Розділ 1. Людина, яка слухала космос

ТИХИЙ ГОЛОС ЗІРОК

Роман

#кодвсесвіту

«Найстрашніше у космосі — не темрява.

Найстрашніше — тиша.

Бо в темряві ти хоча б можеш уявити,

що хтось поруч. А в тиші — знаєш, що ні».

Дмитро Чумак, бортовий журнал, запис 127

ЧАСТИНА ПЕРША. ШУМИ

Розділ 1. Людина, яка слухала космос

Космос мовчить. Це перше, що вам скажуть у будь-якому підручнику з астрофізики, і це буде правдою. Ніякого величного гулу, ніяких симфоній — лише безмежна, непорушна тиша, від якої у перші тижні на орбіті можна збожеволіти.

Дмитро Чумак слухав цю тишу вже сто двадцять сім днів.

Він сидів у кріслі оператора зв'язку, закинувши ноги на панель керування — жест, який би довів до інфаркту будь-якого інструктора з Центру підготовки в Х'юстоні, але тут, на борту дослідницької станції «Горизонт», на відстані понад шестисот мільйонів кілометрів від найближчого інструктора, Дмитро дозволяв собі дрібні вольності. Його навушники транслювали монотонне шипіння космічного мікрохвильового фону — звук, який більшість людей описали б як «зламане радіо», а Дмитро описував як «колискову для тих, хто не хоче засинати».

Він не спав. Формально його зміна закінчилася дві години тому, але повертатися до каюти розміром із шафу-купе не хотілося. Там було тихо по-іншому — по-земному, по-людському. Тиша, в якій думки починали бродити небезпечними стежками, виходячи на узлісся спогадів, куди Дмитро заходити не бажав.

Тому він слухав космос.

— Зоря, — покликав він, не відриваючи погляду від россипу індикаторів на моніторі. — Котра година за Києвом?

— Три тридцять сім ранку, — відповів м'який жіночий голос із динаміків над головою. — Ви знову не спите, Дмитре Олександровичу. Це вже п'яту добу поспіль.

— Четверту, — поправив він.

— П'яту. Але хто рахує.

— Ти рахуєш.

— Це частина моїх обов'язків — моніторинг фізичного та психологічного стану екіпажу. Ваші показники сну за останній тиждень відповідають профілю хронічної інсомнії. Рекомендую звернутися до бортового лікаря.

— Бортовий лікар — це Аміра, яка зараз спить, і будити єгипетську жінку о третій ночі заради чужого безсоння — це акт, який порушує одночасно Женевську конвенцію та закони фізики. Вона маленька, але б'є дуже боляче.

Зоря помовчала. Вона робила це іноді — робила паузи, які люди інтерпретували як роздуми, хоча насправді це був усього лише елемент програмного коду, написаного в лабораторії КПІ імені Ігоря Сікорського, де розробники вирішили, що штучний інтелект, який відповідає миттєво, лякає людей більше, ніж той, що «думає».

— Хочете, я поставлю вам музику? — запропонувала вона. — У моїй бібліотеці є понад два мільйони композицій.

— Ні.

— Аудіокнигу?

— Ні.

— Записи дощу? Шум моря? Є дуже популярний трек «Ніч у Карпатах», де сова перекрикує потічок протягом сорока хвилин.

Дмитро мимоволі посміхнувся. Іноді Зоря нагадувала йому бабусю — ту ж наполегливу турботу, ту ж неможливість прийняти «ні» як відповідь.

— Дякую, Зоря. Я просто послухаю космос.

Він щільніше притиснув навушники до вух і заплющив очі. Шипіння наповнювало голову білим шумом — рівним, безструктурним, заспокійливим. Реліктове випромінювання — ехо Великого Вибуху, відбиток народження Всесвіту, розмазаний по частотах, як масло по хлібу. Тринадцять мільярдів років цей звук подорожував крізь простір, і ось тепер закінчив свою подорож у навушниках тридцятичотирирічного українця, який не міг заснути.

У цьому була якась комічна величність. Або велична комічність. Дмитро ще не вирішив.

Він працював інженером систем зв'язку — найнуднішою, за загальним визнанням, посадою на станції. Поки пілот Джеймс Нолан виконував маневри зближення з космічним сміттям, поки астрофізик Оксана Лисенко збирала дані про міжзоряне середовище, поки біолог Аміра Фатхі вирощувала в лабораторії помідори, що мали вижити за умов мікрогравітації, — Дмитро сидів перед моніторами і стежив за тим, щоб сигнал між «Горизонтом» та Землею не переривався.

Антени, частоти, протоколи передачі, корекція затримки сигналу. Технічно складна, але монотонна робота, яка залишала занадто багато часу для думок.

А думки у Дмитра Чумака були поганою компанією.

Він відкрив очі й подивився на маленьку фотографію, прикріплену скотчем до краю монітора. Жінка років п'ятдесяти чотирьох, із зморшками від сміху навколо очей, тримає в руках величезний кавун, наче трофей, і сміється так, ніби щойно виграла Олімпійські ігри з кавуноносіння.