Тихий голос у ночі

Навіть тепер, цілковито раптово опинившись посеред мальовничого і такого знайомого для мене краєвиду, я ніяк не хотів приймати очевидність.  
Ким я був раніше? Питання, на яке безумовно є чітка відповідь. Але, що мені тепер необхідно було робити, стоячи посеред широкого моря трав ? Навряд чи можливо однозначно говорити про те, тим більше після того, що сталося.  
Небо бачилось абсолютно ясним і до божевілля глибоким. Тонкий серп місяця вкрадливо позначився серед яскравого багатства зірок. Усе здавалося абсолютно звичним і настільки дивовижним, що зовсім не хотілося вірити своїм почуттям. Розум панічно протестував у бажанні зробити те, що наполегливо заборонялося правилами та інструкціями ДР (десантного рейду) на планетах з агресивним зовнішнім середовищем.      
Настирливий стрекіт цвіркунів білим шумом наповнював ефір, що ще більше змушував не довіряти самому собі. А щільний, раптовий порив вітру, що набігав, лякав не менше, ніж стогін перегородок «Адоніса» в найнижчій точці лібрації на орбітальному радіанті Венери. 
Страх і паніка хвилями охоплювали мене, змушуючи дихати немов викинута на берег риба. Рука, затягнута в скафандрову рукавицу, мимоволі піднята, вдарилася об прозорий щиток. Здригнувшись від несподіванки, я постарався нахилитися на скільки це було можливо зробити в обладунках важкого протиперевантажувального «Сюзерена».
Трава! Довгі й жорсткі стебла невідчутно згиналися під моєю рукою. Їх ніжний шепочущий звук шурхотом віддавався об металізований матеріал космічного вбрання. Уперше я не знав, що мені варто робити далі. Тут не було місце боягузтву, чи сором'язливості. Просто, звичайнісенький острах втратити свій розум, який у паніці замовк, не здатний оцінити адекватно те, що відбувається. Але ж ще кілька годин тому я серйозно припускав, що в силах контролювати сам себе.
Хоча, чи мав я право говорити так саме тепер, перебуваючи від астрооб'єкта за якихсь кілька мільйонів кілометрів. Імовірно, лише тільки тому, що я ще дуже сильно сумнівався, що перебуваю тепер на Землі. Але той безтурботний і затишний спокій, який нав'язливо навіювався навколишньою природою, поступово переконував мене у зворотному. Адже всього кілька хвилин тому я перебував у сірому пеклі венеріанського плоскогір'я. 
Все, по суті, почалося дуже просто, з абсолютно буденних перевірок старих облікових записів перших експедицій «Сапфіра» та архівної документації з розвідки планетарного ландшафту. І відбувалося це не без стороннього впливу якоїсь особливої персони. Ким саме виявився цей «інкогніто», тепер уже з жалем розумілося мною, і від цього ставало дедалі більше не по собі...   
Венера, з її жорсткими умовами на поверхні і абсолютно норовливою атмосферною ситуацією, поки не входила в особливий пріоритетний інтерес Космофлоту. Людство намагалося обходитися найменшими витратами, прагнучи активно освоювати більш затишні планети Екстерра своєї Системи, як-от Марс і Меркурій, і супутники-планетоїди аж до численної родини похмурого Сатурна. А як подальша перспектива, його вабили безмежні далі Великого простору. Ідея скоріше вирватися до зірок дедалі сильніше привертала до себе прихильників.  
Однак, залишаючись у надійнішому тилу дослідженого космосу, Венера раз по раз настирливо змушувала звертати на себе увагу. І як наслідок, ми постаралися зблизитися з несприятливою планетою. Стикування на двох верфях Земного Феротерра (з лат. - біля землі) модульних секцій новокомпановочного орбітального стаціонара «Адоніс» планувалося завершити вже на радіанті біля Ганімеда. Однак, все вирішилося на користь Венери. Перегонка не принесла особливих труднощів і ускладнень, довірена кільком допоміжним суднам вантажно-перевізного відділення Космофлоту: флотилії монокорпусних тягачів і трьом неповоротким балкер-докам. Усі невраховані труднощі почалися тільки з прибуттям на місце, коли збірка і логранжева прив'язка до планети змусили монтажників ажурного остова вельми похвилюватися. Як виявилося, специфічні оберти Венери вводили в дисбаланс усю конструкцію «Адоніса», погрожуючи гравітаційними дисонансами розірвати жорсткі модульні корпуси. Довелося пристосовуватися - і в остаточному, і трохи зміненому варіанті, стаціонар став схожим на щось, що нагадує гігантське колесо огляду, яке мчить за кілька тисяч кілометрів над згладженим хмарним покривом. Житлові та побутові модулі, що нагадують більше цистерни для танкерів, немов пасажирські люльки увігнали в останнє, третє кільце балансирного тора. При цьому зв'язавши їх перехідними приміщеннями-спицями з жорстким центральним корпусом палуби основного шлюзу. Через що «Адоніс», єдина велика локус - споруда людства у відкритому космосі та в усьому дослідженому Екстеррі (з лат. - поза землею), отримав у багатьох чергових команд доволі лякаюче прізвисько - «Атракціон диявола». І як наслідок, стати монументальним курйозом і метою постійних глузувань. Адже коштувало великих зусиль кожному новоприбулому на стаціонар абсолютно спокійно і лояльно ставитися до частих хвильових вібрацій корпусу, усунути яких не змогли ні інженери з їхніми проєктними розробками, ні практичні монтажники орбітального дива. А кілометрові зсуви і нестабільність у лібраційній точці, в якій перебував стаціонар, лише посилювали коливання архітектоніки конструкції. Кому ж буде спокійно існувати і працюватися, коли жахливий стогін перегородок кілька разів на добу загрозливо нагадує про тлінність буття і близькість планети. Стійкість «Адоніса» доводилася часом і мінімальними змінами, які все ж потроху стабілізували стаціонар. А ось із ліквідацією «натужних скрипів» вирішили обійтися вельми просто - облицювавши звичайною звуковою зверх ізоляцією не тільки кожну каюту, а й побутові приміщення. На тому, з довгоочікуваною згодою, і зупинилися, вирішуючи найближчим часом обмежити роботи на «оновленому» стаціонарі «щоб уникнути позаштатних випадковостей». 
Так «Адоніс», розрахований за максимальним наповненням, трохи більше ніж на сотню осіб робочого персоналу, приймав, аж ніяк не зі своєї вини, групи в кількості, яка навряд чи сягала трохи більше півтора десятка спеців і обслуговуючих техніків.     
Якийсь час вахтові команди змінювалися зі стабільною періодичністю раз на півроку, встигаючи відпрацювати науково-дослідницькі програми, задані міжнародними організаціями та міжвідомчим патронатом. Але поступово інтерес до земної сестри став і без того слабшати, зміщуючи рідкісні вилазки на дистанційні огляди і вивчення Венери лише з орбіти. Пов'язували це все з особливими складнощами для теро-десантних рейдів, виправдовуючись, що багато проєктів мали вельми сумнівні перспективи. Подібна тенденція з часом зміцнилася, перетворюючи «Адоніс» на важку і нерентабельну ношу для Космофлоту. Він став частенько, по року - півтора, абсолютно пустувати. Через що дуже багато є тих, хто вже неодноразово ступав його коридорами, полегшено тільки зітхали, вирішуючи, що й одного відвідування подібного «пекельного колеса» цілком достатньо в їхньому не легкому житті.
Але довгострокову консервацію екстравагантної космоспоруди адміністрація флоту навмисно і м'яко уникала, немов сподіваючись на якесь диво.
І ось, це сталося...
Зовсім недавно, - а якщо бути педантично точним, то близько трьох тижнів тому, - нашу лабораторію відвідали кілька вельми важливих персон, від яких за версту віяло офіціозом і наказовим гонором. А шеврони і нашивки офіцерів ВДР на їхніх формених комбінезонах змусили багатьох із наших підняти здивовано брови. Коли двері кабінету шефа тихо чмокнули за їхніми спинами, ми спантеличено витягали в напруженій спантеличеності голови. Багато хто з нас, хто займався лише своєю роботою з повсякденними обчисленнями й аналітичними розборами поставлених завдань, не намагалися надавати всьому цьому вже такого кардинального значення. І правильно робили, адже їх це ніяк не стосувалося.  
Буквально наступного дня Гуров викликав мене до себе. І якось вельми невимушено і буденно, по-своєму, не припускаючи нічого особливо серйозного. Проходячи через лабораторію і заглядаючи в робочі бокси до хлопців, шеф, ніби випадково торкнувся мого плеча і вельми коротко і тихо дихнув у саме вухо: «Зайди!». Чого варто було очікувати від усього лише одного банально вимовленого слова?
- Сідай, - Гуров, не дивлячись на мене, пройшов у глиб кабінету до свого потертого крісла. - Особливо розтягувати не буду, - почав він, нервово і з натиском потираючи щоку. Явна ознакатого, що бесіда може начатись не дуже гарно, з якоісь неприємності. Це я вже знав точно. - Мабуть, ти помітив учорашніх гостей? Так от, відділ Дослідження і розвідки (ВДР) вельми зацікавився одним із сусідніх із Землею об'єктів. Якщо бути точнішим - Венерою.
- Дивно. Мені завжди здавалося, що інтерес цей ніколи й не слабшав, - парирував я, намагаючись триматися награно спокійно. - Хоча, звісно ж, не мені про те судити, у кожного ж своя робота, особливо в авангарду небожителів. 
Як мені здавалося, що я досить непогано був обізнаний про освоєння Близького Екстерра. Хоча б у межах компетенції своєї професії. Це нахабно дозволяло мені поверхнево судити про проблеми в дослідженні космосу. Схоже, за останні кілька років ця діяльність нашого повсякдення перейшла в стадію стандартного уповільненого зондажу. Космофлот інтенсивно топтався на плацдармах планет внутрішніх орбіт. Але чомусь адміністрація цього закладу з особливою охотою займається розвідкою планетарних систем Далекого Простору: Сатурна, і поки що тільки почали відправляти редери до Урана і Нептуна.
- Усе так, - вже більш упевнено відповів Гуров. - Але тут є й певні нюанси, мало помітні деяким не обізнаним «професіоналам».
Похитавши ледве помітно головою, я, взявшись за спинку стільця, невдоволено відсунув його і нарешті сів. Шеф, явно мав на увазі мене!
- Добре. Що тоді потрібно від мене? - саркастичний погляд я спрямував прямо на шефа, який і не намагався відводити очі.
- Досить не багато, - відповів він. - Усього лише пояснити твій зв'язок із проектом «Дзеркало» і функціонерами новоствореного Інституту культурологічних досліджень?
Мабуть, моє здивування виглядало не настільки вже серйозним, що викликало на обличчі шефа перекошену посмішку.
- Вони разом з ВДР займаються пошуком позаземних етносів у нашій Системі. І вчорашній променад до нас, був безпосередньо пов'язаний якраз і з тобою.
Відвідування розвідкою відділення ксеноекологів, практично, ніколи не траплялися. Подібні візити з їхнього боку вважалися пріоритетом лише тоді, коли потрібно було знайти рішення для нестандартних проблем. Весь інший час відводився звичайним трудягам, які монотонно освоювали розвіданий Екстерр - планувальникам, інженерам і будівельникам зовнішніх об'єктів. Ось саме для розрахунків гармонійного вливання на ландшафт чужого світу людських мурашників і необхідні були фахівці нашого підрозділу. Але зовсім не для обережності й обачності в десантуванні бравих хлопців з емблемою «Альбатроса» на грудях. Куди вже нам до них!  
- Якщо говорити на чистоту, то я абсолютно не розумію, що ВДР привело до нас?
- Як не дивно, я погоджуся з тобою. Але, якщо такі візити не ґрунтуються на ось таких ось дивацтвах, - Гуров засунув пальці у свою нагрудну кишеню і виклав на стіл кристал мемки, немов якийсь вирок. - Візьми, - він пожував губи і продовжував ще якийсь час дивитися на гранований чип накопичувача пам'яті. - Адміністрацією Флоту, ти відряджаєшся в комплексну експедицію на Венеру. Весь необхідний склад уже там, очікують тільки на тебе. Термін локальності - трохи більше місяця. Житимеш на «Атракціоні» і досліджуватимеш поверхню в повному обсязі. Тож приготуйся до всіляких несподіванок там, унизу.
- Ну й сюрпризики в нашому королівстві! - ошелешено пролепетав я. - З яких це пір Розвідка стала вказувати, що кому необхідно робити?
- Не переймайся, мені теж подібні директиви гірші за редьку. Та ще й від лихих десантників із максимальною рефлексією і мінімумом роботи мозку.
- А відмовитися ніяк не вийде? - запитав я.
- Ніяк, - швидко відповів Гуров. - І перестань вдавати з себе стару діву на виданні. Тобі, напевно, має бути чудово відома причина такого вибору начальства ВДР. Звісно ж, - трохи повільніше продовжив він, - дивна і виняткова зацікавленість Розвідки та ІКД в твоїй особі хвилює, і не тільки мене одного в нашому «департаменті». А їхня вимога щодо відправки мого підлеглого, просто, вражає своїм нахабством. Але, я сподіваюся, ти все зможеш пояснити?!
Дивна посмішка розтягнула губи шефа. Дивитися на це коштувало особливих моїх зусиль.
- Постараюся, коли сам у цьому розберуся.
- Постарайся й розберися...         
- А тоді, що це? - я недовірливо дивився на блакитний кристал.
- Може, ти мені скажеш? - Гуров опустив голову. - Посилка від ВДР, так би мовити, якийсь доважок, скринька Пандори. Попередили, що ти знаєш, і мусиш, - саме, мусиш - їм відповісти сам. Переглянеш трохи пізніше, без сторонніх, у тихій і спокійній атмосфері. І найкраще, - перед відльотом.
- Дозволь запитати: чому? - відверто дивувався я.
Поклавши схрещені руки на стіл, голова відділу космоекологів схилився трохи донизу, заговоривши напівшепотом:
- Усе це, - він поглядом вказав на мемку, - прямо пов'язано з твоєю місією. Що правда, мене не особливо вирішили повідомляти про причини такої комунікації з моїм підлеглим. - Відхилившись назад Гуров на деякий час замовк. І вже нормальним голосом продовжив: - Дивно, що Розвідка не звернулися на пряму до тебе. Уся ця історія, як на мене, пахне нафталіновим детективом з іронічно - наївним нальотом. Тобі так не здається, Філатов?
- Не знаю, - знизав я плечима. - Мені самому важко щось зрозуміти у всій цій метушні. Прямо кажучи - ти мене не просто спантеличив, а десь і налякав.
- Не бійся аж надто завзято. Найімовірніше, наші лихі хлопці з «Альбатросів» вляпалися в чергову планетарну «загадковість», де для стандартного вирішення їхнього інтелекту не цілком достатньо. - Гуров посмикав бровами. - І тому адміністрації Відділу необхідно, щоб ти провів на Венері дещо - якісь дослідження і зробив певні викладки щодо використання та ефективної експлуатації ландшафтного ресурсу. На збори тобі дають трохи менше трьох діб. Тож часу на перегляд і доскональний розбір у тебе буде більш ніж достатньо.
- Навряд чи, - встав я, інтуїтивно вважаючи, що вступні надані повністю. - Необхідно буде зібратися і закінчити, врешті-решт, певні справи.
« Але ж більш чудової причини для всього цього і придумати не можна було...», - промайнула гірка і саркастична думка.         
Важко і прикро зітхнувши, я простягнув руку до мемки. Гучний голос Гурова несподівано рявкнув:
- Чорт їх знає, Філатов, навіщо саме ти їм знадобився?! Може статися, що... Утім, іди вже, - він встав, прямуючи до мене. - Якщо зможеш розібратися в усьому цьому і відреагувати вельми об'єктивно і скептично, то не полінуйся і постарайся написати пояснювальну записку. Звичайно ж, після свого повернення.
Дружнє поплескування по плечу, тепле рукостискання і звичне «Давай!» стали прощальною нотою в нашій бесіді. 
З безліччю незрозумілостей і сумнівів я залишив кабінет, абсолютно ясно усвідомлюючи тільки єдине, що спантеличеність Гурова була виправдана. І відзначалося це тим, що, чесно кажучи, я ніяк не претендував на звання провідного фахівця з екології чужих планет, а скоріше залишався рядовим і пересічним. 
Часу в мене і справді виявилося занадто мало, якщо судити вельми суб'єктивно. Утрясти всю побутову складову повсякденного життя ще цілком можливо, тим паче холостяку, якому немає особливої необхідності безліч разів пояснювати своїй другій половині прописні істини того, що сталося. Друзі та батьки не беруться до уваги. Але ось робота вимагала до себе уваги, згортання і передачі іншим, до багатьох дрібниць, моїх провідних проектів. Мене більше займали розрахунки щодо осадових порід Ацидалійської рівнини на Марсі для розпланування видобувного комплексу. А оповіщення близьких і знайомих про незаплановане і швидке відрядження до Близького Екстерра стояло аж ніяк не на першому місці. З усіма цими колотнечами, я почав губитися в часі, більше кваплячи його, ніж залишаючись у потоці. І як наслідок, зовсім забув про вручений Гуровим кристал мемки. 
Випадково намацавши в задній кишені комбінезона щось, що заважало, я з подивом виявив накопичувач пам'яті, що залежався. Миттю вклавши кристал в осередок домашнього проектора і опустившись втомлено на диван, я ліниво втупився на екран. Переді мною розкрилася вельми примітно - сумна картина пейзажу чужої планети. Колір навколишнього простору був коричнево - сірого відтінку з похмурою характеристикою. Далекий горизонт розмивався і немов би колихався від потужних потоків гарячого повітря. Все видиме аж надто скидалося на зйомку, зроблену з поверхні розігрітої планети. Подібні відео я, через свою професію, бачив досить часто.
Далі відбулася абсолютно буденна «подія»: у кадрі з'явився дехто в скафандрі вищого захисту і, як водиться, відповідно до техніки безпеки та через звичайну необхідність, - з опущеним щитком світлофільтра. Тож, герой сюжету залишався абсолютно невідомим. Фігура з невеликим напруженням підняла праву руку і повільно, немов у вітанні помахала глядачам. Потім трохи повернувшись ліворуч і вставши в пів оберту до камери, тією ж рукою вказала кілька разів кудись у далечінь. Але що саме там знаходилося, розглянути не було ніякої можливості. При всьому тому ще, що після останнього руху час запису минув буквально миттєво і за якісь три секунди відеоролик закінчився суцільним мерехтінням.
Спантеличено переглянувши запропоноване відео ще кілька разів, і розглядаючи краєвид більш професійно, ніж «головного героя», я відклав розгадку цього ребуса вбік, абсолютно не здатний збагнути, що ж саме від мене вимагають функціонери ВДР. Якогось криміналу або таємничого підґрунтя я тут не знаходив. Не особливо намагаючись бути відповідальним, я витягнув мемку з проектора і засунув у кишеню штанів приготованих для збору. Згадати ж про неї мені спромоглося вже на борту швидкісного джедкемпа з абсолютно вражаючою назвою «Ваілд раннер». Це виявилася прекрасна за комфортабельністю і швидкістю доставки вчасно до заданої точки, невелика посудина. Вельми стерпний за габаритами і керований вкрай нечисленним за складом екіпажем, - лише троє косменів, - «Дикий бігун» дістався до «Адоніса» за неповних четверо стандартних діб. Таким швидким графіком відкидалися всі звичні терміни доставки звичайних рейдерів і лайнерних «лінійок» геть, що покривали туж саму відстань мало не у двотижневі терміни, розмірено стартуючи з причалів орбітального терміналу «Зоряний» у Ферротьєрі Землі. Варто було, однак, ще враховувати і той факт, що у своєму малому череві «Бігун» тягнув певний вантаж устаткування для бази десантників на Меркурії, а на самому корпусі, біля виносних пілонів допоміжних двигунів, розмістилися вирости округлих конструкцій контейнерів з усяким специфічним багажем, призначеним групі, яка працює на венеріанському стаціонарі.
Щоб хоч трохи скоротати свій транзитний побут і чіткіше усвідомити важливість незрозумілої для мене інформації, я пригадав про завдання Гурова. У спробах відшукати мемку довелося обмацати кожну річ свого дорожнього гардероба.
Переглянувши все, я з жалем уже надто пізно згадав, де знаходився заповітний прозоро-блакитний кристал. Почухавши засмучено потилицю, мені довелося тільки махнути на забуту мемку рукою. У цьому становищі я вже ніяк не міг виправити і вплинути на здійснений факт у вигляді недбало залишених на дивані робочими штанами за багато мільйонів кілометрів звідси.
«Ваілд раннер» гасив швидкість поступово, вийшовши на спіральний радіант до “Адоніса”. Весь процес пілотованого гальмування і зближення зайняв довгі вісім годин. Час здавалося розтягувався дедалі більше, перетворюючись на неймовірно нудний цикл. Але благо, на мою долю випало щастя з лишком насолодитися чудовими краєвидами Венери і самої космоархітектурної споруди, вправного генія інженерної величі, двохсотметрового колеса, що носило ім'я коханого прекрасної богині. Приголомшливий своєю пишністю вид найближчого простору відкривався з невеликого каютного ілюмінатора. З широкого ж комунікативного екрана, який без особливих зусиль підлаштовувався до зовнішніх камер кругового огляду і з легкістю видавав необхідні ракурси, можна було вибрати мальовничі картинки на свій смак. 
Сіруватий глянець суцільного покриву атмосфери помітними потоками огортав планету. Блакитний відлив хмар із наближенням зникав, стаючи біля термінатора похмуро - темним і навіть болотним. Світіння габаритних і позиційних вогнів «Адоніса» робило його схожим на стару театральну багаторівневу люстру, повернуту головним своїм ярусом до Венери, а основою - особливим виносним причальним пакгаузом - назовні. Саме до нього і повільно наближався джеткемп, лавіруючи на малій швидкості, щоб не зачепити одну з гірляндних ниток тросів - розтяжок, що утримують у відносній стабільності зовнішню будову. Так, значний вигляд павутиноподібної восьмипелюсткової конструкції вселяв трепет і особливу гордість за рід людський, який з таким розмахом почав підкорювати жорстокі й незатишні простори космосу. Адреналіновий холодок, немов як у дитинстві, радісно і загрозливо, лоскотав нерви і тіло. Забувшись у своїх переживаннях, я й не помітив, як настав момент невагомості. Вона-то і дала мені привід потурбуватися про швидку висадку і неодмінну комплектацію свого розкиданого по каюті невеликого багажу. 
Причалювання передбачалося зовнішнім, тож мені довелося освоюватися з легким гермокостюмом «Тушкан», для безпечнішого шлюзового переходу. Справа ця виявилася дуже цікавою, тож я старанно дякував своїм візникам за терпіння і час, які витратили на мою персону щонайменше півгодини. Костюм більше нагадував обтягуючу піжаму з гермошоломом і дихальним мініатюрним резервом, ніж амуніцію «справжніх космічних вовків», від вступу яких «здригаються навіть зірки». За фактом, «Тушкан» набагато частіше тягали на собі представники льотного складу, ніж усі інші працівники обживаного Екстерра Системи.
Очікувана мною зустріч, яка, найімовірніше, могла виявитися стриманою і прохолодною, не вийшла. Вона, взагалі, не мала місця бути! Я опинився у вузькому приміщенні виносного пакгаузу наодинці із самим собою. Вважаючи себе досить розумною людиною, я постарався швидко зорієнтуватися. Крокуючи прямо освітленим коридором, мені довелося звірятися з люмінесцентними покажчиками на округлих стінах переходу, що майже трьохсотметровою спицею встромився в основний корпус стаціонару.
Зізнаюся чесно, що дійшовши до центральної палуби, я спантеличено озирнувся. Покладаючись на свою пам'ять про довідковий матеріал, мені довелося звернути праворуч, туди, де мала бути Диспетчерська у вигляді залу оглядового майданчика. Саме там, я сподівався постати власною персоною перед новим начальством. Але дістатися до місця призначення виявилося не зовсім легкою справою. Доводилося переорієнтуватися суто фізично, міняючи положення в барабані штучної гравітації, щоб вийти в потрібному місці у звичайній позиції, а не догори дриґом. 
Звільнившись, нарешті, від гермошолома і пройшовши радіальним коридором, я зупинився біля заповітних дверей, які виявилися замкненими. Цілком чітко розумілося, що мені врешті-решт просто вдалося заблукати. Стінний комунікатор був мертвий. Про це явно свідчив мініатюрний розбитий екран перемовника і наклеєні на нього навхрест уривки жовтого скотчу. Стиснувши з жалем губи і притискаючи під пахвою шолом, я попрямував туди, де знаходилася одна з пелюсток - переходів у робочу зону. Всеж необхідно було відшукати хоч когось...
- Філатов?! Олег Володимирович? - раптово відсмикнув менежіночий голос з оксамитовим контральто, що пролунав звідкись із підстельових тонфонів. - Який прибув сьогодні джедкемпом на «Адоніс»! Пройдіть, будь ласка, до кают-компанії станції для реєстрації та попереднього інструктажу. Повторюю... - Закинувши голову догори і машинально шукаючи джерело звуку, ніби намагаючись знайти уособлення того, хто говорив, я розмірковував над тим, як усе ж таки зорієнтуватися в поки що незнайомих приміщеннях стаціонару. Низький спокійний голос зник, але через хвилину мовчання виник знову з поясненнями: - Прямуйте в житловий сектор, крайній радіус. По ходу розберетеся. Шукайте двері з номером сім. Чекаю!
Що робити, доводилося підкорятися і бути тим, хто не звертає на дріб'язкові неприємності субординації особливої уваги.
Начальником «Адоніса» виявилася жінка середніх років із підтягнутою виправкою і абсолютно невиразною зовнішністю. Коротко стрижене темне волосся надавало їй певного нальоту моложавості. При цьому оголювалися і без того великі вилиці, що привносило в образ жінки більш владні риси. 
Звали її Меліса Парсон. На стаціонарі вона завідувала багатьом, але здебільшого опікувалася господарською частиною і пілотами двох новеньких атмосферних флаїнгів, типу «Манта». Наукова братія "Адоніса", - а нею був колектив без малого з восьми постійно сперечаючихся фахівців із різних галузей знань, від планетологів до фізиків високих температур і тисків, - її не вельми турбували. І вже тим більше ті проблеми, які вони «вигадували» і намагалися вирішувати. Для Меліси основною директивою залишався повний порядок на станції і виконання поставлених ВДРом завдань. Ось тому, вже заочно введений у команду наукових фахівців, я опинявся в певній касті «недоторканних» і зобов'язаний був, спираючись на власну вченість, «міркувати набагато швидше».
- Сьогодні можете вільно розташовуватися у своїй каюті.Ознайомитися з екіпажем і колегами ще встигнете - у нас на борту вже майже ніч. 
А із завтрашнього дня приступите до роботи. Наказ за вашим призначенням надійшов ще десять днів тому. Тож ми встигли за вами трохи скучити, - Меліса, зчепивши руки, дивилася на мене.
- Вибачте, швидше ніяк не міг, - із сарказмом відповів я, сподіваючись, що слова хоч трохи проймуть її. 
- Тепер це не настільки важливо. Завтра на вас чекає висадка і стандартний режим робіт на поверхні. Регламент розписаний, ви можете з ним ознайомитися ще сьогодні. Ось, - вона простягнула через стіл тонку папку. - Прочитаєте і пройдете вступні з екіпіровки. Потім, дамо вам на допомогу нашого жеребця, пілота Валентина Ханбекова. З ним відвідайте район області Феби. А конкретно, одну локальну точку - 7,55° пд. ш. і 303,69° сх. д. Саме ця місцевість нас цікавить. Наступні розпорядження отримаєте після виконання. Питання?..
- На жаль, - я розвів руками, - поки що не маю.
- Тоді не стану затримувати. Уже можете починати готуватися.
Якщо бути абсолютно чесним перед самим собою, то подібний тон, обстановка, та й нав'язуваний графік обов'язкових робіт, утиснутий мінімальними термінами, мене зовсім не радували. А особливо зацікавило те, що могло послужити причиною такого швидкого виконання завдань. Чи не вже, подібну поспішність підстьобувало просте виконання вказівок, спущених згори адміністрацією Космофлоту, або звичайне відставання від графіка запланованих робіт, пов'язаних із затримавшимся екологом?
Не надто обтяжуючи себе совісними докорами, і тепер абсолютно покладаючись на свою розміреність, мені все ж таки вдалося відшукати затишну двомісну каюту поруч із камбузом. Нашвидкуруч повечерявши на самоті черговими стравами, і вже на місці абияк розклавши свій багаж, я завалився спати, абсолютно втомлений і незадоволений прийомом. Сон був безпросвітний і глибокий, немов після довгого безсоння.
Ранок настав раптово і огидно невчасно. Зумер внутрішнього зв'язку своїм писком розривав мені вушні періпонки і вимогливо зганяв залишки міцної дрімоти. Слабо міркуючи, я голосно рявкнув: «Зв'язок!», але це анітрохи не допомогло. Тоді довелося відшукувати саме джерело, яке знаходилося біля ванної кімнати. З настінного екрана, нахабно втупившись, дивилося усміхнене моложаве обличчя, а якщо пильніше вдивлятися, то зовсім зрілої людини.
- Слухаю, - я все ще сонно щурив очі і намагався стерти долонею з обличчя нічну втому.
- З добрим ранком! Ледве відшукав ваш номер за реєстратором...
Роблячи над собою зусилля, мені довелося почати згадувати нюанси минулого дня.
- Меліса попереджала вас про призначений виліт? - людина в екрані посмикнула головою, бачачи моє здивування. - Ясно... Отже, звуть мене Валентин Ханбеков, пілот групи дослідників. Сьогодні у нас із вами виліт на поверхню старенької. Покваптеся, через сорок хвилин збір. Думаю, для ранкового моціону часу предостатньо. Усі інструкції в робочому порядку. - Обличчя глянуло кудись вліво, що і я зробив, автоматично повторивши рух опонента, оглянувши двері власної каюти. - Сподіваюся, ви ще встигнете проковтнути сніданок.
Уся моя трапеза обмежилася бутербродами і гарячою кавою, випитою до половини. Вельми поспішаючи і на ходу приводячи себе до ладу, я вирушив прямісінько по центральному корпусу до екіпірувальної, де на мене чекали двоє хлопців. Без особливих розпитувань, але з короткими поясненнями, вони втиснули мене в тугі обладунки важкого «Сюзерена». Заростивши гермошов і закріпивши його кількома скобами, один із них виразно вдивився у скло мого шолома, стиснув перед прозорим щитком кулак із піднятим великим пальцем - «Все норм!». Розвернувши до виходу, немов застиглого манекена, мене поступово вивели в шлюз. Повільно і натужно крокуючи, я трохи затримався під широким монокрилом флаїнга. Немов омертвіла шкіра, від корпусу відшаровувалося захисне покриття. Весь вигляд повітряної машини чудово ілюстрував жахливий вплив атмосферних кислот. А те, що «Манту» вже використовували неодноразово для вильотів, красномовно підтверджували погнуті стійки ступоходів, які нагадували мені більш тендітні лапи якоїсь комахи, ніж надійні опори катера. Зрештою помітивши відкритий люк, я сяк-так втиснувся всередину. 
Ханбеков уже сидів у ложементі першого пілота. Він спокійно спостерігав у дзеркало заднього виду мої потуги пройти невеликим салоном до крісла другого пілота.
- Залишайся там, у пасажирському, - одразу перейшов він на «ти». - Потім легше буде вилазити, коли сядемо.
Не бажаючи особливо сперечатися через втому пересування в скафандрі, я бухнувся в одне з трьох пасажирських крісел, зафіксувався і нарешті відкрив скло гермошолома.
- Шин, ми стартуємо! - голосно вимовив пілот і клацнув тумблерами. У салоні щось загуділо, потім почулося виразне чмокання гермолюка, що закривається, переклацування замків і шипіння повітря. - Відкривай коробочку.
- Готово! - почув я у своєму шоломофоні відповідь чергового диспетчера. - Сподіваюся, машину не розтрясе.
- Ти занадто забобонний, - з бравадою відповів Ханбеков.
Сильний поштовх у спину і перевантаження, що навалилося на груди, змусили мене впасти в якусь прострацію. Уже за хвилину, промчавшись стартовим жолобом, флаїнг на швидкості нісся до суцільного атмосферного марева Венери.
- Що? - майже вигукнув Валентин. - На довго до нас?
- Як вийде, - незадоволенно відповів я. -  Десь на місяць. 
Хоча, якщо казати правдиво, я не надто розумів, для чого на «Адонісі» знадобився ксеноеколог? Особливої необхідності, фахівцеві мого профілю, перебувати тут, поки що немає жодного резону. Планета вельми поверхнево вивчена, та й у найближчі рік - два навряд чи стане інтенсивно освоюватися. Авральні ж роботи вельми специфічні й дуже рідкісні. 
- Вже неподобається? - темно-карі очі пілота дивилися на мене з дзеркала заднього виду. - Звикнешь, роботи достатньо. Скажімо, зараз у «дзеркальщиків» турбот вистачає, і присутність фахівця з ландшафту виявиться вельми навіть доречною. Особливо після того, як було виявлено зонд.
«Вкрай суб'єктивна думка про професію, про яку ти не маєш ані найменшого уявлення. Треба ж, нагородити фахівця - ксеноеколога абсолютно буденною професією! Цікаво, як на таку «заяву» відреагував би Гуров?!!».
- Який зонд? - я спробував відрегулювати тиск у своєму скафандрі, сподіваючись, що це допоможе під час швидкої висадки. - Меліса вчора мені тицьнула ввідні, але я мало що зміг зрозуміти: необхідно встановити тестові прилади сейсмічної активності і зняти з об'єкта «13» обладнання відеоспостереження. 
- Це все встигне. А ось «В - 13» якраз і є тією штукою, яка свого часу і привернула увагу Інституту (ІКД), наробивши багато галасу в самому керівництві Космофлоту. Ще під час перших дослідницьких експедицій, з поверхні на орбіту до розвідрейдерів понеслися модульовані сигнали в дивному кодуванні. Подейкували, що це можливо була змінена луна наших власних частот. Виявилося, що все трохи не так... 
Якось впоравшись із компенсованим механізмом тиску «Сюзерена», я задоволено розправив плечі та поправив дихальну маску. Слухаючи Ханбекова в пів вуха, зі змішаним почуттям невеликої образи за свою професію, мені смутно малювалася картина події.
- Ну і, що з цього випливало? - запитав саркастично я.
- Ми - то всі раптом разом подумали, що нарешті зіткнулися з інопланетянами. Створили на радощах проект «Дзеркало» для повноцінного контакту. Але ж ні! Виявилося, що цей апарат був повною древністю, скинутою на поверхню ще на зорі дослідження космосу, імовірно, наприкінці двадцятого століття. Така собі, «Венера - 13», зонд із мінімумом функцій і тонною непотрібного матеріалу для довгого функціонування. Як це все збереглося, та ще й продовжувало так довго працювати, незрозуміло?
- Дивно, я ніколи не чув про апарати цієї серії?
- У тому то й суть, - Ханбеков зробив віраж і в лобовому екрані я побачив, як флаїнг пірнув у каламутне марево атмосфери. - Багато хто теж не знав про їхнє існування. Точніше, забули і не пам'ятали... - «Манта» несамовито затряслася, вібрація почала збільшуватися із загрозливою швидкістю, що викликало в мені серйозне занепокоєння. - Не дрейфуй! Потріпає трохи - це відчутно, але не настільки болісно. З півгодини потрусимось, поки вийдемо на рівень. А там на двигунах дотягнемо. 
Мені не особливо уявлялося, де знаходився той самий рівень. Одне турбувало лише, щоб бовтанка в атмосфері не рознесла наш флаїнг на дрібні частини. Не тільки говорити, а й навіть думати про якісь проблеми і завдання в таких умовах було вельми не солодко. Історія ж випадкового відкриття і зацікавленості нашою розвідкою області Феби, однозначно, привернула мою увагу. У мене виникало поки що тільки одне питання: чому «дзеркальщики», - як називав експертів Проекту запанібратськи Ханбеков - досі перебували на «Адонісі»? Адже явні завдання вже відпали самі собою, зі з'ясуванням приналежності зонда. Що ще їх утримувало на стаціонарі, не тільки ж просте прагнення виявити черговий «артефакт»?          
- Підняли архівні матеріали, підключили купу розумників. І таки докопалися до істини. Усе виявилося абсолютно правильним. От тільки після надісланих попередньою командою відеоматеріалів, знятих камерами «В-13» більшість у кабінетах Космофлоту дуже спантеличило.
- Чому? - тільки й зміг проговорити я, відчуваючи божевільні стрибки крісла піді мною. Слова вилітали з мене немов під час нападу гикавки.
- Та все просто, - голос Ханбекова був таким самим, як і в мене. Тільки от настрій його був радше бадьорим. - Одна з камер зафіксувала нашого хлопця, який там ніяк не міг перебувати. І це, - я побачив, як з-за короткої спинки ложемента пілота з'явився вказівний палець правої руки, мабуть піднятий для драматичності моменту, - дозвольте зауважити, знято ще до перших експедицій «Сапфіра». Вельми за довго!
- Яким же макаром вони змогли здогадатися, що хлопець наш? А раптом...
- Скафандр, ось такий самий, як на нас зараз. Звичайний «Сюзерен» із регульованим тиском та антикислотним і тепловим захистом, спеціально створений для умов на зразок Венери. При всьому тому, що ще й часовий фактор зйомки визначили. Тож - не підкопаєшся.
Мда! Я прагнув більше мовчати, намагаючись менше концентруватися на своїх не надто приємних відчуттях і дивній стурбованості. Уся справа була в тій самій плівці, переданій мені функціонерами ВДР. Та й це відрядження, швидке і спонтанне, не давало мені спокійно думати. Навіщо знадобилося відділу Дослідження і розвідки рядового ксеноеколога закидати до Найближчого Екстерру, чи тільки для того, щоб одержати відповідь на запитання, які самі не в силах були поставити? І чому саме я?..
Роздуми затягували мене в незрозумілі логічні побудови, та так, що я не помітив припинення бовтанки. Ось уже протягом двадцяти хвилин було більш-менш спокійно і флаїнг плавно ковзав під хмарним покривом. Помітивши моє безтурботне мовчання, Валентин добро посміхнувся і продовжував пілотування. Він, мабуть, розумів деякі страхи свого пасажира, чому і затіяв цю тріскотню. Тепер же ми мовчали обидва, за що я був вдячний йому.
Сідали ми повільно і тяжко, проте варто було визнати, що фініш - маневр Ханбеков виконав першокласно. «Манта» жваво захиталася на ступохідних опорах, потім притихла, і, остаточно давши невеликий диферент на корму застигла остаточно. Із флаїнга я вийшов другим, оскільки цього вимагав Валентин, покладаючись на приписи і прийняту практику десантування. Не надто дослухаючись до моїх запевнень, що я, загалом, досить непогано розбираюся з керуванням скафандра, Ханбеков недбало смикнув донизу світлофільтровий щиток на моєму шоломі. Потім розвернувшись, зайнявся ручним розблокуванням дверей. Прочекавши швидку процедуру розгерметизації салону, він першим зістрибнув назовні, у сірувато-коричневу імлу.
Сказати, що краєвидид чужої планети, який я побачив, вразив мене, означало нічого не сказати. Ґрунт виглядав вивітреною до базальтового шару пусткою, суцільно вкритою сланцевими осколками іржавого кольору. При кожному моєму кроці ніби відчувався хрускіт крекерів, що ламаються, з твердого висохлого тіста. Горизонт розпливався і немов колихався в напіврідкому повітрі. Світло ніби було приглушене, тож тут, унизу, панувала сутінково - похмура напівтемрява. Пересуватися ж, а особливо, дихати, було вельми не легко, скоріж все через великий тиск атмосфери. 
Подивившись на Валентина, зайнятого вивантаженням зі шлюзу машини якогось обладнання, я поцікавився:
- Допомогти?! - я розпізнавально підняв руку.
- Ні! - яскравий, сріблясто-помаранчевий «Сюзерен» випростався і вказав кудись за мою спину. - Он там, - слова зривалися в ефір повільно, ніби в щільній воді. - Те, про що я говорив...
Розвернувшись, я не відразу зрозумів, про що він мав на увазі. «Пливший» горизонт не давав чітко роздивитися неясний образ, що позначався приблизно за сотню метрів. Не довго роздумуючи, я вирушив саме туди.
Старий забутий артефакт земної історії був заввишки близько двох метрів і складався з основного кулястого корпусу на округлій платформі, і прикривався широким козирком параболічної антени. Вражений побаченим, я вирішив підійти ближче до зонда, оглядаючи його з усіх боків і обходячи для обзору. Підійшовши впритул, я помахав привітанням рукою, потім повернувся ліворуч, вказуючи на посаджений флаїнг і Валентина, який метушився біля нього. І тут же осекся, згадавши, що спостерігав схоже, але зовсім з іншого ракурсу. Господи!.. 
- Валентине, - покликав я пілота. - А де тут відеокамери? У цій старій бочці не можна нічого зрозуміти?..                                           
Зв'язку не було. І той білий шум, який у проміжних мовчаннях наповнював ефір, був геть відсутній. Мене пробрало острах, потім охопила паніка - і врешті-решт, даючи гучно в ефір свої позивні, я спробував попрямувати туди, звідки прийшов. Ні «Манти», ні Ханбекова, з вивантажуваними боксами, абсолютно не спостерігалося. Намагаючись зрозуміти, що відбувається, я міняв діапазони зв'язку і волав люто до зниклого пілота. Але все виявлялося даремно.
Підійшовши до старого зонда через десятихвилинне затьмарення, я постарався заспокоїтися і доторкнутися до корпусу. І тільки тепер мені стали помітні дивні зотлілі останки ще чогось, що знаходилися навколо. Уривки дротів, вигнутий метал обшивки, великі клапті сріблястої фольги, розкидані в радіусі кількох метрів, аж надто наполегливо нагадували земні технології. Тоді, чим же було те, що я бачив перед собою? Найімовірніше ідеальною імітацією загиблого зонда «Венера - 13». І саме тоді, коли під дотиком рукавички стародавній об'єкт почав перетворюватися на марево, я, нарешті, згадав...
Це сталося ще під час Другої експедиції «Сапфіра» до Венери. Виліт нашої групи виявився того дня фатальним. Не призначений для польотів у щільних атмосферних шарах наш десантний флаінг «Вулкан», потрапивши в суцільний фронт сухої грози, звалився в некерований штопор і рухнув саме в тому районі, звідки зв'язківці рейдера почали отримувати стабільні радіосигнали незрозумілого кодування. З усіх восьми осіб десантної групи серед тих, хто вижив, чи то на щастя, чи то через парадоксальне невезіння, залишився тільки я. Що ж мало відбуватися далі, варто було лише припускати і сподіватися на інструкції, час і власне везіння. 
Протягом усього польоту і перед самим фінішем нашого десантного модуля, я перебував у кріслі по правому борту. Спинка ложемента, в якому вальяжно розмістився наш бортінженер і другий пілот, Вінсент Толледі, час від часу відгинаючись, била мені об плече. Від нудьги, я почав кепкувати і жартувати над Вінсом. Навіть довелося кілька разів постукати по нахлобученому на нього гермошолому, щоб збити з італійця гордовитий середземноморський гонор. Він лише відмахнувся і загрозливо показав кулак. Суцільна бовтанка неймовірно трясла катер так, що здавалося, ніби він починав згинатися архімедовим гвинтом по всьому векторному диференту. А наступного моменту ти вже очікував, що корпус скибками почне розлітатися геть. Тому, щоб не надто звертати увагу на все це божевілля венеріанської атмосфери, нам доводилося гарно хизуватися і травити всілякі жарти. Тим же, хто, як, наприклад, Кіросава, Лорка і Валаєв, висаджувалися вже вп'яте, і вважалися «пропаленими» ветеранами, здавалося, нема про що було турбуватися. Ці хлопці вже проходили примхи Венери ще під час Першої експедиції, встигнувши і зрозуміти, і звикнути до її витівок. Для мене ж це був лише перший виліт в експедиції, і третій за мою професійну діяльність у космофлоті. Утім, як і у інших чотирьох десантників - новачків.
За часом наш нестримний нирок крізь хмарний покрив і щільні атмосферні шари тривав близько хвилин сорока, з тряскою, потужними перевантаженнями, обгорянням обшивки і неймовірним самовладанням. І раптом усе якось одразу заспокоїлося. Тиша і вереск змінилися підозрілою тишею. Незрозуміло чому, у багатьох із нас виник головний біль, на який стали тихо скаржитися майже всі й одразу. Симон Кіросава, як наш командир, наполегливо порадив нам заткнутися і прийняти заспокійливе, пояснивши, що на місці тиск стабілізується і нам залишиться лише адоптуватися до умов десантування. Однак кожен із нас відчував абсолютно незрозуміле хвилювання, що нависало дедалі сильніше, немов конденсована від вогкості волога.
«Вулкан» час від часу смикав усім корпусом, немов шукаючи стабілізації й утримуючись у густому та щільному повітрі реверс - двигунами, маневруючи і повільно наближаючись до поверхні. Далі був сильний поштовх, і в шоломофони увірвався гуркіт запрацювали головні флаїнг-мотори прямої тяги. Видихнувши з полегшенням, я став возиться зі скафандром, готуючись к довгоочікуваній висадці. Кожен, хто перебував у салоні, тепер уже спокійно переганяв дух і вже не намагався жартувати якось одразу, замкнувшись у собі та займаючись чимось, що було пов'язане лише з майбутньою посадкою. Усе швидко змінилося, і люди із завзятих веселунів перетворилися разом на смирних мовчунів. А потім...
Неприємний сухий тріск і гуркіт розірвали ефір з такою неймовірною силою і наполегливістю, що довелося вимкнути зв'язок.
- Усім, форма «Три»!!! - прокричав Валаєв.
Як перелякані куріпки ми позакривали лицьові щитки на шоломах і застигли у своїх кріслах. Знову почали наростати перевантаження, але вже тільки лише через маневрові піруети. Наш перший пілот Лорка, найімовірніше, намагався вивести машину з грозового фронту, що виник за курсом. Але тривало це зовсім не довго: кілька влучань блискавок вибили не тільки все енергозабезпечення катера, а й підпалили акумуляторний відсік. Непроглядна темрява салону висвітлювалася частими спалахами гіллястих жовто-зелених блискавок, що зазирали всередину машини через лобовий блістер. Женька Сафарін, який перебував крайнім до виходу, розстебнув ремені крісла і моментально кинувся до твіндека.
- Назад!!! - рявкнув Кіросава. - Усі перебувають на своїх місцях! Замріть!
Хтось спромігся винахідливо увімкнути наплічні ліхтарі свого скафандра. При цьому засвітивши мені прямо в обличчя. Це виявився Льова Березін, який сидів навпроти.
- Ну що, Філатов, здрейфив?! Зараз потанцюємо...
Коли він повернувся до блістера, я випадково помітив, що його лицьовий щиток піднято і дихальна маска висить лише на одному замку. Підозрілий запах палаючого пластику та ізоляції наполегливо посилювався. 
- Балачки! - звертаючись одразу до всіх, крикнув Кіросава. - Натанцюємося ще. Швидше за все доведеться десантуватися на ходу.
- Та перестань ти, командире. Зараз сядемо і мило вийдемо на простір. Не в першій...
- Це хто там такий розумний? Юджине, ти? - Вимальовуючись вельми чітко в хиткому тумані, що заповнював салон, дві смуги світла повернулися в бік твіндека. - У нас пожежа і повна відсутність контролю над катером. Енергії - нуль!
- Бувало й не таке!
- Бувало, - майже спокійно відповів Кіросава. - Але тільки не зараз.
- Командире! - з переляком у голосі прокричав Лорка. - У резерві лише хвилина на катапультування. Йдемо!
- Усім приготуватися до відстрілу! Негайно!!! - скомандував командир. - Пішли!!!
Особливо налаштовуватися до чогось певного для мене не було особливої необхідності. Уже тримаючи праву руку на рукояті механічної системи АСП (аварійна система порятунку), я одразу смикнув її, більш керований не наказом, а адреналіновим отруєнням, яке заполонило все моє тіло, заклякле від страху. Далі стався потужний удар у груди неймовірної сили, від якого з втиснутих до хребта легень вибило все повітря. Від подібних відчуттів не рятували і пружні обладунки «Сюзерена». Ще перебуваючи на краю свідомості, я відчув, як крісло разом зі мною вирвалося назовні з катера, немов виштовхуване ураганним потоком протягу. Решта залишилася в непроглядній темряві повного безпам'ятства. Свідомість покинула мене саме в той момент, коли ложемент уже викинуло з катера і різкий ривок гальмівних парашутів, що розкриваються, смикнув крісло кудись вгору.   
Прокинувся я лише від дивного звуку, що нав'язливо створював у моєму сні образ ставка з хитливими очеретами на березі. Він наполегливо вторгався в мою свідомість і при цьому не давав спокійно виспатися. З особливими труднощами розплющивши очі, я виявив, що лежу втупившись чолом у лицьовий щиток, а дихальна маска герметично, буквально, присмокталася до мого обличчя, сильно притиснувшись. Навколо була підозріла напівтемрява зі стелею, що колихалася. Як виявилося, це були гальмівні парашути аврійної системи, які накрили мене після посадки. Вони - то і створювали цей неприємний звук. Виплутавшись зрештою і піднявшись, я спробував зорієнтуватися.
Пейзаж, що оточував мене, виявився вельми похмурим і зловісним. Попелясто-сірий, з насиченим колірним нальотом іржі ландшафт, немов розпливався в хитких потоках гарячого повітря. Гуркіт грому, що миттєво слідував за яскравими спалахами віялових блискавок, долинав до мого слуху більше як ґвалт, абсолютно не залежачи від радіоефіру внутрішнього зв'язку. А темна завіса, що маревом спадає з низьких хмар, які шалено мчали, йшла слідом за грозою. Сутінки і напівтемрява дуже швидко стали змінюватися прийнятним для нормального зору світлом. Очевидно, гроза, в яку увірвався наш катер, разом із дощем, який пішов за нею, стала віддалятися, рухома силою потоків хмарного фронту.        
Тиск у скафандрі був у нормі, хоча явна тяжкість при кожному кроці відчувалася значно. Повітряної суміші в ранці залишалося зовсім небагато, на якусь годину з чвертю. Часу, що минув після аварійної висадки і мого безпам'ятства, минуло приблизно близько сорока хвилин. Обчислювати подібний момент мені довелося, згадуючи хронометраж польоту після старту і беручи до уваги приблизний період приземлення. Перевіряючи зовнішній зв'язок, я став посилати голосові запити згідно з інструкцією десантування. Витративши таким чином хвилин п'ять, мені довелося увімкнути радіомаяк на аварійній частоті і чекати відгуку. Побоювання загинути від гіпоксії у мене були, але я все ще сподівався на інструкції, зв'язок із «Сапфіром» і обов'язковий позаштатно - аварійний приліт флаїнга. Якщо постаратися зменшити споживання кисню до мінімального життєзабезпечення, то можливість на порятунок цілком наблизить мене до такого потрібного і довгоочікуваного результату. Необхідно тільки було відшукати і пристосувати місце для невеликого табору.
Продовжуючи оглядатися, я розвернувся всім корпусом назад, туди, де за десятки метрів від мене валялося відкинуте крісло, напівприкрите рваним парашутом. Немов звір, що видихає, бежеве полотно зрідка погойдувалося і поплескувалося величезним плавцем, що тріпотів від поривів вітру. Трохи далі, за курсом, десь за метрів сімсот, дивний рух привернув мою увагу. Він не був уже настільки явним і системно образним, а змушував придивлятися до себе через якесь одномоментне миготіння, з'являючись і одразу ж зникаючи. Визначити хоч із первинною достовірністю, що ж це таке, не було жодної можливості. Візирне збільшення на лицьовому щитку давало розпливчасту картинку.  
Знову підключивши внутрішній зв'язок зі своєю обоймою висадки і волаючи як ненормальний, я попрямував саме в той бік, де було те, що так спантеличило мене і надмірно привертало увагу. Якийсь неясний і вельми незрозумілий рух буквально вабив погляд і тягнув до себе. І чим ближче я став наближатися до апексу свого спостереження, тим дедалі більше загрозливе хвилювання підказувало, що виявлене аж ніяк не потішить. Знайдене виявилося шматком обвугленої обшивки корпусу загиблого «Вулкана», розмірами близько метра завширшки. Вигнутий немов вітрило уламок, зі зламаними ребрами жорсткості шпангоутів, хитався наче дитяча гойдалка, видаючи огидний звук скреготу по гравійному піску. Надія, що хтось ще міг вижити, танула досить швидко.
Піднявши погляд від металевого обривка, я раптом побачив клуби диму, що піднімалися з-за невеликого насипу з неприродним наростом. Здогад про те, чому я раніше цього не бачив, з'явився одразу - на тлі грозового фронту і сильних опадів увесь цей краєвид і дим крались і розпливалися в ландшафтній темряві в суцільне полотно. Тепер не варто було робити припущення і здогадки з приводу загибелі хлопців і машини - все було абсолютно зрозуміло і без цього. Дорогою до височини, я натрапив на помаранчевий скафандр Сергія Валаєва. Обпалений і подертий «Ведмідь» уткнувся своїм розбитим лицьовим склом у твердий сланцевий ґрунт планети. Не наважуючись чіпати загиблого товариша, я лише сумно стояв поруч, абсолютно не розуміючи, що міг би зробити в такий момент. Поки що неусвідомлювана мною внутрішня порожнеча і відстороненість починали панувати наді мною.   
Трохи далі, всього за десятки кроків від «помаранчевої труни», у сплутаних стропах нерозкритих парашутів нерухомо лежали Юджин і Березін. Їхні АСП навіть не спрацювали! Спотворені крісла валялися поруч із понівеченими вибухом тілами. Надія на те, що хтось ще залишився в живих зникала з черговою знахідкою трагедії, що сталася. А підтверджень тому виявлялося занадто багато...
Прекрасно усвідомлюючи своє становище, я з безсвідомою завзятістю рухався до наміченого пагорба, водночас не припиняючи викликати «Сапфір», що перебував на орбіті. Надія на те, що порятунок прийде вчасно, позбавивши мене від похмурої і тяжкої долі загинути від нестачі повітря, ще залишалася недосяжною для власної приреченості. І чим ближче я підходив до цього вельми дивного пагорба, за схилом якого, вже не настільки явно, здіймалися бляклі клуби диму впалого «Вулкана», тим усе сильніше привертала мою увагу його плоска вершина з незрозумілим наростом. Швидше, це виглядало навіть особливим утворенням з неприродно окресленою і правильної форми.
Підйом на гору дався мені з особливими труднощами, та так, що я став глухнути від власного глибокого і частого дихання, що звучало хрипом у навушниках. Так повітря в заплічному ранці зникало вже набагато швидше, ніж я собі припускав. Щільність і високий тиск зовнішнього середовища Венери змушували рухатися з такими труднощами, немов ти перебував десь на значній глибині земного океану. 
Опинившись, нарешті, на вершині, я підійшов до того, що внизу мені здавалося звичайним природним утворенням - наносом піску і крихти з розбитих сланців і каміння. За первинним оглядом і було так, але вони більше приховували щось, немов основу, яке підтримує щось округле. Висотою фігура, - а це утворення вельми сильно скидалося на правильний додекаедр, - була близько двох метрів. Але ось тільки більша його частина ховалася під наносами і камінням. 
Патина збляклого шліфування металу говорила про технологічну штучність знахідки. А пази і канавки на поверхні граней вимагали пильнішої уваги й огляду, бо вельми нагадували незрозумілу для мене мову. Привівши в норму своє дихання, я з цікавістю схилився над незрозумілим об'єктом. У пазах скупчився дрібний пісок, іноді навіть сплавлений у тверду, але ламку кірку, тож тканина рукавиці не давала змоги зламати його. Довелося лише поверхнево прибирати наноси, зчищаючи те, що можливо. Для кращого огляду довелося ввімкнути плечові ліхтарі й освітити знахідку. Яскравий відсвіт бризнув в очі...