Нові символи. Дванадцять нових символів за один цикл. І вони... Діма, вони не для об'єктів і не для дій. Вони для чогось іншого.

— Для чого?

— Я поки не впевнена. Але якщо я правильно читаю контекст... — вона ковтнула, — ...це символи для емоцій.

Дмитро відчув, як підлога хитнулася під ногами, хоча станція летіла абсолютно рівно.

— Емоцій?

— Або їхнього еквіваленту. Дивись. — Оксана розгорнула планшет. — Ось цей символ з'являється кожного разу поруч із зображенням наближення двох об'єктів. Кожного разу. Без винятків. А ось цей — поруч із віддаленням. Перший я тимчасово називаю «тепло», другий — «холод». Але це не температура. Це... настрій. Стан.

— Їм подобається, коли хтось наближається. І не подобається, коли хтось віддаляється.

— Або вони просто описують свій досвід. «Коли ми поруч — нам тепло. Коли ми далеко — нам холодно». Це не оцінка. Це переживання.

Дмитро стояв у коридорі космічної станції, за двісті мільйонів кілометрів від Землі, і усвідомлював, що десь у космосі існують істоти, які відчувають.

— Вони самотні, — раптом сказав він.

Оксана подивилася на нього.

— Що?

— Подумай. Вони летять через порожнечу. Вони посилають сигнали в темряву. Вони вчать нас своєї мови. І перші емоційні символи, які вони нам дають — це «тепло» від близькості й «холод» від самотності. Вони не просто хочуть поговорити. Їм самотньо, Оксано. Так само, як нам.