Розділ 7. Коли Всесвіт відповів

Розділ 7. Коли Всесвіт відповів

На десятий день прийшла відповідь від Землі. Не коротке «чекайте інструкцій», а повноцінне послання — десять сторінок тексту, зашифрованого так, що навіть Зорі знадобилося кілька секунд на розшифровку.

Нолан зачитав вголос ключові пункти, зібравши екіпаж у центральному відсіку.

— Пункт перший: виявлення класифіковано як «Подія Категорії Омега». Це найвищий рівень наукового пріоритету в історії об'єднаних космічних програм. Пункт другий: на Землі створено міжнародну робочу групу, до якої входять представники NASA, ESA, JAXA, CNSA та Державного космічного агентства України. Пункт третій: нам дозволяється... — він зупинився, перечитав двічі, — нам дозволяється провести обмежену відповідь.

Тиша.

— Обмежену відповідь? — перепитала Оксана, ледве стримуючи крик. — Вони дозволяють нам відповісти?!

— З обмеженнями, — продовжив Нолан. — Ми маємо дотримуватися формату, який відповідає структурі отриманого сигналу. Тобто — математика. Числа. Прості геометричні форми. Ніякої лінгвістичної інформації, ніяких зображень людей, ніяких координат Землі. Починаємо з найпростішого — повторюємо їхню послідовність натуральних чисел назад. Дзеркальна відповідь. «Ми вас почули. Ми вас зрозуміли».

— Коли? — запитав Дмитро, відчуваючи, як серце починає стукати швидше.

— Негайно. Земля хоче, щоб ми відповіли при наступному активному циклі сигналу.

Дмитро подивився на свої руки. Вони не тремтіли. Вперше за десять днів — не тремтіли. Може, тому, що мозок був занадто зайнятий, щоб нервувати.

— Зоря, — сказав він, — мені потрібно переналаштувати антену дальнього зв'язку на передачу на частоті 1420,405 мегагерц. Потужність — максимальна. Спрямованість — координати джерела сигналу. Зможеш?

— Технічно можливо, — відповіла Зоря. — Але є нюанс. Наша антена розрахована на зв'язок із Землею, а не на міжзоряну передачу. Потужність сигналу буде... скромною.

— Наскільки скромною?

— Якщо порівнювати з їхнім сигналом — це як порівнювати свічку з прожектором. Але якщо вони змогли виявити наші навігаційні маяки — а, судячи з того, що вони знають, де ми, саме так і сталося — тоді вони зможуть виявити й нашу відповідь.

— Тоді готуємо свічку, — сказав Дмитро.

Наступні чотири години він працював із обладнанням так, як не працював ніколи в житті. Кожен контакт, кожен з'єднувач, кожна мікросхема — все перевірено, протестовано, відкалібровано. Це була його спеціальність, його ремесло — те, заради чого він провів п'ять років у Політехнічному і ще три — в Центрі підготовки. Усе його життя вело до цього моменту: налаштувати антену для першого в історії повідомлення, яке людина надішле іншому розуму.

Оксана допомагала з розрахунками — визначала точний напрямок, коригувала координати з урахуванням руху джерела. Аміра моніторила стан команди, примусово годуючи їх і вимірюючи пульс кожні тридцять хвилин. Нолан координував із Землею, відправляючи оновлення кожну годину.

О двадцять другій годині сорок одній хвилині за Києвом усе було готово.

Дмитро сидів перед панеллю передачі. Палець завис над кнопкою. На моніторі — проста послідовність, яку він мав відправити: один, два, три, чотири... двадцять три. Дзеркало. Відлуння. «Ми почули. Ми зрозуміли. Ми тут».

— Чумак, — сказав Нолан. — Готовий?

Дмитро подумав про маму. Про бабусю. Про Київ. Про всіх людей, які коли-небудь дивилися на зірки й запитували: «Чи є там хтось?»

— Готовий.

— Передавай.

Дмитро натиснув кнопку.

Сигнал полетів зі швидкістю світла в бік сузір'я Лебедя, несучи найпростіше повідомлення у Всесвіті: послідовність чисел від одного до двадцяти трьох. «Ми тут. Ми розумні. Ми слухаємо».

А потім вони чекали.

Хвилини. Години. Очікування було гіршим за будь-що — гіршим за страх, гіршим за невизначеність. Бо тепер до всього додалася надія. Страшна, крихка, божевільна надія на те, що хтось почує.

Відповідь прийшла через шістнадцять годин і сорок три хвилини.

Дмитро саме задрімав у кріслі, коли Зоря тихо сказала:

— Дмитре Олександровичу. Зафіксовано зміну у структурі вхідного сигналу.

Він відкрив очі. На моніторі — спектрограма. Знайомі імпульси, але... інші. Щось змінилося.

— Зоря, що там?

— Двадцять третій цикл. Стандартна числова послідовність від одного до двадцяти трьох. Потім — нові імпульси, які раніше не зустрічалися. Потім... — ще одна з тих пауз, які в Зорі означали інтенсивну обробку, — ...повторення нашого сигналу. Вони ретранслювали нашу послідовність назад до нас. Один до одного.

— Вони нас почули, — прошепотів Дмитро.

— Так, — підтвердила Зоря. — І ще дещо. Нові імпульси між їхньою послідовністю та нашим відлунням. Я аналізую їх зараз. Структура відповідає... — пауза, — формату зображення. Тридцять два на тридцять два пікселі. Шістнадцять рівнів яскравості.

— Покажи.