Глава 8. Від’їзди й приїзди

Глава 8. Від’їзди й приїзди

За вікном мікроавтобуса проносилися стиглі поля, зелені лісосмуги, захмарене небо. Сіре асфальтне полотно зникало під колесами автівки, як літні дні, що пронеслися блискавкою.

У навушниках Іванни лунав альбом Winter’s Gate* групи Insomnium, ніби вона спеціально протиставляла музику сонцю й теплу, що залишилося позаду назавжди, мовби літо більше не повернеться ніколи, земля не зробить оберт і застигне у тому ж напівживому стані, в якому зараз перебувала Іванна.

Її апатію розбавляли спогади. 

Вона згадала останню ніч, коли Артур заступився за неї. За неї ніхто ніколи не заступався, крім матері. Але вона завжди робила це у власний спосіб, тиснула, домагаючись свого, хоча й називаючи це піклуванням про її інтереси, краще майбутнє, ніколи не питаючи саму Іванну, чого вона хоче. Артур же був безкорисливий. Побачивши, як до його дівчини чіпляється та сама компанія, якій стала поперек горла їхня мова спілкування, він не роздумуючи став на захист. Закінчилося все бійкою і тим, що всіх вигнали з території чужої бази. Отакі от танці. Іванна обробляла розбиту хлопцеву губу, а він цілував її руки. Їхнє єднання згодом затьмарювалося розумінням швидкої розлуки й від того було пристраснішим, ніжнішим і яскравішим.

Артур попросився підмінити його на пляжі, щоб провести Іванну. За воротами бази стояло ще кілька людей, яких мав забрати автобус. Поставивши валізу, Артур відвід Іванну у бік і простягнув їй чорний мотузочок.

– Що це? – придушено спитала жінка. Від важкості на серці їй так само важко було говорити.

– Дрібничка, – стенув плечима хлопець, наче бажаючи применшити цінність подарунка вдавано зневажливим ставленням.

На жіночій долоні лежала мушля завбільшки з фалангу пальця, оповита прозорим світло-коричневим шаром бурштину.

– Як гарно… – Їй стисло горло.

Артур усміхнувся на один бік.

– Сподіваюся, ти носитимеш підвіску зрідка, згадуючи нашу маленьку пригоду.

Іванна не могла підняти очей, боялася, що останній погляд на нього завдасть болю, через який вона не стримається і розплачеться прямо зараз. 

– Я берегтиму її.

– Все буде добре. – Раптово він обійняв її і притулив до себе, дозволяючи сховати обличчя на теплих грудях, витягнув шпильку з її гульки і випустив на волю волосся. – Може, колись побачимося.

Але вони обидва знали, що цього не станеться, бо не обмінялися ні номерами телефонів, ні адресами. Іванна не хотіла питати, звідки він, а йому, судячи з усього, взагалі було байдуже.

Автобус вирушив, Іванна кинула останній погляд крізь скло, закарбовуючи в пам’яті Артурову усмішку, занурюючись у невтішні роздуми і міцно стискаючи у кулаці бурштинову мушлю.

Прощаючись з Артуром, вона прощалася не лише з коханням, якого до сьогодні не знала, але й з молодістю, щирістю, надією на краще, сподіваннями, що могли б осяяти її життя, якби це все сталося років з двадцять тому. Ні, вона не була настільки наївною, щоб вірити у справжність Артурової любові. Молодий хлопець шукав і знайшов розвагу на морі, хай би чим вона його привабила. Але сам того не знаючи, він показав їй, як могло би бути, якби… Те, що між ними було, вона збереже назавжди в потаємному кутку серця, як піратський скарб, шлях до якого ніколи не буде позначено на карті.

Ні виховання, ні принципи, ні віра не мали дозволити Іванні вчинити так, як вона вчинила. Але вже так сталося, того не зміниш. Чи шкодувала вона, чи жаліла про скоєне? Мабуть, так. Все ж роки в одному напрямку і переконаннях важко викреслити. Але цей жаль радше нагадував не самокатування, а сум за домашнім улюбленцем, якого спіткала неочікувана смерть. Журишся, але розумієш, що нічого не можна вдіяти, і на небесах йому краще. Так й Іванна вважала, що там, в минулому, її почуттю буде краще. Там воно зберігатиметься ціле і неушкоджене, ніхто його не відніме, не зазіхне, не втопить у провині, бо не знатиме про його існування. Зрештою, це було зараз єдине, що примирювало її з похмурою перспективою повернення – думка, що ніхто ні про що не дізнається, а вона матиме шанс загоїти рану, віддаючись звичним справам, рутині.

Надворі панували сутінки, коли Іванна вийшла з автобуса. На хвилину вона застигла, роззираючись навкруги. Все було знайоме і водночас таке, наче вона тут уперше. У дворі багатоповерхівки галасували дітлахи, проходжалися молоді матусі з візочками, заїжджали автівки, словом, життя кипіло, як завжди. Тільки Іванні здавалося, що вона потрапила у потойбіччя, і від справжнього буття її відділяло триста кілометрів. Її ніхто не зустрічав: Яна ще тиждень буде в селі, чоловік – у відрядженні, а більше й не було кому. Іванна поверталася у порожню квартиру. Так навіть краще. Ніхто не бачитиме її сумних очей і не питатиме, чому вираз обличчя, ніби приїхала з поховання, а не моря.

Повертаючи ключ у замку, жінка насупилася – крізь шпарину помітила світло. Невже Яна забула вимкнути його, коли від’їжджала?

Переступивши поріг, Іванна заклякла – у вітальні теж горіло світло. Пробрався злодій?

Вона вже було схопилася за телефон, щоб викликати поліцію, як в отворі намалювалася дебела постать і, розкинувши руки в боки, кинулася на Іванну.

– Сюрприз!

Лариса заграбастала подругу в обійми, цілуючи в обидві щоки.

– Лариско?

Це була остання людина, яку б зараз Іванна хотіла бачити. Вона ж просто не витримає її напору.

Іванна мляво відповіла на обійми.

– З поверненням! Як доїхала? Вибач, що не зустріла. Я й так ледь встигла, підгадуючи, коли ти приїдеш. Сашко насилу відпустив. Дістав уже, чесно, бігаю навколо нього, як наймичка. Те принеси, а те подай, подушку не так підклала під ногу, ой помасажуй пальці, а тоді патичком почухай, бо свербить. Я й кажу – свербітиме, бо немита шкіра, а він мені – то краще чухай… Боже, яка я рада тебе бачити! Як відпочила? Що там? Розказуй! Хочу все знати у подробицях.