Глава 5. Втеча

Глава 5. Втеча

“Треба тікати”, – билася думка в голові Іванни. 

Нічим добрим це не закінчиться. З кожною хвилиною її воля до спротиву все слабшала і слабшала. 

Це ж неправильно! Вона заміжня жінка, то з якого дива сидить тут в обіймах практично незнайомого хлопця? Чому чужа рука обіймає її стан, перебуваючи на межі пристойності?

У глибині душі Іванна знала відповіді, але прямо зараз була не готова видобути їх звідти і зіткнутися з правдою, давно похованою під шаром буденності і звички.

Вона повільно, пересилюючи себе, відсунулася від Артура і підвелася.

– Мені треба йти.

– Кудись поспішаєш?

– Так… Ні… Втомилася, хочу спати.

– Добре, – швидко погодився він, не намагаючись її спинити. – Я проведу тебе.

– Я знаю дорогу, – заперечила жінка. Варто було їй лише розірвати контакт тіл, як ноги самі понесли подалі від небезпечної спокуси.

– По-перше, на сходах немає світла, по-друге, тут водяться змії.

– Що?!

Озирнувшись у напрямку схилів, Іванна побачила, що між нею та освітленими ділянками бази вгорі простяглася чорна прірва суходолу, яку ще треба було здолати. Темряви вона ніколи не боялася, в житті є речі страшніші, але від думки, що десь на стежці на неї чатує змія, Іванні стало недобре.

– Хіба ти не читала відгуки про цю місцевість, коли збиралася їхати?

Авжеж, не читала. Її просто поставили перед фактом. Та й у кого вона могла поцікавитися, якщо її знайомі, в основному одні колеги, свої відпустки проводили в селах, у кращому випадку на берегах Дніпра.

Іванна вимкнула музику, натомість увімкнула ліхтарик на телефоні. Майже одразу поруч упала світлова пляма від ще одного гаджета.

– Хапайся, – Артур підставив руку.

Невпевнено дивлячись на темну смугу передпліччя, яка увиразнювалася на тлі білої футболки, Іванна завмерла. Незвиклий до нерішучих дівчат Артур хмикнув. Поведінка Іванни здавалася йому нелогічною, однак інтригувала. Він узяв її кисть і заховав собі під пахву.

– Ми так до ранку стоятимемо. Ондо стежка.

Чому вона не мала сміливості заперечити чи, гордовито випроставшись, піти сама?

Вони рушили нагору кам’яними сходами, зі сторони схожі на парочку закоханих, що влаштували собі романтичну прогулянку узбережжям.

Місяць викотився з-за обрію й висів над водою, ніби заледве підсмажений млинець. Жовтувате світло падало за землю, вихоплюючи там і сям підсохлі дерева, низенькі кущі, дитячі гойдалки, що легенько похитувалися під вітром.

Іванна тремтіла, сама не знаючи через що. Наче і холодно не було, бо на її плечах досі висіла Артурова спортивна куртка, а внутрішній трепет ніяк не минав.

Попід ногами промайнула тінь.

– Ай! 

– О, зміючка, – радісно повідомив хлопець.

З переляку жінка вчепилася в нього, наче збиралася на дерево залізти.

– Спокійно, вона вже втекла.

Іванна не могла втримати шалене серцебиття, бо не стільки злякалася, скільки сердилася на себе за те, що поводиться мовби п’ятнадцятирічне дівчисько. Уявила реакцію чоловіка. Той лише посміявся б з її страхів, ще й з неї на додачу і пішов. Ніякого тобі “Не бійся, маленька” чи “Ми зараз самі їх налякаємо”. Від цього “маленька”, промовленого з такою жартівливою ніжністю, на очі Іванні накотилися сльози. І в кращі часи не чула таких слів до себе. Вона стисла зуби, зімкнула губи в одну тонку лінію. Не піддаватися емоціям, вони нічого не варті. Це просто момент слабкості, який випарується, щойно за нею зачиняться двері її номера, щойно темно-сірі, мов граніт, очі припинять вдивлятися в її обличчя з такою дивною впертістю. І так щеміло на серці від цього погляду.

Звичайний хлопець, простий, приємний, в якому не було ні жорстокості, ні хвалькуватості. Якби такого, як він, Іванна зустріла двадцять років тому, хтозна, якби склалося її життя. Але вона знала, що навіть якби доля їх звела тоді (що саме по собі неможливо), вона б його не обрала, бо мала іншу мету, мала амбіції і не була здатна об'єктивно сприймати дійсність. Увага старшого, мудрішого, досвідченішого чоловіка заміняла їй будь-які компліменти, будь-які знаки від однолітків, що їх вона тоді не вважала серйозними кандидатами для стосунків.

Поки вони йшли до корпусу, Артур розповідав анекдоти, розважав смішними історіями з життя відпочиваючих. Іванна так і не наважилася спитати, звідки він, бо боялася почути відповідь, боялася, що спільного у них може виявитися набагато більше, ніж куточок біля моря й музика. Її внутрішній моральний компас вимагав дотримуватися дистанції, яку вона дозволила собі порушити, зменшити, наражаючи свої принципи на відчутну небезпеку. І коли біля дверей номера Артур потягнувся, щоб залишити легкий поцілунок на прощання, Іванна ухилилася, підставляючи щоку.

– На добраніч, – сказала, відводячи очі.

– Бувай, – відповів, не дуже й засмучений.

У тиші і темряві безликої кімнати Іванна довго не могла заснути, прокручуючи в голові сьогоднішній вечір, відганяючи видіння, що могли позбавити її впевненості у правильності такого вчинку. Врешті-решт, чому вона взагалі сумнівається в собі? Хіба протягом років її не піддавали випробуванням безліч молодиків, студентів, просто незнайомих чоловіків, які зустрічалися на шляху? Всі натяки були нічого не варті, бо вона твердо стояла на своєму, знала, чого прагне і те, що нічого не в змозі розбурхати її розмірений життєвий ритм. Її все влаштовувало, бо вона мала те, чого багато хто навколо неї прагнув і не отримував: сім’ю, чоловіка, дочку і статус у суспільстві. Все влаштовувало до цього вечора. І внутрішній, неусвідомлений страх все втратити тремтів у ній, заважаючи заснути і відпустити все, що сьогодні відбулося. Поцілунок. Легкий, вогкий, несуттєвий, але промовистий до чогось усередині жіночого єства.

Збагнувши, що розум її шукає порятунку від емоцій, Іванна нарешті припинила себе катувати і написала Яні. Та напевно ще не спала у такий час.