Глава 15. Провина

Глава 15. Провина

Її знайшли за годину. Вдалині лунали голоси, що звали її, але вона не реагувала. Сиділа, втискаючись у пошарпану кору, мовби дерево могло поглинути її і перенести в інший вимір, де вона не скоювала жахливої зради, не зустрічала хлопця, який змусив піти наперекір переконанням, не втрачала розум від кохання і не ридала так, наче їй поламали всі кістки.

Життя летіло шкереберть, і ніхто, крім неї, не був у цьому винен. Всі вчинки рано чи пізно повертаються бумерангом. Чому вона забула про цю просту істину?

Коли світло ліхтарика впало на її скорчене тіло, Василь вилаявся, а Лариса заголосила, ніби над небіжчиком.

– Ванусю, що з тобою? Тобі погано? Ти вся тремтиш, змерзла?

Відповідати не могла, бо зуб на зуб не попадав.

– З… заблукала у т… темряві, – вичавила, ховаючи лице від світла на грудях чоловіка.

Василь легко підняв її, обійняв за плечі і потихеньку повів, притримуючи. Від слабкості у ногах Іванна ледь теліпалася.

– Господи боже ж ти мій! І чого тебе понесло оце лазити серед ночі? А якби маньяк якийсь напав? Що в тебе в голові робиться? Я помітила, що ти останніми днями сама не своя. Думаєш, не бачу? Васю, що з твоєю жінкою? Чуєш мене? 

– Ларисо, краще світи на дорогу, бо перечепишся, не дай боже, зуби поламаєш.

Лариса хмикнула з досади, але натяк зрозуміла.

– Я між іншим допомогти хочу, – вже більш обережно продовжила. – Тебе завше нема вдома, а Вануся сама з козир-дівкою мучиться.

– Все нормально, – тихо промовила Іванна, – з ким не буває. Не переживайте.

– Та де там “нормально”?.. Слухай, може, ти хвора, а казати не хочеш? Так це нічого, зараз майже все лікується.

– Господи… Васю! – благально покликала Іванна.

– Ларисо, прошу, давай спокійно дійдемо додому, добре?

– Та я ж від чистого серця! Допомогти подрузі...

– Зараз прийдемо додому, розбуджу Сашка і допомагатимеш йому до ранку.

Жінка надулася, викопиливши губи, але замовкла.

У дачному будинку невинним сном спав тільки Сашко, плямкаючи заслиненими губами. Яна плакала у кімнаті, яку їй відвели для ночівлі, Лариса з Василем поїли Іванну гарячим чаєм і намагалися вкласти у ліжко, а велетенський плюшевий ведмідь байдуже спостерігав за всім з безпечної відстані.

Почувши невтішні ридання дочки, Іванна зрозуміла, що Артур виконав свою погрозу. Від хвилювання за нього в неї защеміло серце. Однак з деяким полегшенням Іванна констатувала, що напад каяття і відчаю у неї минув ще біля річки, вийшов зі сльозами, тому зараз вона майже відсторонено прийняла той факт, що хлопець покинув Яну. Чи вони розсварилися назавжди, чи він дасть їй другий шанс, чи совість дозволить йому брехати дівчині у вічі, чи має він справжні почуття хоч до однієї з них? Нічого цього Іванна не знала. Її турбувало одне – чи збереже Яна у таємниці своє відкриття? А знаючи дочку, можна було не сумніватися, що зранку на Іванну чигатиме нове випробування.

Поки чоловік укривав її ковдрою і вкладався поруч, Іванна заснула, а потім організм дав збій. Разом з ласкавими осінніми променями новий день приніс гарячку. Оскільки з ліків у Лариси на дачі знайшовся тільки прострочений аспірин, було вирішено, що сімейство Мелашевичів терміново повертається додому.

Навіть крізь хворобливий стан Іванна помітила, що Янка уникає дивитися на матір, хоча, треба віддати їй належне, нічого не сказала. На очікуване питання Лариси, де ж подівся хлопець, Яна вигадала термінову справу, через яку він змушений був викликати таксі і поїхати.

– І що ж там могло статися серед ночі? – допитувалася Лариса. – Пограбували його чи що?

– Звідки мені знати? Доженіть і спитайте.

– Янусю, – докірливим тоном звернувся батько.

– Вибачте, я не в настрої.

Лариса швидко відтаяла, співчуваючи улюбленій “племінниці”.

– Передавай йому привіт і скажи, що ми будемо раді вас бачити коли завгодно.

На тому й роз’їхалися. Плюшевого ведмедя благополучно забули на старому панцирному ліжку під грушею.

***

Що робитиме людина, відчуваючи, що загнана у глухий кут? Залежить від того, як вона туди потрапила, і від того, наскільки у неї “відключається” мозок у стресовій ситуації. Здатність логічно мислити, коли все, на що ти здатен, це кусати лікті і панічно метушитися, притаманна небагатьом. Але той, хто не втрачає цього вміння, знає, що вихід завжди є там, де і вхід.

Валяючись з температурою, під ковдрою і з вітамінним напоєм у руках, Іванна проклинала свою м’якотілість і поступливість та дякувала Богові за хворобу, через яку вона отримала можливість усвідомити всю згубність свого вчинку, наче до того їй було мало. Їй так і кортіло зізнатися Яні у всьому, але вона щоразу прикусювала язика, бо наслідки будуть непередбачувані. Артур дав їм шанс своєю брехнею, і вона не мала права звести все нанівець. Але таємниця катувала Іванну щодня, щогодини, щохвилини і вимагала розкритися. Від неможливості з кимось поділитися їй було фізично погано. Серед її оточення не було нікого, хто зрозумів би і не став засуджувати, нікого, хто не відвернеться, дізнавшись правду. Це було пекло, в яке вона сама себе загнала, і насуплена Янка лише доливала оливи до вогню, демонструючи чудеса витримки, поки мати хворіла.

Напруга сягла апогею: Яна готова була вибухнути, а Іванна – здатися. У той день спасіння прийшло звідки не чекали – ніби від чарів, на двох телефонах пискнуло повідомлення: “Нічого не кажи їй. Я знайшов вихід”.

Іванна губилася у здогадках, а дочка мов води у рот набрала. Та було б наївно сподіватися, що Яна триматиме все в собі вічно. По обіді вона пропала на кілька годин, а повернувшись, ледь не рознесла на друзки квартиру.

– Це ти у всьому винна! Ти! – верещала дівчина так, що аж вуха закладало. Вона ураганом пронеслася передпокоєм, кімнатами і назад.

Іванна поралася біля плити на кухні, бо почувалася краще, хотіла зварити суп. Від крику дочки врізала пальця. Яна забігла на кухню, схопила перше, що під руку потрапило, і кинула у стіну. Помідор розквасився рожевою мокрою плямою і поповз донизу, ляпнувся на підлогу.