Розділ 2. Четверо у кімнаті з одним екраном

Розділ 2. Четверо у кімнаті з одним екраном

Центральний відсік станції «Горизонт» був спроєктований із розрахунку на ефективність, а не на комфорт. Шість метрів у довжину, чотири у ширину, два сімдесят у висоту — якщо не рахувати труб, кабелів та панелей, що стирчали звідусіль, як металеві лишаї. Посередині — стіл, прикручений до підлоги, навколо нього — чотири крісла з ременями. На стіні — головний монітор, який усі називали «телевізором», хоча показував він виключно графіки, таблиці та зірки.

О четвертій годині ранку за Києвом — часовий пояс, який екіпаж обрав як базовий, бо троє з чотирьох членів місії або жили в Україні, або достатньо довго працювали з українцями, щоб звикнути — у центральному відсіку зібралися чотири люди в різних стадіях прокинутості.

Джеймс Нолан сидів прямо, як на військовому шикуванні. Навіть розбуджений серед ночі, американський пілот виглядав так, наче він завжди був одягнений, завжди зачесаний і завжди готовий до брифінгу. Ця його здатність викликала у Дмитра суміш захоплення й роздратування. Нолану було сорок, він був командиром місії, мав двох дітей у Техасі та розлучення за плечима, і єдиною ознакою того, що його вирвали зі сну, був ледь помітний слід від подушки на лівій щоці.

— Давай спочатку, Чумак, — сказав він, і в його голосі не було ні подиву, ні скепсису — лише зібраність людини, яка звикла приймати рішення в нестандартних ситуаціях. — З самого початку.

Оксана Лисенко, навпаки, була яскравим прикладом людини, яку будити серед ночі — злочин. Її чорне волосся стирчало в усі боки, як антени інопланетного жука, очі були напівзаплющені, і вона тримала в руках пакетик із кавою так, ніби це був рятувальний круг. Оксані було двадцять дев'ять, вона була астрофізиком, і за нормальних обставин її енергії вистачило б на трьох. Але зараз обставини були далекі від нормальних.

— Зоря, скільки кави залишилось на станції? — пробурмотіла Оксана замість привітання.

— Сімсот тридцять два пакетики, — відповіла Зоря. — За поточного темпу споживання цього вистачить на...

— Достатньо, — перебила Оксана. — Поки достатньо, я функціоную.

Аміра Фатхі зайшла останньою. Вона була найнижчою з усіх — метр п'ятдесят вісім, — але те, як вона несла себе, додавало їй щонайменше десять сантиметрів. У неї були темні, уважні очі лікаря, який звик бачити те, що інші не помічають. Аміра подивилася на Дмитра, і він відчув, як її погляд фіксує й каталогізує: синці під очима, тремтіння рук, блідість шкіри.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала вона тоном, який не передбачав дискусії.

— Дякую, Аміро, ти завжди знаєш, як підняти настрій. Сідай. У мене є дещо цікаве.

Дмитро вивів на головний екран спектрограму сигналу. На чорному тлі з'явилася серія яскраво-зелених сплесків — чіткі, рівні, безжально симетричні. Навіть без будь-яких знань з радіоастрономії було видно, що ця картинка відрізняється від хаотичного шуму довкола. Так палець людини відрізняється від кам'яної породи — за впорядкованістю.

Наступні десять хвилин Дмитро говорив. Він пояснив частоту. Пояснив послідовність. Пояснив, що Зоря підтвердила зовнішнє походження. Він говорив спокійно й методично, тому що знав: у цій кімнаті зараз зібралися люди, які довіряють фактам більше, ніж емоціям. І тому що знав: емоції прийдуть пізніше. Вони завжди приходять.

Коли він закінчив, у кімнаті було тихо. Тихо по-справжньому — навіть Зоря не вставляла своїх коментарів.

Першим заговорив Нолан. Звісно.

— Яка ймовірність природного походження?

— Зоря? — Дмитро передав слово.

— За моїми розрахунками, ймовірність природного походження сигналу з такою структурою становить приблизно один до десяти мільйонів, — сказала Зоря. — Для порівняння: ймовірність того, що вас вдарить блискавка протягом життя — один до п'ятнадцяти тисяч. Ймовірність виграти джекпот у національній лотереї — один до сорока мільйонів. Цей сигнал більш імовірний за джекпот, але менш імовірний за блискавку.

— Дуже втішно, — сказав Дмитро.

Оксана поставила каву на стіл. Її очі вже не були напівзаплющеними — вони горіли тим особливим вогнем, який Дмитро бачив у неї лише тоді, коли вона натрапляла на щось, що не вписувалося в жодну теорію.

— Покажи мені сирі дані, — сказала вона, нахиляючись до екрана. — Усі. Без фільтрів.

Наступну годину Оксана працювала мовчки. Вона перегортала графіки, порівнювала частоти, проганяла дані через аналітичні програми, які Дмитро навіть не знав, що існують на борту. Іноді вона бурмотіла щось собі під ніс — уривки формул, назви зірок, українські слова, значення яких Дмитро не розумів, хоча українська була його рідною мовою.

Нолан сидів нерухомо, спостерігаючи. Аміра підійшла до Дмитра і непомітно виміряла йому пульс, стиснувши зап'ястя. Він хотів запротестувати, але подивився в її очі й промовчав.

— Сто дванадцять, — прошепотіла Аміра. — Занадто високо. Після цього ти підеш спати.

— Після чого — після виявлення позаземного розуму? Якщо це справді те, чим виглядає, спати я не буду до кінця місії.

Аміра стиснула його зап'ястя сильніше. Для такої маленької жінки у неї був залізний хват.

— Ти підеш спати, — повторила вона. — Або я тебе вколю.