Розділ 6. Тріщини

Розділ 6. Тріщини

На шостий день тріснула плівка нормальності, яку вони так ретельно підтримували.

Почалося з дрібниці. Нолан розлив каву. Просто розлив — рука здригнулася, пакетик вислизнув, і коричнева рідина повільно попливла кулькою в мікрогравітації, поки Аміра спритно не зловила її серветкою. За звичайних обставин це було б жартом: великий, зібраний командир космічної місії не може втримати каву. Але Нолан не засміявся. Він подивився на свою руку — ту, що здригнулася — з виразом людини, яка щойно зрадила сама себе.

— Все добре? — запитала Аміра тим особливим голосом лікаря, який означає «я вже знаю, що не все добре, але даю тобі шанс сказати першому».

— Все нормально, — відповів Нолан. — Просто... не виспався.

Це була неправда, і всі це знали. Нолан спав краще за всіх — він мав залізну дисципліну сну, яку виробив за двадцять років у ВПС. Проблема була не у сні. Проблема була в тому, що на плечах Джеймса Нолана лежала відповідальність за чотирьох людей, одну станцію і, можливо, за перший контакт людства з іншою цивілізацією, і ця відповідальність починала тиснути.

Дмитро спостерігав за командиром протягом дня і помічав дрібниці. Нолан перечитував свої доповіді на Землю по три-чотири рази перед відправкою — раніше він відправляв з першого разу. Він перевіряв системи станції вдвічі частіше за графік. Він став менше розмовляти і більше дивитися у вікно — у той маленький ілюмінатор у коридорі, через який видно було тільки зірки.

Після обіду — якщо рисову кашу з сублімованими овочами можна було назвати обідом — Дмитро знайшов Нолана саме біля того ілюмінатора.

— Красиво, правда? — сказав Дмитро, стаючи поруч.

Нолан не здригнувся — він ніколи не здригувався, навіть коли до нього підходили непомітно. Просто повернув голову.

— Мої діти, — сказав він раптом. — Еммі та Джек. Еммі вісім, Джеку п'ять. Еммі хоче стати астронавтом. Джек хоче стати динозавром. У нього амбітніші плани.

Дмитро посміхнувся й промовчав. Він знав, що іноді найкраще, що можна зробити — це просто бути поруч і слухати.

— Коли я покидав Землю, — продовжив Нолан, — Еммі запитала мене: «Тату, а що ти будеш робити, якщо знайдеш інопланетян?» І я сказав їй: «Скажу їм привіт від тебе». Вона засміялася. Це був жарт. Смішний, батьківський жарт.

Він замовк на мить.

— Тепер це не жарт. І я не знаю, що робити. Протокол каже мовчати. Земля каже чекати. Але вони... хто б вони не були... вони говорять із нами. Кожні кілька годин — новий урок. І з кожним уроком я все більше відчуваю, що мовчання — це... неправильно. Ніби хтось простягає руку, а ти ховаєш свою за спину.

— Нолане, — сказав Дмитро обережно, — ми дотримуємося протоколу. Це правильно. Ми не знаємо, з ким маємо справу.

— Я знаю. — Нолан потер перенісся. — Я знаю, що правильно. Просто... Еммі поставила запитання, і я пообіцяв.

— Ти пообіцяв сказати «привіт». Не підписати мирний договір від імені людства.

Нолан нарешті посміхнувся — слабко, одним кутиком рота, але посміхнувся.

— Чумак, як тобі вдається жартувати в будь-якій ситуації?

— Це захисний механізм. Аміра називає це «дисоціативним гумором» і каже, що це нездорово. Але це дешевше за психотерапію.

— А як ти? — Нолан подивився на нього тим уважним поглядом, який зазвичай спрямовував на прилади перед складним маневром. — Справді. Як ти?

Дмитро відвернувся до ілюмінатора. За склом — тисячі зірок. Серед них — та, звідки летів сигнал. Чи, точніше, те, що летіло і слало сигнал.

— Знаєш, що найдивніше? — сказав він. — Коли мама помирала, я думав, що гірше бути не може. Що самотність — це найстрашніше, що є у космосі. А тепер виявляється, що ми не самотні. І це... це теж страшно. По-іншому, але страшно.

— Чому?

— Бо якщо ми не самотні, то все стає складнішим. Коли ти один — ти відповідальний тільки за себе. Коли вас двоє — з'являються стосунки, очікування, можливість образити, можливість бути зрадженим. А тепер помнож це на масштаб двох цивілізацій.

Нолан довго мовчав. Потім поклав руку Дмитрові на плече — жест, якого Дмитро від нього не очікував. Нолан був не з тих, хто торкається.

— Ми впораємося, — сказав він. — Не знаю як. Але впораємося. Ми ж команда.

— Команда з чотирьох людей, одного ШІ з почуттям гумору та одного інопланетного абонента. Рецепт успіху.

— Краще, ніж ти думаєш.

Вони стояли біля ілюмінатора ще кілька хвилин, дивлячись на зірки. Десь серед них — у напрямку сузір'я Лебедя, якщо вірити Оксаниним розрахункам — щось рухалося до них. Щось розумне, наполегливе, терпляче. Щось, що хотіло бути зрозумілим.

— Нолане.

— Так?

— Коли повернемося на Землю й ти побачиш Еммі... скажи їй, що тато дотримав обіцянки.

Нолан посміхнувся. Цього разу — по-справжньому.

— Скажу.