Глава 3. Зіткнення

Глава 3. Зіткнення

– Девушка, держитесь! (рос.)

Чолов’яга на надувному темно-синьому матраці ухопив Іванну за руку і одним потужним ривком підтягнув.

Повітря увірвалося в легені, наповнюючи їх життям.

Половина тулуба розпласталася на матраці, інша звисала у воді, ноги безпорадно підкидали хвилі, зате Іванна від ривка опритомніла й почала відкашлюватися.

– Дякую… – прохрипіла, бо горло було попечене солоною водою.

– Что ж вы так, нельзя так далеко заплывать. Вы буйков не видели? (рос.)

Чоловік продовжував тримати її за руку, щоб не вислизнула назад. Однак небезпека давно минула, бо, змагаючись з морем, Іванна не помітила, що вже була майже біля берега. Тож, виходить, він чатував її?

Закинувши ноги на люб’язно запропонований плавзасіб, Іванна важко дихала, намагаючись відновити сили. Роззирнувшись, зауважила, що навколо них, гойдаючись на хвилях, гралися діти, несамовитий вереск розносився далеко понад водою.

– Вы в порядке? (рос.) – допитувався чоловік, з яким вони лежали валетом.

– Все гаразд.

– А! – чомусь дуже зрадів чоловік. – Ви, навєрно, із західної України, моря не бачили. Будьте осторожні, глубоко не запливайте.

Іванна розреготалася. Сміялася довго, істерично. Відчуття, ніби вона заново народилася, було таким гострим, що затьмарило собою недолугі спроби рятівника перейти на зрозумілу їй мову. Ще вчора вона б почала доводити хибність його припущення, але зараз їй було абсолютно байдуже, хто що подумає. За якусь незбагненну мить вона усвідомила, що життя занадто коротке, аби витрачати його на будь-що, окрім дійсно важливих речей. І втовкмачення пересічному громадянину ідіотизму його висновку до них точно не входило.

– Більше не буду, – відказала Іванна, відсміявшись.

Чоловік підвівся, похитнувши матрац. Іванна, відкидаючи з очей мокре волосся, роздивилася його товсті волохаті ноги, таке саме видатне пузо, спину кольору буряка й благодушну, трохи наївну усмішку. Він скидався на великого доброзичливого ведмедя.

– Миша, плыви назад! Дети хотят на матрас! (рос.) – кричала огрядна жінка, руки в боки, груди поколихувалися разом із хвилями.

– Дякую за порятунок, – ще раз мовила Іванна, збираючись зістрибнути у воду.

– Тут мілко, не бойтесь. – Міша притримав її за талію, не відмовляючи собі у задоволенні попестити тонкі вигини, нехай і під тканиною суцільного купальника.

Діставшись нарешті берега і власного покривала, Іванна впала долілиць, ледь не цілуючи рідну землю, вірніше, пісок. Подальша доля рятівника, якого дружина крила на чім світ, її більше не цікавила.

Іванні вдалося уникнути смерті, отже, для чогось таки вона тут потрібна. Їй стало соромно за те, що у момент душевної слабкості так погано подумала про своїх рідних. Тим більше, наявність десятка пропущених дзвінків (навіть один від чоловіка) підтверджувала помилковість її думки.

Першій зателефонувала дочці, відзвітувала, що все добре і вирішила не турбувати даремно, залишаючи у таємниці прикрий випадок. Не було жодного бажання і сил вислуховувати докори у легковажності, при тому, що Іванні було не властиво так нерозсудливо поводитися. Але вона знала, що Яна її не зрозуміє. У матері й доньки взагалі було дуже мало точок зіткнення, як це не прикро.

Чоловік цікавився умовами проживання на базі.

– Хочеш приєднатися? – з погано прихованим сарказмом спитала жінка.

– Ванусю, не починай. Думаєш, мені не хочеться відпочити? Але ж…

– … обладнання само себе не встановить, так, я знаю. Вибач. Я… трохи перегрілась на сонці, погано голова працює.

– Тобі гроші треба? Можу на карту скинути.

“Яка зворушлива турбота”, – подумала Іванна, не відчуваючи жодної вдячності.

– Тут немає банкоматів, тим більше, як то кажуть, у мене “ол інклюзів” місцевого розливу.

– Ну добре. Пока.

Залишалося найважче. 

Іванна дивилася на п’ять пропущених дзвінків від Лариси і з жахом усвідомлювала, що розмова із найкращою і єдиною подругою – останнє, чого вона зараз хотіла.

Повагавшись кілька хвилин, Іванна вирішила, що відтягувати неминуче немає сенсу.

– Привіт! – крикнуло у вухо. – Ти там що, втопилася від радості? – кричала Лариса. – Я вже місця собі не знаходжу. Як справи? Що там вчора сталося? Ти так і не передзвонила, я ж переживаю. Звісно, я не ображаюся, все розумію, нове місце, море, якийсь нахаба… Подружко? Ти мене чуєш? Альо!

– Чую, чую, вітер сильний. Та все в порядку. Вода тепла, сонце світить, люди привітні, про їжу не скажу, бо ще не була в їдальні. До речі, мені вже час йти, ще треба встигнути прийняти душ. Я тебе потім наберу.

– Ой, щось ти недоговорюєш. Я по голосу чую.

– Не видумуй! Я ж тільки вчора приїхала, що могло статися?

– Ну добре. Але ввечері обов’язково поговоримо. Я в цю травматологію вже як додому приходжу, такого тобі розкажу, що волосся дибки стане! Уявляєш, сьогодні на обході…

– Ой! Погано чую! Зв’язок на березі поганий!... Алло! Бувай!

Іванна натисла відбій і повалилася на спину. Ну чому тут, на березі моря, все набувало якихось дивних форм? Те, що там, на “великій землі”, було річчю звичайною, тут перетворилося на тягар? Невже зміна обстановки так вплинула на неї? 

Втім, аналізувати свої сумніви Іванна не збиралася. Врешті-решт, вона приїхала відпочивати і не винувата, що у Лариси так склалися обставини. Учорашнє почуття провини змило прохолодними хвилями і розвіяло гарячим вітром.

Іванна вирішила, що на сьогодні з неї досить випробувань, і, накинувши парео на почервонілі плечі, почалапала геть з пляжу. Крізь коричневі подаровані окуляри світ здавався привітнішим, а проходячи повз навіс, де видавав шезлонги напрокат Артур, кивнула й усміхнулася йому. Теж отримала у відповідь усмішку. Від того на душі стало як на осонні.

Прийнявши душ і зовсім не переживаючи, що її хтось може побачити, Іванна пішла в їдальню. Така собі їдальня радянського зразка, де приходиш до вже накритого столу, не маючи змоги обирати страви і навіть місце. Однак, на подив, готували тут смачно і корисно. Єдине, що зіпсувало процес поглинання їжі (а Іванна неочікувано для себе зголодніла, як вовк), була компанія за столом. Сусідами виявилася молода мама з дитиною років чотирьох, які замовили одну порцію на двох. Молода матуся, струнка, підтягнута, очевидно, добре пильнує себе, щоб не з'їсти зайвого, все намагалася запхати в дитину, вередливу кучеряву дівчинку, черговий шматочок хліба і ложку борщу. Було ясно як день, що дівчинка не звикла до такої їжі, бо канючила чіпси й сухарики.